Видатний інтелектуал, філософ і дослідник історії Варшави, автор монументальної праці «Історія філософії» Владислав Татаркєвич народився 3 квітня 1886 року, отже цього тижня йому виповнилося б 138 років.
І саме про нього вирішив розповісти Якуб Доморадзький у передачі Першого каналу Польського радіо «Eureka». А допоміг йому в цьому професор Войцєх Стажинський з Інституту філософії і соціології Польської академії наук.
Отже, перше питання: чи Владислав Татаркєвич був філософом, чи істориком філософії?
— Так, це добре питання. Вже багато хто над цим задумувався. І гадаю, що можна сказати, що він був і філософом, і істориком філософії. Напевно, насамперед він відомий завдяки згаданому вами твору, тобто тритомній «Історії філософії». Але був теж автором текстів, які можна назвати філософськими трактатами. Як і сама «Історія філософії» його авторства може бути визначена як історія, що має певне філософське забарвлення.
— Напевно можна сказати, що він був майстром гуманітарних наук. А якщо подивитися на його «Історію філософії», то важко заперечити, що її вплив на мислення у ХХ столітті був величезним. Та як із сьогоднішньої перспективи сприймається цей його найважливіший твір?
— Так, справді, кількість перевидань цієї «Історії філософії» вражає. У філософському середовищі її оцінюють по-різному, як це й буває у філософії. Цей твір був написаний відповідно до певної методології, отже у цьому сенсі він до сьогодні витримує критику. Натомість та філософська дисципліна, якою є історія філософії, йде вперед, і сьогодні радше немає таких концепцій і таких амбіцій, аби одна людина охопила своїм мисленням всю історію філософії. У цьому сенсі ми навіть не очікуємо нового твору масштабу Владислава Татаркєвича у цій науці, а просто приймаємо, що принаймні ми зосереджуємося на окремих епохах. І з огляду на це оцінка його творчості може бути часом досить критичною. Хоча, з іншого боку, до сьогодні це й надалі така книжка, що заохочує людей ближче познайомитися із філософією. І так вона, у певному сенсі, на всі часи. Так, як я згадав, і ще раз це повторюю: це авторський твір, у якому Владислав Татаркєвич дотримувався певної наукової методології, яку розробляв, і в цьому сенсі цей твір надалі вартий уваги.
— Чого ж варта людина, особливо вчений, якого не критикують? У цьому сенсі Владислав Татаркєвич є великим вченим, оскільки дуже часто, особливо зараз його критикують. Зокрема, є така критика, що в його «Історії філософії» польська філософія відіграє другорядну роль. Чи Ви би з цим згодилися?
— Так, це справді проблема визначення пропорцій історії світової філософії та історії місцевої, якою є історія польської філософії. Треба, однак, визнати, радше як перевагу досліджень Владислава Татаркєвича, що це був такий філософ, який попри настільки велику увагу до історії світової філософії, любив польську філософію, серйозно її досліджував. Варто також, гадаю, наголосити на тому, що хоч він серйозно вивчав філософію за кордоном, і, схоже, перейняв певні мотиви зі світової філософії (нагадаю, що він навчався у Марбурзі, у відомій на той час школі неокантіанства), проте зберіг дуже тісні зв’язки із польською філософією, із видатними польськими філософами.
— Владислав Татаркєвич був, якщо можна так сказати, титаном праці, адже з-під його пера вийшла не лише «Історія філософії», але теж, хоч би, «Історія естетики», інший монументальним твір, як і книжки про Варшаву. А на додаток був повною життя людиною, бо викладав навіть після того, як йому виповнилося 80. Отже, весь час залишався активним.
— Так, це правда, я з вами згоджуюся. Мені спадає на думку одна історія, як Владислав Татаркєвич — це був, мабуть, один з його останніх публічних виступів — підсумовував свій науковий шлях і заявив, що початково він працював так, неначе його життя мало би бути коротким. Це, отже, була дуже інтенсивна праця. Але згодом виявилося, що доля принесла йому довге життя, через що він мусив змінити свій режим роботи на більш спокійний. Хоч мені не здається, що він був значно спокійніший. Татаркєвич був дуже працьовитим, мав виняткову ерудицію, яка йому дозволила створити величезні твори — як «Історія філософії», так і «Історія естетики» варті величезної поваги.
— Ви згадали про неабиякі амбіції Владислава Татаркєвича. Це, можливо, просто були амбіції вчених ХІХ століття, що одним розумом можна охопити всю філософію. Чи, отже, з огляду на критику «Історії філософії», можна сказати, що такі амбіції були «на виріст»?
— Цікаво, що сам Татаркєвич вважає, що він взявся за такі величезні завдання лише тому, що склалися такі обставини. Адже починав він з невеличких робіт. Натомість, коли йдеться про «Історію філософії», то просто видавництво «Оссолінеум» запропонувало йому це, і він, як розповідав, згодився, хоч і не без вагань. І навіть консультувався з певним німецьким філософом, чи це завдання не «на виріст». Але, як казав згодом, він не підозрював, за що брався. І лише, працюючи над цим, побачив, наскільки велике це завдання. Проте йому вдавалося, однак, із такими величезними проектами собі радити, і цього не можна заперечити.
— А чи правда, що рукопис третього тому «Історії філософії» згорів під час Варшавського повстання, і потім Владислав Татаркєвич по пам’яті написав його наново?
— Власне, ця історія також доводить його непересічні здібності як ерудита, а також розповідає і нагадує, в який час Татаркєвич жив. Зокрема, власне, Друга світова війна, під час якої писання було особливим переживанням, і як третій том, так і «Трактат про щастя», творилися, власне, у воєнний період. Йдеться і про знищений, а згодом написаний наново третій том, і про «Трактат про щастя», рукопис якого німецький солдат викинув, буквально, в багнюку, коли Татаркєвич спокійно схиляється і з тієї багнюки його витягає, тим самим рятуючи цей текст.
— Це були не лише часи Другої світової війни. Непрості часи для Татаркєвича були й пізніше, насамперед у період сталінізму.
— Так, те, чого він досвідчив насамперед у сталінські часи, він переживав із відносним душевним спокоєм. І видно, що Татаркєвич, напевно переживаючи відсторонення від викладання з огляду на його недозволений тоді погляд на марксистську філософію, через це не зламався. Багато хто наголошує на тому, що він був незламним. Проте, читаючи його щоденники, можна побачити, що він цю незламність проявляв у своїх звичках та, безумовно, у праці — ніколи не відмовлявся від своїх філософських проектів, або тих, що були пов’язані з історією мистецтва. А заразом був такою людиною, що дуже любила спілкування з іншими, і він майже щоденно здійснював своєрідний обхід знайомих, яких мав дуже багато. Отже, я би сказав, що довгий час Татаркєвич зберігав певний душевний спокій, завдяки чому з тих непростих часів, в яких довелося йому жити, він вийшов переможцем.
PR1/А.М.