В останні роки концепція стійкості до дезінформації набула важливості серед політиків, представників ЗМІ та звичайних користувачів мережі в усьому світі. Однак виявляється, що цю стійкість до дезінформації можна навіть виміряти кількісно. Дослідники створили спеціальний Індекс стійкості до дезінформації. Вони виміряли його у десяти країнах Центральної та Східної Європи, включаючи Чехію, Угорщину, Польщу, Словаччину та шість країн Східного партнерства (Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова та Україна). Результати своєї роботи Армен Григорян з Вірменії, Домінік Істрате з Угорщини та журналістка і співзасновниця незалежної української організації StopFake.org Ольга Юркова представили у Варшаві.
Під час цього заходу мені вдалося поспілкуватися з пані Ольгою. Вона навчає фактчекерів в Україні та за кордоном і займається виявленням та дослідженнями пропаганди та дезінформації в медіа. Навчає різні аудиторії, як працює пропаганда і як ідентифікувати неправдиві новини, консультує низку організацій і громадських структур, а також співпрацює з медіа як журналістка.
На початку нашої розмови Ольга Юркова розповіла про саму організацію StopFake.org.
— Ми, наприклад, фіксуємо інформаційні злочини росії, тому що ця пропаганда, ці фейки, які ми спростовуємо, є злочинами. Вони передують вторгненню, вони розпалюють ворожнечу, після чого вже починаються якісь фізичні дії. Тобто без пропаганди росіяни б не воювали й не вбивали б українців. Тому це злочини, за які пропагандисти мають бути покарані. Зараз ведеться величезна робота з фіксування цих злочинів. Є окремий напрям — це геноцидальна риторика російської пропаганди. Ми знаємо, що не так давно було ухвалене судове рішення щодо радіо в Руанді, яке якраз просувало геноцидальну риторику і використовувало її. Ми сподіваємося, що колись буде таке рішення щодо російської пропаганди. Вже є багато досліджень, які день за днем аналізують цю риторику: офіційну, медійну, яка абсолютно відкрито пропагує геноцид щодо українців.
У Варшаві Ольга Юркова представила аналіз того, наскільки зараз українське суспільство є стійким до російської дезінформації. Зазначу, що на графіку, який був представлений гостям заходу, показники України є одними з найкращих.
— Це дослідження побудоване на опитуваннях експертів. Тобто в кожній країні дослідники опитували найавторитетніших медіаекспертів щодо того, наскільки той чи інший аспект протидії дезінформації ефективний у відповідних країнах. Я опитала досить багато експертів. Я навіть не знала цю думку в порівнянні з показниками інших країн, до речі. Я так само вперше сьогодні про це дізналася. Це суб’єктивні оцінки експертів, але медіаексперти, яких я вважаю доволі скептичними, досить позитивно оцінили стійкість України до дезінформації.
Саме дослідження фокусувалося на змінах після повномасштабного вторгнення. Звичайно, попереднє дослідження ми презентували в кінці 2021 року. Фактично минуло ще кілька місяців і почалося вторгнення. Власне повномасштабне вторгнення в Україну є фокусом усього цього дослідження не тільки в Україні. Звичайно, в Україні само собою, тому що воно змінило усе наше життя, розділило його на до та після. Однак і в інших країнах одним із ключових питань, яке це дослідження розглядає, це саме те, як інформаційно відреагували ці країни на вторгнення.
Я запитала, чи дослідники фокусувалися виключно на російській дезінформації чи не тільки, адже маємо у Європі справу також з білоруськими та китайськими спробами інформаційного впливу.
— В попередньому дослідженні ми, до речі, фокусувалися на російській і китайській дезінформації. Китайська була таким додатковим фокусом. В цьому дослідженні фокус — це російська дезінформація через те, що в цей період сталося вторгнення, яке є важливою подією. Я думаю, саме тому вирішили не розпилюватися ще й на китайську дезінформацію. Вона існує, звичайно, але це вже зовсім якийсь інший вимір. Тому зараз перед обличчям цієї загрози, яка є не лише перед Україною, а й перед Європою, було обрано такий фокус.
Ольга Юркова зазначає, що, попри гарні показники у цьому дослідженні, ми не можемо сказати, що після початку повномасштабної війни росії проти України українці перестали бути вразливими до російської дезінформації. Річ у тому, що російські актори також підлаштовуються та змінюють техніки впливу.
— Багато досліджень, що були проведені за цей час, які я також аналізувала, наприклад, Індекс медіаграмотності українців від «Детектор медіа», або те, яке щороку проводить USAID Internews — аналіз медіаспоживання, — це соціологічні опитування, які дозволяють порівнювати показники з року в рік. Ми бачимо, що медіаграмотність українців зростає. Однак, що зростає? Зростає стійкість до інформації, яку українці розрізняють як російську, тобто, коли вони розуміють, що ця інформація пішла з росії, то вони стійкі до неї. Вони не довіряють російській інформації, але ж вона не завжди відверто російська, і у цьому проблема. Тому що вона мімікрує під українську. Якщо якийсь блогер у вишиванці сидить і просуває якісь російські наративи про мобілізацію, розказує, що не треба мобілізуватися, тому що ми всі вільні люди, то некритично налаштована людина може не розпізнати в цьому російський наратив, тому що ми не бачимо, що це йде з росії. Це цілком може йти з росії, тому що рф дуже багато грошей вкидає в таких блогерів, в ботоферми, тролеферми, тобто в величезну кількість фейкових акаунтів, які створюють таку ілюзію суспільної думки. Люди приходять обговорювати щось у соцмережах і бачать, що наче всі думають, що мобілізація — це погано, або всі думають, що наш уряд остаточно пропащий, і Україна вже просто приречена. Звичайно, наш уряд неідеальний, я в жодному разі не хочу такого сказати, адже ми всі неідеальні. Однак великі зусилля російської пропаганди зараз також спрямовані на те, щоб підірвати довіру до уряду, підірвати довіру до ЗСУ, підірвати довіру до українських спецслужб, українських державних інституцій, підірвати довіру до громадянського суспільства. Різні історії про «соросят», які отримують гранти, досі трапляються. Головна мета — посіяти між нами зневіру, розчарування і недовіру одне до одного. Це треба розуміти, але це вже важче розуміти, тому що це не є прямолінійна російська інформація. Там не розказують про розіп’ятих хлопчиків. Це вже вчорашній день, на жаль.
Після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у Сполучених Штатах у ЗМІ почало з’являтися ще більше інформації про можливі перемовини. Як правильно на це реагувати?
— І медіа, і заяви політиків, і якась анонімна інформація, яка циркулює, є також засобом впливу на суспільну думку. Це якраз може бути елемент впливу тих чи інших спецслужб, скажімо, тих самих російських спецслужб, а може й не бути. Я не володію такою інформацією, на жаль. Тут річ у тому, що ми не знаємо, що відбувається за зачиненими дверима. Ми не знаємо, про що йдуть ці перемовини. Звичайно, перемовини починаються тоді, коли починаються торги за конкретні умови. Швидше за все, не буде так, що ми просто погодимося на всі російські умови, тому що це не є мир. Це — окупація, це продовження війни, це продовження тієї ситуації, що зараз є. Те, що росія подає як мир якраз є протилежністю миру. Це треба розуміти. Тому всі ці речі, які вкидаються в інформаційний простір, можливо, вкидаються для того, аби протестувати реакцію суспільства, щоб подивитися, як суспільство сприйме ту чи іншу тезу, і потім, можливо, підкорегувати якісь публічні меседжі. Однак навряд чи ми з вами можемо взагалі вплинути на хід цих перемовин. Єдине, що справді може на них вплинути — це ситуація на полі бою, це те, як ми можемо дати відсіч росії, як нам в цьому допомагають західні партнери.
З приходом до влади Дональда Трампа дуже важко передбачити, що буде. Дуже багато всього відбувається не в публічному просторі, тому ми можемо не знати, що стоїть за тою чи іншою заявою.
Біженці у Польщі та в інших європейських країнах є однією з груп, яка часто стає ціллю російської дезінформації. Це вразлива група населення, це варто зазначити перш за все. Найчастіше це жінки та діти. Не завжди вони володіють мовою країни, в якій перебувають достатньою мірою, аби мати можливість читати чи слухати інформацію на мові країн, в якій вони перебувають, тому звертаються до соціальних мереж, де не завжди можна знайти достовірну інформацію. Як вже згадувала Ольга Юркова, і тут можна натрапити на блогерів, які українською мовою просуватимуть тези Кремля.
— Що це за дезінформація? Це дезінформація, яка пропагує розчарування. Розчарування у владі, нібито рішення влади, яка погано ставиться до біженців. Інколи обігруються якісь реальні висловлювання, вони подаються у потрібному ключі.
І переселенці, і біженці є вразливими аудиторіями, тому що вони в важких обставинах. Таких вразливих аудиторій з’явилося після вторгнення досить багато. Раніше найвразливішою аудиторією саме до пропаганди були літні люди. Вони менш критичні. Це були літні люди, які жили на сході, північному-сході України, говорили російською і ходили в Українську православну церкву Московського патріархату. Зараз ця аудиторія залишилася вразливою, але з’явилася ще низка вразливих аудиторій: це біженці, це переселенці, це військові, це родичі військових, це люди, в яких хтось загинув у сім’ї, це люди, яких торкнулася війна. Вони стають більш вразливими, тому що вони перебувають у вразливому емоційному стані. Це додаткові аудиторії, з якими треба додатково працювати.
Якщо ж ми повертаємося до біженців, то, з одного боку, вони є мішенню цієї дезінформації. Їм або дають марну надію, яка потім виливається в розчарування у владі, в Україні в цілому, в українському суспільстві й так далі. Або просто одразу — пропаганда розчарування, зневіри в тому, що Україна взагалі може перемоги. З іншого боку, величезні кампанії в багатьох європейських країнах проводяться проти українських біженців. Наприклад, я в багатьох країнах, коли приїжджаю, то заводжу розмови з таксистами, з людьми, яких я зустрічаю, і мені майже в кожній країні кажуть: «Ага, ви з України. А от українські біженці приїжджають до нас на таких розкішних машинах в розкішних шубах. Це й не бідні люди». Я роз’яснюю, що навіть, якщо вони приїхали на машинах, то вони їхали сюди через війну, а не через бідність. Однак ці наративи очевидно просуваються, тому що я чую це постійно. Це використовують проросійські політики під час виборів. Тому, на жаль, біженці в центрі уваги пропагандистів. Звичайно, тут потрібна увага держав, і увага, можливо, громадянського суспільства. Можливо, самим біженцям варто об’єднуватися — тим, хто має в собі сили в цій ситуації — і протидіяти цим наративам.
Мій наступний співрозмовник — Армен Григорян з Вірменії. Він розповів про те, що відбувається в цій країні після чергової війни в Нагірному Карабасі, яка призвела до геополітичних змін у відносинах саме між Вірменією та росією. Мене ж найбільше цікавило, як це вплинуло на наративи, які Кремль поширює в цій країні.
— Що ж, якщо говорити про основні наративи, які просувалися протягом двох останніх років, то один з них полягає у формуванні негативного сприйняття Європейського Союзу та Місії Європейського Союзу у Вірменії, яка регулярно стає мішенню росіян та азербайджанців. Один з наративів полягає в тому, що члени Місії шпигують за російськими військами у Вірменії та за іранцями та азербайджанцями. Іранці ніколи цього не коментують, але в росії та Азербайджані є подібні наративи. Нещодавно в Азербайджані вкотре про це згадували, тому що президент Польщі Анджей Дуда, який перебував з державним візитом у Вірменії, зустрівся з польськими членами Місії. Отже, це один із наративів.
Протягом останніх двох років розвинулася військово-технічна співпраця Вірменії з іншими країнами, крім росії, а саме з Францією та Індією, тож просуваються пропагандистські наративи й щодо цього. Особливо «дістається» Франції, починаючи від того, що її називають однією з тих країн, що нібито розпалюють війну в Україні, як це називають росіяни, і закінчуючи неоколоніалізмом. У випадку з Індією ми маємо справу лише з поодинокими випадками мови ненависті проти індійських іммігрантів, та здебільшого ця пропаганда концентрується на ще не доведеній якості індійської зброї. Деякі особи вдають, що мають якісь дипломи західних університетів і так далі, і вони весь час повторюють, що індійська зброя незадовільної якості, що вона не може конкурувати з російською.
Загалом же маємо справу з усіма видами наративів про колективний захід та розпалювання війни. Наприклад, раніше циркулював наратив про те, що ЄС, Франція та Німеччина не мають власної волі, вони американські маріонетки, тому Америка втягнула їх у війну проти росії тощо. В останні кілька днів наратив змінився: «Гаразд, насправді добре, що їм бракує волі, тому що тепер Трамп може змусити їх припинити підтримувати Україну». Також кілька тижнів тому у соцмережах почали з’являтися публікації, в яких возвеличується росія, а також Китай, БРІКС як майбутня рамка регіональної співпраці.
Що робить уряд Ніколи Пашиняна, щоб якось впоратися з цими наративами? Наскільки ефективно він підтримує власну позицію, а також формує стійкість суспільства до російських наративів та дезінформації?
— Інституційно зроблено небагато. У грудні минулого року була прийнята Національна стратегія протидії дезінформації, але лише зараз, через 10-11 місяців, вона почала відображати те, що було зроблено різними установами, включно з громадськими організаціями, для просування медіаграмотності тощо. Тож видно, що уряд хоче забезпечити більш системний підхід.
Однак досі більша частина роботи виконується громадянським суспільством і ЗМІ, тому що уряд має якийсь непослідовний підхід. Наприклад, офіційні особи на якихось заходах чи міжнародних форумах говорять, що росія веде проти нас гібридну війну, або що членство в Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) — це загроза. При цьому, мовляв, добре, членство ми заморозили, членські внески не платимо і в заходах не беремо участі, але формально ми не виходимо з цієї Організації.
Водночас громадянське суспільство роками виступає за забезпечення прозорості ЗМІ. Уряд цього не робить через якусь свою вигоду. Важко сказати чому. Деякі чиновники інколи кажуть, що це може бути порушенням свободи слова. Приблизно 80% ЗМІ все ще належать опозиції, наближеній до колишніх президентів, які були дуже проросійськими у своїх підходах і антидемократичними, якщо говорити про 20 років їхнього спільного правління. Трохи допомагає те, що ці ЗМІ не такі популярні. Їх багато, але вони наче у бульбашці. Тож люди, які вже мають такі погляди, дивляться їх, і їм це подобається, тому що є певний рівень мови ненависті, використовуються відповідна риторика. Тож так, комусь це, мабуть, подобається, але ці ЗМІ не дуже впливають на громадську думку.
З Вірменії перенесемося до Угорщини. Домінік Істрате, який є спеціалістом із зовнішньої політики та аналітиком політичних ризиків, що досліджує Центральну та Східну Європу, також став моїм співрозмовником. Я запитала у нього, чи є в Угорщині якісь подібні наративи, як, наприклад, ті, про які згадали Армен та Ольга.
— Угорщина має дуже тісні політичні зв’язки з росією, які значною мірою визначили угорський ландшафт у сфері дезінформації протягом останніх трьох років. Попри те, що на початку уряд Угорщини засудив вторгнення росії в Україну, згодом Будапешт вирішив підтримувати тісні політичні зв’язки з Москвою. Це рішення підготувало благодатний ґрунт, на якому ця дезінформація могла розвиватися далі.
Щодо самих наративів, то за останні три роки, а особливо за останні два роки від початку повномасштабного вторгнення, ми можемо виділити три основні наративи, кожен з яких прямо чи опосередковано пов’язаний з війною в Україні. Однак, перш ніж я перейду до подробиць, дуже важливо підкреслити, що в Угорщині дезінформація спонсорується державою або принаймні підтримується державою. Її поширює уряд, керівна партія, провладна медіасфера, і це те середовище, в якому потрібно боротися з дезінформацією, і це дуже-дуже складне середовище. Перший наратив стосувався по суті розповсюдження сумнівів щодо української відповіді на війну, зрівняння російської та української сторін, применшення російських воєнних злочинів, наприклад, різанини в Бучі. Був, наприклад, один помітний випадок, коли провладний аналітик з безпеки назвав рішення Зеленського дати відсіч — і тут цитата: «гітлерівським рішенням». Такою була реакція уряду та провладної сфери. Вони ставили перед собою мету — переконати угорців у тому, що Україна або однаково відповідальна за все, що відбувається, або несе навіть повну відповідальність. Є десятки випадків, які демонструють це.
Другий наратив є дещо опосередкованим, але все ж стосується війни. Це протиставлення війни та миру, яке поширене не лише в Угорщині. Безсумнівно, ми могли бачити це на нещодавніх контроверсійних парламентських виборах у Грузії, коли грузинська керівна партія обіцяла бути партією миру та переконувала грузинів у тому, що опозиція є стороною війни. Це ж ми бачили на парламентських виборах в Угорщині. Угорський уряд і проурядові ЗМІ дуже успішно зображували опозицію як розпалювачів війни, партію війни, і це було важливим для успіху «Фідес» — керівної партії — на виборах у 2022 році. Як ви пам’ятаєте, та виборча кампанія збіглася з початком повномасштабного вторгнення.
Третій наратив стосується європейських санкцій. Угорський уряд від самого початку заперечував їх. Політики говорили, що санкції — це погано, шкідливо для економіки, і вони не вирішать усіх проблем. Абсолютно справедливо ставити під сумнів ефективність цих санкцій, оскільки вони здебільшого неефективні, але уряд Угорщини стверджує, що ці обмеження є причиною того, що економіка країни зазнала краху в останні роки. Таким чином політики хочуть відвернути увагу угорців від відповідальності уряду. Можливо, ви пам’ятаєте, оскільки це потрапило в міжнародні ЗМІ, що угорський уряд провів сумнозвісну кампанію, в якій санкції зображувалися як бомби, що були скинуті на угорські домогосподарства, у той самий час, коли Україну фактично бомбили справжніми бомбами. Цей наратив був настільки успішним, що більшість угорців, як показали низка опитувань, вважають, що уряд Угорщини ніколи не підтримував санкції в Раді ЄС та інституціях ЄС, хоча політики з керівного табору голосували за них.
Тож ми маємо дуже цікаве середовище з точки зору розповсюдження дезінформації, яка багато в чому пов’язана з війною, і це, мабуть, те, що ми побачимо в майбутньому, коли Дональд Трамп повернеться до Білого дому. Цей наратив протиставлення війни та миру, ймовірно, буде ще поширенішим, і це те, що керівна партія Угорщини також може використати у внутрішній політичній боротьбі.
Домінік Істрате нагадує, що минулого року в Угорщині було створене Управління захисту суверенітету. Як стверджують незалежні ЗМІ та громадські організації Угорщини, цей орган спрямований на їхнє залякування.
— Це не правоохоронний орган чи орган зі слідчими повноваженнями. Це державне агентство з дорадчими функціями. Воно визначає осіб, організації, які, на їхню думку, становлять загрозу національному суверенітету Угорщини, а потім дають рекомендації правоохоронним органам, парламенту та відповідним державним установам. На папері все це звучить чудово, звичайно. Це така сама інституція, як і багато інших цивільних та інших спецслужб. Її мета — нібито забезпечити додатковий рівень захисту від втручання іноземних держав. Однак насправді вона взагалі не розслідує іноземне втручання. Вона відкинула ідею розслідування зовнішнього впливу росії чи Китаю. Натомість вона переслідує внутрішніх політичних опонентів уряду та опонентів уряду з боку громадянського суспільства.
Одне ЗМІ під назвою Atlatszo — це платформа угорських журналістів-розслідувачів, яка відіграє величезну роль у викритті випадків російської та китайської корупції в уряді Угорщини, стала мішенню та була звинувачена у тому, що представляє іноземні інтереси. Ще однією організацією, яка також стала мішенню, є Transparency International. Очевидно, що Угорщина має величезний дефіцит демократії. Однак ми не маємо такого репресивного середовища, як в росії. У нас же уряд намагається навісити етикетки. Вони хочуть переконати угорців у тому, що таким чином захищають їхні інтереси, суверенітет, добробут, а всі інші представляють іноземні інтереси, особливо інтереси Америки та Європи.
Дар'я Юр'єва