2 грудня у варшавському Домі літератури відбулося вручення нагороди польського ПЕН-клубу ім. Ксавери, Мєчислава і Еразма Прушинських. Цього року її отримав відомий польський журналіст і письменник Адам Вайрак, що займається тематикою, пов’язаною з природою, а також безпосередньо ангажується в її захист як активіст польських та міжнародних природоохоронних рухів. Вайрак відомий, зокрема, тим, що 2006 року ініціював збір підписів на захист долини Розпуди неподалік Ауґустова на північному сході Польщі, а декілька років тому як журналіст і активіст брав участь у захисті від вирубки Біловезької пущі.
Лаудацію на честь лауреата виголосили літератори Малґожата Шейнерт і Казімєж Орлось, а також програмний директор Greenpeace Polska Роберт Циґліцький. Натомість розпочав вечір голова польського ПЕН-клубу поет і перекладач Адам Поморський:
- Наш лауреат, відомий нам як перо і як людина громадянського спротиву. Цей громадянський спротив випливає з того світу, в який він увійшов пером, і який його втягнув перед лицем вимирання видів, колись зображеним Ворошильським. Це, як пам’ятаємо, справа захисту долини Розпуди, це справа захисту [Біловезької] пущі. До речі, польський ПЕН-клуб і Спілка польських письменників свого часу виступили зі спеціальною заявою на захист долини Розпуди. Але також це справа письменництва нашого лауреата. Я гадаю, що це чудове продовження традицій польської прози – яку навіть важко мені назвати – про природу. Хто хоч раз прочитав описану пером Вайрака зустріч з вовком, який випробовує наратора, намагаючись звалити його на землю і дивлячись, чи він впаде, той цієї прози не забуде. Такою є екологічна перспектива. Клод Леві-Строс назвав екологію астрономією життя. Це оті великі сузір’я життя у вигляді екосистем і екологічних груп на Землі. І ще щось: в тому, що Вайрак пише, як і в його суспільній діяльності, присутнє щось дуже важливе – це відчуття обов’язку. З одного боку, це обов’язок просвітницький, аби переконати людей, навчити їх чогось, звертатися не лише до їхніх емоцій, але й до розуму. А з іншого – це насправді дуже традиційна і інтелігентська позиція, що завжди мала погану славу, особливо серед інтелігентів. Щопокоління всі її ховають, а вона так, як Вайрак, виростає між плитками тротуару. І, гадаю, що це також таке життя, що вистоїть.
Письменниця і публіцистка Малґожата Шейнерт в якості назви своєї лаудації вжила гасло «Найважливішою є родина», звертаючи увагу, що Адам Вайрак пише про родинність і родини не лише, і не стільки людські, скільки ті, що їх формують тварини. Про такі родини, що, однак, виявляються ключовими для нашої людськості і людяності:
- Останнім часом ми чуємо в Польщі голосне гасло, що звучить неначе декрет: «Найважливішою є родина». Це гасло прославляє просту модель людської родини: отець, мати, діти, радше м’ясоїдні, зігріті теплом польського вугілля, якого вистачить на 200 років, що наповнюють землю і оволодівають нею. Найважливішою є родина. Адам Вайрак давно вже звертає нашу увагу на те, чим родина є насправді, кажучи, що ми, люди, де б ми не жили, становимо лише невелику частку родини живих істот, що дуже на нас схожі (чи радше це ми схожі на них). І що це ми несемо відповідальність за захист всього цього, зокрема в ім’я власного виду.
Про публіцистику та пов’язану з нею суспільну і навіть законотворчу діяльність лауреата говорив письменник Казімєж Орлось, ставлячи почасти риторичне запитання:
- Чи беззаперечні аргументи з фейлетонів, статей і маніфестів Вайрака можуть впливати на протилежну сторону, хоч когось переконати, вплинути на тих, хто приймає рішення? Чи війна Адама Вайрака, яку він веде вже багато років, захищаючи природу, тварин і дерева з лісничими і мисливцями, не є, випадково, боротьбою з вітряками? Це запитання, зрештою, є до всіх тих з нас, хто бере в цій боротьбі участь, також намагаючись протестувати, закликати, писати. Досі, принаймні тут у нас, в Польщі, лобі мисливців і лісничих перемагає. Здається, що вони на нас не зважають, почуваючись цілковито безкарними. Однак, що дедалі виразніше зауважуємо останніми роками, спротив зростає. Голоси обурення, протесту проти варварства, грабіжницькому господарюванню в лісі, нищенню природи, чути по всій країні. Зміна має надійти. Пане Адаме, боремося до кінця.
З іншого боку, програмний директор Greenpeace Polska Роберт Циґліцький, не забуваючи про суспільну діяльність Адама Вайрака, наголосив на науковій цінності репортажів, що виходять з-під його пера:
- Редактор, активіст, полярник і науковий журналіст. 10-15 років тому Адам буквально висить на телефоні, обдзвонюючи науковців, що займаються дослідженням природи. Кожне, здавалось би, нетипове природниче спостереження, завершується дзвінком до когось, хто проводить дослідження і просто є найліпшим у даній галузі. «Дуже рідкісна і досить полохлива чорна лелека, що бродить у воді неподалік людей, котрі проходять поруч, і автівок, що проїздять із грохотом, - в цьому немає нічого дивного, - пояснює Пьотр Профус з Польської академії наук, - є риба, тож є і чорна лелека. Її раціон, на відміну від білої лелеки, переважно складається з риби. А якщо вона готується до відльоту, то, зрозуміло, вона має добре наїстися». Або пише деінде: «Куди б я не поїхав – всюди садові горлиці. Що це, якесь нове вторгнення чужинців? – питає редактор Вайрак на шпальтах близької йому газети. – По-перше, вони не бояться людей, бо почуваються в Польщі в безпеці. А по-друге, вони не мандрують так, як і споріднені з ними горлиці звичайні. Ці останні, ще донедавна цілком у Польщі розповсюджені, мали таке лихо, що на зиму тікали в околиці Середземного моря, на обох берегах якого чекають на них мисливці. Садові горлиці не ризикують подорожувати далеко, воліючи послідовно займати щораз нові території», - пояснює габілітований доктор Пшемислав Хилярецький з Польської академії наук. Професор Хилярецький через багато років визнає, що хоча сьогодні йому дещо бракує тих розмов, то сьогодні, зустрічаючись з редактором Вайраком передусім отримує задоволення від обміну спостереженнями. Це такі собі розмови на рівні пана, що займається наукою, з паном, який нею цікавиться, про те, що цікавого з’явилося в найновіших номерах журналів «Science» та «Nature». Із часом, що спливає, найліпше накопичувати знання. Редактор Адам Вайрак не лише здобув її у обсязі, що не може нас і всіх читачів не дивувати, але також як кожен науковий журналіст, що себе шанує, випрацював механізм верифікації того, що важливе, і того, що несуттєве, того, що є наукою, науковим консенсусом, і того, що просто такий науковий консенсус вдає. А цікаво і просто він вміє писати про складні речі.
Сам Адам Вайрак своє кредо окреслив так:
- На жаль, журналістським і репортерським недоліком є широко відкриті очі. Це щось таке, що не дозволяє відвернутися, коли хочуть збудувати дорогу на унікальних торфовищах, коли вирубають шмат пущі, в котрій ти зустрічав трипалих дятлів, коли в Арктиці замість білої криги ти бачиш на пляжі білий пластик. Тоді ти перестаєш бути паном від звіряток, бо до твоїх статей потрапляють такі слова, як відстріл, вирубка, поруб, або ж такі, що їх у своїх словниках мають мої колеги з польської школи репортажу: вбивство, різанина, звірство, або просто винищення. Це останнє подеколи для заспокоєння нашого сумління називають вимиранням, чи просто сприймають як щось далеке – таке, що стосується або динозаврів, або носорогів десь на Суматрі. Тільки все це неправда, адже вимирання або винищення ми маємо перед власним носом. Це не лише останній носоріг або спалена коала. Це також речі поруч з нами, а таке вимирання виглядає цілковито нормально і прозаїчно. Вимирання – це чисте лобове скло автівки, об яке колись розбивалися комахи. Вимирання – це чайки, що зникли з-перед наших домівок. Вимирання – це пусті стовпи, на яких колись сиділи кольорові сиворакші. Вимирання – це хом’яки під Щебжешином, яких торік я міг показати дітям, а цьогоріч їх вже не було.
Антон Марчинський