Варшавський договір між Польщею та Українською Народною Республікою, підписаний 21 квітня 1920 року, часто називають Договором Пілсудський-Петлюра. Адже, саме фактичні голови двох держав - маршалок Юзеф Пілсудський та головний отаман Симон Петлюра - за вкрай несприятливих обставин, і в умовах несприйняття та критики, змогли досягнути порозуміння і укласти союз для спільної боротьби з більшовицькою Росією.
Петлюра, що із залишками своєї армії опинився на території Польщі, змушений був відмовитися на користь Варшави від Східної Галичини та Волині. Цей крок багатьма, передовсім екзильним урядом ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем, був сприйнятий як акт зради. Угоду з поляками засудили також такі українські діячі як Володимир Винниченко чи Михайло Грушевський. В свою чергу, Пілсудський за договором відмовився від наміру відновлення Польщі в кордонах 1772 року. Обидві держави визнавали суверенність одна одної. Було погоджено відмову від укладення міжнародних договорів, спрямованих проти однієї зі сторін, визнавалися національно-культурні права поляків в УНР і українців у ІІ-ї Речі Посполитій. 24 квітня підписано таємну військову конвенцію, а вже 25 квітня розпочався спільний похід польських та українських військ на Київ.
Варшавський договір між Польщею Юзефа Пілсудського і Українською Народною Республікою Симона Петлюри безумовно є одним з нечисленних прикладів порозуміння між поляками та українцями, які перед лицем спільної загрози, в складних геополітичних умовах, шукали компроміс і виявили певний стратегічний прагматизм, маючи перед собою більшовицьку Росію.
Проте, чи з плином часу ця угода, цей союз не надто ідеалізується? Тобто, виопуклюються однозначно позитивні його сторони, але поза увагою залишається те, що несповна рік перед Варшавським договором була програна українцями війна за Східну Галичину і Волинь, а несповна рік після нього було підписано Ризький договір, який, фактично, перекреслив надії українців на свою власну державність.
Професор Богдан Гудь зі своєю книгою "Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku". Foto:foto:www.lnu.edu.ua (Прес-центр ЛНУ ім.І.Франка)
Це питання я задав професору Богдану Гудю з Львівського національного університету імені Івана Франка, якого й запросив до розмови про союз Пілсудського та Петлюри. Професор Гудь є автором монументальної монографії “З історії етносоціальних конфліктів:українці й поляки на Надніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ століття”, польськомовну версію якої теж видано у Польщі:
Якщо взагалі дивитися об'єктивно на цей союз, то було більше причин для того, щоб він не заіснував, ніж за те, щоб він був підписаний між Українською Народною Республікою і ІІ-ю Річчю Посполитою. Це безперечно був союз нерівноправних партнерів. Позаяк я займаюся цією проблематикою, досліджую, зокрема, переговорний процес, який відбувався восени-взимку 1919 року, то чудово це розумію.
Тим більше, що перед тим існували численні причини — деякі з них Ви вже назвали — але треба сказати, що зі зими 1919 року ІІ Річ Посполита і Українська Народна Республіка теж знаходилися у стані фактичної війни. Війна велася за Волинь, за Поділля. Існувала ціла низка причин, щоб договір між Українською Народною Республікою і ІІ-ю Річчю Посполитою не був підписаний. Треба пам'ятати, що в 1917-1918 роках мали місце погроми великої польської власності на Правобережній Україні з боку українського селянства, під’юджуваного більшовиками. Все це дуже свіже було в пам'яті і, скажімо, проблема кордонів і проблема великої польської власності була головною причиною стримування укладення договору на переговорах про які я вже сказав.
Історик відзначає, що договір став можливим завдяки стратегічному мисленню його авторів:
В цій ситуації потрібна була державна мудрість лідерів двох держав, перша за все Юзефа Пілсудського аби підписати цей договір, бо Симон Петлюра в цій ситуації, радше, вибору не мав. Як він сам говорив, з поляками треба бути або у ворожнечі або в приязні. “Позаяк на перше ми не маємо нічого я вибрав друге” - це був вимушений вибір, і про це треба пам'ятати.
Слід сказати, що Варшавська угода вписувалася в федералістичну концепцію Юзефа Пілсудського, яка зрештою була досить розмитою. Маршалок, з одного боку, мав задум, щоб повстала союзницька щодо Польщі Україна. Вона мала бути певним буфером, який стримуватиме Росію, незалежно від того чи вона буде більшовицькою, білою чи ще якоюсь, але Росією. З іншого боку, Пілсудський і кола, які потім називатимуться прометеїстськими, прагнули створення балто-чорноморської і кавказької федерації, що вписувалося в ідею міжмор'я. Історик розповів про місце, яке відводив Україні Пілсудський і його табір та звернув увагу на непослідовність так званої польської східної політики:
Україна в цій концепції була тільки однією з ланок концепції Пілсудського. Маршалок на східному напрямку передбачав створення Української Народної Республіки, очевидно союзницької з Польщею. Передбачалося створення Білорусії, незалежної і Литви. Але тут бачимо всю непослідовність східної політики Польщі. Позаяк, з одного боку, говорилося про незалежність України, з іншого боку забиралося Галичину — найбільш свідому, найбільш активну частину української території, де постала перед тим Західноукраїнська Народна Республіка. Говорилося про союз з Литвою, натомість Ви знаєте про “бунт Желіговського” і про приєднання Вільна і околиць до ІІ Речі Посполитої.
Так що ця концепція, не думаю, що до кінця була опрацьованою і не була до кінця виваженою. Без розуміння того, що союз Польщі з цими народами можливий лише на засаді, яка була прийнята, коли формувалася І-а, шляхетська Річ Посполита 1569 року - “вільні з вільними, рівні з рівними”. Тільки на такій основі могла бути реалізована концепція Пілсудського, коли ж, повторюю ще раз підписувалася ця умова, ці вимоги, які ставилися до УНР, які стосувалися територіальних поступок, засвідчують факт, що умова була все таки нерівноправна, а тому, так чи інакше, навіть у випадку успіху вона була б приречена на невдачу.
Тим більше, що сам Симон Петлюра чітко розумів нерівноправність цієї умови, але виходу в нього не було. Тому він говорив так :“постане Україна над Дніпром і Чорним Морем і власне тільки тоді питанням часу стане питання об'єднання всіх українських земель навколо материнського первня. Тому ми ставимо питання так — спочатку незалежність, потім соборність”. Так, що ці елементи, ці речі, нюанси, треба враховувати, оцінюючи з сьогоднішнього дня союз Пілсудський-Петлюра.
Водночас, як підкреслює професор Гудь, між головним отаманом та маршалком встановились винятково теплі, як для державних мужів, взаємини, просякнуті взаємною симпатією і романтичним бачення один одного і своєї місії:
Вони були романтиками - вони були романтиками, соціалістами. Коли вони зустрілися перший раз в ніч з 7 на 8 грудня у Варшаві у Бельведері, зустріч мала відбуватися 2-2,5 години, а вона тривала аж до ранку. Цілу ніч вони провели в розмовах. Потім, як підкреслює Богдан Урбанковський, в маршалка було таке сентиментальне відношення до Петлюри і на підтвердження цього він наводить факт, що, коли вони зустрілися в травні 1920 року у Вінниці, то один одному кинулися в обійми. Урбанковський вказує, що більше подібних жестів маршалок собі не дозволяв до жодного з державних лідерів, державних діячів — ні до, ні після цього. Так що, було багато в них спільного і власне тому так часто Варшавський договір 1920 року називають Договором Пілсудський-Петлюра.
Петлюра розумів наскільки важко Пілсудському працювати в тих умовах, в яких повставала через стільки часу, відроджувалася польська держава і тому він так само розумів, скажемо так, з розумінням відносився до тих проблем, які виникали в польсько-українських відносинах, говорячи, що справжніх планів Пілсудського низи не знають, а враховуючи суспільні настрої Пілсудський повинен працювати дуже обережно. Ну, й доля пов'язала до кінця. Коли маршалок повернувся до влади в 1926 році НКВС, чи тоді ОГПУ, негайно прибрало Петлюру, позаяк, за свідченнями академіка Сергія Єфремова, дуже побоювалося відродження союзу Пілсудський-Петлюра і повторення варшавсько-київської виправи 1920 року.
Ну, й щоб не було сумнівів, треба додати, що крім Петлюри, через кілька днів в будинку Федіра Штейнгеля на Волині був застрелений через вікно отаман Володимир Оскілко, який теж співпрацював з поляками, який теж годився на кандидата, якщо б говорити про чергову спільну польсько-українську антирадянську виправу.
Сьогодні часто польські та українські політики, публіцисти відкликаються до ідеї угоди 1920 року, як до позитивного прикладу співпраці Польщі та України в умовах загрози російського імперіалізму. Якою мірою Варшавський договір може служити прикладом співпраці з огляду на те, що в 1920 році не було рівноправних відносин між Польщею та Україною? Чи може ця угода служити якимось натхненням для сьогоднішнього покоління польських та українських політиків? Професор Богдан Гудь:
Це був союз, як я кажу народжений зі страху, зі страху перед спільним ворогом, перед більшовицькою Росією. А потім час, як Ви говорили на початку, затер оці нерівності, оці тріщини, які існували між українцями і поляками, і він став таким романтичним. Це властиво для багатьох історичних подій і союз Пілсудський-Петлюра не є винятком. Але сьогодні ми знову маємо повторення історії. Знову на кордонах України є загроза, є війна і ця війна загрожує не тільки Україні, а загрожує Польщі, зрештою загрожує всій Європі. Тому хочемо ми чи не хочемо, мусимо шукати, як Пілсудський і Петлюра, шукати порозуміння. Навіть, якщо воно буде оперте на страху. І тут дуже придатними для сучасних політиків є словами Симона Петлюри, які він написав вже понад 100 років тому. “Ми, Польща і Україна, мусимо дійти до порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Жодні покликання на історію польсько-українських непорозумінь не можуть бути підставою для сучасної реальної політики”. І власне він підкреслював, що ця реальна політика вимагає від Польщі необхідності зміни своєї політики щодо України, позаяк вона зацікавлена в тому, щоб мати біля себе незалежну Україну. Це є нормальне явище, скажімо так, бо як колись сказав молодий польський політолог — тепер вже не такий молодий — Артур Джевіцький, мій колишній студент, Польща є зацікавлена в тому, щоб відсунути якнайдалі на схід смугу безпеки, добробуту, відділитися від Російської Федерації подібним буфером, як про нього мрія колись Юзеф Пілсудський.
Це є realpolitik, як кажуть німці. Краще робити реальну політику, ніж видумувати щось, що не принесе успіху.
Матеріал підготував Назар Олійник