Журналіст сайту wpolityce.pl Якуб Мацєєвський оприлюднив статтю під заголовком: Тактика Мюнценберґа у Польщі: російські служби організують на кордоні виставу, а потім запускають місцеві еліти. Якуб Мацєєвський аналізує методи роботи служб Путіна та Лукашенка задля посилення напруги на польсько-білоруському кордоні й водночас дестабілізації суспільно-політичного становища в Польщі. Подібні методи, тільки досі у набагато ширшому масштабі, застосував Путін під час Революції Гідності в Криму та на східних територіях України, що призвело до війни, яка продовжується вже сьомий рік поспіль. Стаття Якуба Мацєєвського показує про що насправді ведеться теперішня гра на польсько-білоруському та білорусько-литовському кордонах.
Російські служби вміють організувати вистави, підмінювати людей, що виконують свої ролі, вміють влаштовувати становища далеко не єдиної сюжетної лінії, щоб обманути західного глядача. Чому сто років по тому, як придумали дезінформацію, надалі так багато осіб дається обманути її найбільш банальними виданнями?
Алєксандр Солженіцин описав у книзі ,,Перший Круг’’ особливий епізод совєтських в’язнів московської Бутирки, які випадково мали торкнутися великого світу Заходу – та й ще не виходячи із ізолятора. Одного дня мешканцям камери номер 72 наказано докладно помитися, витерти й подаровано їм новий одяг. Коли повернули у своє приміщення, їм здавалося, що збожеволіли – все відновлено, прикрашено шикарніше ніж у не одному людей на свободі. Солженіцин з гострою іронією описує:
Але найбільших змін зазнав кут, де колись стояв туалет. Із стіни стерли стару фарбу й заново помалювали, у верху світилася велика оброчна лампа перед іконою Божої Матері з Дитятком, виблискували облицювання на зображенні святого чудотворця Миколи Мірлікійського, на полиці стояла статуя католицької Мадонни, а у неглибокій ніші залишеній мулярами лежали Біблія, Коран, Тальмуд та стояло, мале, темне погруддя Будди.
Як виявилося незабаром, в тюрму зайшли вагомі гості – вдова по президентові США Елеонора Рузвельт разом з оточенням, яка в рамках гуманного піклування хотіла відвідати в’язницю. Солженіцин дозволяє читачеві вислухати діалог американки та господарів тюрми, а до вдаваної спонтанності совєтського офіцера:
А тепер пані Рузвельт на певно забажає відвідати якусь камеру. Ну, яку? А першу ліпшу. Скажімо навіть – цю. Сержанте, відкрийте сімдесят два.
Письменник із гірким сміхом описував глибоке враження пані Рузвельт, чи можна вільно здійснювати релігійні поклоніння в тюрмі, чи відповідне харчування, чи доступ до літератури – достатній. Коли в’язні почали сваритися за сигарети, представлена службами перекладачка передала дружині президента інший варіант діалогу:
Вони одностайно протестують… проти переслідуванням негрів в Америці та просять щоб ООН розглянуло цю проблему.
Автор побудував пірамід абсурду наївності американки та цинізм росіян, завершуючи цей епізод роману підбиттям підсумків, що після виїзду дружини президента знов привернули гидкі стіни, що лише випадково осталося сюди тільки скульптура Будди.
Дисидент описав сюди – подібно як у завершенні книги – масштаби лукавства совєтів та масштаб дурості західних інтелектуалів. Роман спирався на фактах: дружина Рузвельта не відвідала США у час, коли розміщено ,,Перший круг’’, але коли Солженіцин писав книгу, знав вже розповіді із візиту американської першої леді.
Хто повірить дешевим хитрощам?
Однак письменник не мусив описувати першу громадянку США, щоб зробити з неї ідеальну дебілку, що не розуміє системи роботи російської влади. Чимало західних інтелектуалів брало участь у подібних виставах і в них повірили. Французькому політику Едуарові Ерріо показували у Харкові дитячу комуну. Після її побачення він повірив, що всі діти забезпеченні й добре нагодовані. Це було у 1933 році, коли – також у Харкові – великий голод зорганізований Москвою, спустошив Україну. Француз переконував опісля, що українські колгоспи нагадують йому ,,цвітучі городи’’. Не меншим кретинізм проявив американський політик Демократичної партії Генрі Воллес, який після відвідин у 1944 виправної колонії на совєтському Маґадані, писав:
Можна сказати, що росіяни влаштували нині в Сибірі обставини життя подібні до тих, які маємо у наших північно-західних штатах або на Алясці.
Насправді НКВС побудувало табір праці та підставило добре відгодованих агентів, що вдавали робітників у шахті.
Метод показувати західним елітам спеціально підготованих місць як буцімто рядові заклади даної галузі (школи, дитячі доми, колгоспи, в’язниці) був настільки ефективним, що у 1925 році заснували Радянське товариство з питань закордонних культурних відносин, яке підготувало 3000 цього роду місць – буцімто спонтанних – відвідин.
,,Клуби невинних’’ Мюнценберга
Підготовка дійсності не становила для совєтів проблеми – у 20-тих роках німецький комуніст Віллі Мюнценберг, підготував мережу преси та видавництв, які – взаємно себе цитуючи – подібні розповіді чинили вірогідними в державах заходу, зокрема у Веймарській Республіці.
Пропагандист підтримував також інтелектуальні середовища, які мали обурюватися та закликати згідно з духом сталінської влади – а то проти фашистів, проти Церкви, проти расизму – зате завжди згідно з духом совєтського комунізму. Ці середовища Віллі Мюнценберг називав ,,клубами невинних’’, бо авторитети, що до них належали відстоювали найвищі цінності у підтримці найбільших злочинів. Так ,,Клуби невинних’’ визначив Олеґ Ґордієвський у 80-тих роках:
Це були асоціації засновані з метою ,,організувати інтелектуалів’’ під прихованим контролем Комінтерну, задля надання підтримки різним модним справам. Мюнценберг мав легковажне ставлення до ,,невинних’’ буржуазних інтелектуалів, якими цинічно зловживав, заманюючи духовою солідарністю з пролетаріатом.
Польська дія 80 років опісля
Від польських інтелектуалів та тих, хто приймає рішення треба було очікувати особливого опору щодо придуманих Кремлем крайніх нісенітниць, тимчасом до ,,Клубу невинних’’ записуються депутати, журналісти та активісти. Яніна Охойска хоче впустити акторів російської провокації, Франек Стерчевський хоче їм кидати через кордон хліб, Фонд Ocalenie (Зберігання) вірить як дружина Рузвельта тюремній охороні у Москві. Роберт Вінніцький каже, що російські ЗМІ – Спутнік навіть ліпший від західних, Кжиштоф Босак пропонує політику ,,багатовекторності’’, що включає партнерство з Росією, Януш Корвін-Мікке здатний виступити в програмі російського публіциста.
Якщо хтось вважає, що політики з Франції, Німеччини, чи США були вкрай наївними, чи навіть дурними, коли 80 років тому повірили совєтським виставам, хай не дивиться так далеко. Маємо в Польщі людей, які повірили у випадкових журналістів з Кремля або невинних новачків зі Сходу, які із гуманних міркувань перетинають білоруський кордон.
На такому тлі позитивна оцінка прилаштованої сталінської виправної колонії, яку висловив американський віце-президент не вражає так міцно. Настільки важко цим елітам зрозуміти, що в російську провокацію не треба просто грати? Ніколи. У жодну.
Домашню роботу із дій російської дезінформації мусимо виконати всі.
Автор: Якуб Мацєєвський, джерело: wpolityce/ переклад: Андрій Рибалт
