У грудні 1981 року незважаючи на морози в Польщі все ще тривав спекотний «карнавал Солідарності» Мова йде про майже 16 місяців, упродовж яких в комуністичній Польщі спостерігалося ослаблення цензури, отримання поляками деяких громадянських прав та свобод, що супроводжувалося бурхливою суспільно-політичною активністю профспілки «Солідарність», на легалізацію якої комуністичний режим вимушений був погодитися. Цей рух гуртував довкола себе близько 10 мільйонів поляків.
Проте комуністи не планували капітулювати і «карнавал Солідарності» було брутально припинено. Це сталося у ніч з 12 на 13 грудня 1981 року. Тоді генерал Войцєх Ярузельський – генсек польської компартії, голова уряду і фактично одноосібний диктатор – запровадив воєнний стан, який формально тривав до 22 липня 1983 року. Фактично ж режим надзвичайного тривав аж до падіння комунізму у Польщі в 1989 році, коли у червні відбулися перші частково вільні парламентські вибори.
Після введення воєнного стану почалися арешти, інтернування та криваві розправи у випадку спротиву і непокори. За даними польського Інституту національної пам’яті, список його смертельних жертв складає близько 100 осіб.
Слід сказати, що з одного боку, ведеться мова про те, що «карнавал Солідарності» поставив комуністів на краю прірви, що їх влада висіла на волоску. З іншого боку, 13 грудня 1981 року вводиться воєнний стан, який був дуже дошкульним ударом для «Солідарності». Дії комуністичного режиму стали несподіванкою для керівництву руху і для суспільства загалом, хоча й було розуміння, що щось готується.
Чому комуністична влада, яка здавалася стоїть на межі падіння, змогла провести широкомасштабну операцію, яка дозволила їй перебрати ініціативу і ефективно контролювати ситуацію принаймні впродовж декількох наступних років?
Це питання я адресував професору Влодзімєжу Сулєї з Інституту національної пам’яті Польщі, якого попросив розповісти про воєнний стан у Польщі.
Це досить складна проблема, бо те, що влада хитається це було відчуття суспільства. Це стосується не лише членів «Солідарності», тих 10 мільйонів, бо мова про людей, які задекларували свою приналежність до профспілки, а члени «Солідарності» мали свої сім’ї, приятелів. Тому це ґроно було ширшим. Власне це середовище вважало, що влада комуністів слабне.
З іншого боку, в «Солідарності» вже від осені 1980 року розуміли, що влада буде шукати якесь вирішення, що може призвести до того, що ця уявна слабкість режиму може виявитися димовою завісою.
З перспективи члена вроцлавської «Солідарності» можу сказати, що була величезна напруга, яка вела до росту радикальних настроїв. Треба усвідомлювати, що владу приперли до стіни, бо відбувався далекосяжний процес радикалізації суспільства. Прикладом може служити той факт, що з підприємств на вулицю викидали Польську об'єднану робітничу партію. Вже почали звучати відкрито вимоги провести вільні вибори, ставилася під сумнів участь Польщі у Варшавському договорі. Тобто, в певному сенсі влада виявилася притиснутою до стіну, а водночас йшла підготовка воєнного стану.
Перші плани його введення з’явилися в серпні-жовтні 1980 року, а інтенсивна підготовка почалася від весни 1981 року. Те, що відбулося 13 грудня це не була якась імпровізація - вичікувався зручний момент.
Як собі пригадує професор Сулєя попри всю секретність в «Солідарності» відчували, що комуністичний режим ось-ось завдасть якогось удару.
Скажу, з перспективи члена «Солідарності», що ми очікували якоїсь конфронтації перед 17 грудня, на коли влада запланувала у Варшаві масштабну маніфестацію на свою підтримку. Було витоки інформації, що готуються різного роду обмеження свобод і що їх має затвердити Сейм. Тому введення позаконституційним шляхом воєнного стану стало несподіванкою.
Треба сказати, що це показало, що влада не була аж такою слабкою, а «Солідарність» аж такою сильною, щоб дати собі раду з цією ситуацію в грудні, коли ввели воєнний стан.
Не має жодного сумніву в тому, що ключову роль у всій цій справі мав Радянський Союз. Москва тиснула на Ярузельского, а перед тим на попереднього генсека польської компартії, щоб ввести воєнний стан і зупинити тим самим «Солідарність». Проте абсолютна більшість дослідників, відкидають тезу, яку згодом озвучив Ярузельський і підхопили інші зацікавлені кола, що мовляв якби не було введено воєнного стану, то на Польщу у грудні 1981 року чекала б така ж доля, яка спіткала Чехословаччину в 1968 році.
Професор Сулея теж цілковито відкидає міф про можливість радянської інтервенції у грудні 81-го року.
Не має сумніву, що на польську комуністичну владу здійснювався тиск з боку Радянського Союзу, так само як і з боку деяких членів соцтабору, скажімо мова про НДР і Чехословаччину. Натомість реальна загроза радянського вторгнення - треба також не забувати, що СРСР мав Польщі свої військові бази – була, але в грудні 80-го року. Це був той небезпечний момент – ми це знаємо зі свідчень причетних до цього і хто знаходився на нижчих щаблях.
Натомість теза Ярузельского про вибір «меншого зло», стосовно до грудня 1981 року, не опирається на дійсні факти. Совєти тиснули на комуністичний режим в Польщі, але була вказівка, щоб все вирішувалося власними силами і ця спроба вирішити питання своїми силами була здійснена.
Ця спроба впродовж якогось часу здавалася неймовірно дієвою. Як відомо, було інтерновано близько 10 тисяч осіб, а у зв’язку зі страйками проводилися арешти і люди отримували дуже серйозні тюремні терміни. Здавалося, що рух «Солідарність» вдасться придушити, але цього не сталося. Хоче дещо забігаючи наперед реальна криза вибухнула в «Солідарності» літом 1984 року. Представники «Солідарності» одностайно згадують це як найгірший період в історії руху.
Натомість воєнний стан згуртував і «Солідарність», і суспільство. Можна сказати, що режиму була чітко дана відмова. Це зокрема виражалося у бойкоті радіо і телебачення з боку митців і артистів. Постави були різні.
Чи можна припустити, що якби комуністи не змогли так швидко інтернувати найбільш активну частину складу «Солідарності», то спротив введенню воєнного стану був би завзятішим?
Є приклад шахти «Вуєк», де було вбито 9 і поранено 23 гірників та приклад інших підприємств, які чинили опір силам армії і міліції. Проте не секрет, що комуністи очікували більш масштабного опору своїм діям. Думка професора Сулєї з цього приводу.
Немає сумніву, що цю тезу, яку Ви висунули, що якби керівництво «Солідарності» залишилося на волі, то опір воєнному стану був би набагато сильнішим, досконало ілюструє приклад Вроцлава. Там практично ціле керівництво залишилося на свободі. Скажімо, Владислав Фрасинюк змушений був вискакувати з поїзда перед Вроцлавом, щоб уникнути інтернування. Опір у Вроцлаві був дуже сильний і довгий. Водночас, треба підкреслити, що це був пасивний опір. З самого початку прийнято рішення, що це не буде активний опір. Тепер виникає питання, що було б якби опір був би активний? Чи це було б як на шахті «Вуєк», де в людей стріляли? У Вроцлаві пацифікацію закладів праці фактично здійснювала одна бригада ZOMO, тобто спецпідрозділи міліції, які мали підтримку армії. Армія у Вроцлаві не брала активної участі у тих подіях. Звісно можна поставити таке питання, хоча воно належить вже більше до сфери альтернативної історії, бо ми не можемо дати на нього остаточної відповіді. Було як було.
Натомість якби керівництво воєводського, а навіть рівня конкретного підприємства, залишилося на свободі, то це опір був би набагато сильніший і рішучіший, як це було у випадку підприємств, де структури збереглися, хоча й цей опір тривав трохи більше тижня.
Загалом треба сказати, що владі здавалося, що їй вдалося вбити надію поляків. «Солідарність» була колосальною суспільною надією на мирні зміни, які попри все очікувалося, що будуть мирними. І тут настала збройна інтервенція, бо власне це означав воєнний стан.
Ця спроба вбити надію з точки зору влади спочатку здавалася дієвою. Проте згодом опір несприйняття влади суспільством повернувся. Опір посилювався і всі ці дії з боку влади з метою опанувати ситуацію виявилися неефективними.
Матеріал підготував Назар Олійник