Молодий священник Єжи Попєлушко з самого початку тісно пов’язаний з антикомуністичним рухом “Солідарність” і був людиною непримиренною щодо комуністичного режиму.
Після введення 13 грудня 1981 року воєнного стану комуністична служба безпеки і міліція системно переслідували отця Попєлушко. Незважаючи на все він продовжував свою пастирську роботу, а крім того організовував матеріальну допомогу для інтернованих опозиціонерів та їх близьких, підтримував різного роду суспільні ініціативи. Проте головною його зброєю проти комуністичного режиму було Слово Боже, зокрема він, як й багато інших священнослужителів, критично налаштованих до влади, організовував “Богослужіння за Вітчизну”.
19 жовтня 1984 року поблизу Торуня офіцери IV Департаменту МВС, що займався боротьбою з Католицькою церквою, викрали і жорстоко закатували отця Попєлушка, а його тіло викинули в річку. Йому було 37 років. Вбивство священника викликало широкий резонанс і обурення. Сьогодні Єжи Попєлушко є блаженним і священномучеником Католицької церкви та символ боротьби поляків за свободу.
Чому “богослужіння за Вітчизну”, священника, який не був майстром слова та великим інтелектуалом, збирали маси людей і чому викликали таку гнівну реакцію комуністичної влади, в тому числі в Кремлі, що в кінцевому підсумку привела до його вбивства? Про це в ефірі Польського Радіо говорив історик та публіцист Томаш Вісьціцький, співавтор книги “Отець Єжи Попєлушко. Віра, надія, любов. Біографія блаженного”:
Чому це викликало такий гнів? Він говорив правду. Це було в умовах системи, що спиралася на брехні, почавши від брехні про Катинь, а як відомо це лежало в основі історичних подій, які привели комуністів до влади. Проте, загалом це була система, де правда не мала жодного значення, бо правдою було те, що служило керівному класу, формально ним був робітничий клас, а фактично це була вища номенклатура. Тому людина, яка говорила правду, була смертельною загрозою.
Не так багато священників говорили правду, як це нам сьогодні може здаватися. Так чи інакше, Єжи Попєлушко говорив про щось, чого влада особливо не любила. Комуністи правом сильного створили монополію в публічній сфері на всі публічні заяви. Тому гнів керівництва Польської Народної Республіки викликали ті, хто цей принцип порушував і збирав довкола себе маси людей. Скажімо, мова про Примаса Польщі кардинала Стефана Вишинського й інших священнослужителів.
Якби вони вели мову лише винятково про Бога і зробили релігію приватною справою, то, скоріш за все, Церква десь собі там жевріла і напевно її б ніхто особливо й не чіпав. Це ще на початках сталіністів збурювало питання про існування чи неіснування Бога, мова про радянську школу атеїзму. Проте, потім це вже мало кого обходило.
Публіцист підкреслює, що існувало розуміння небезпеки перетворення Католицької церкви на вихолощену й покірну польській комуністичній владі структуру:
Єпископи, священники, а також світські особи про це знали і багато хто це усвідомлював. Єжи Попєлушко був одним з них. Ці люди входили в цю сферу, як казали комуністи «вмішувалися в політику». Це втручання в політику полягало на підпорядкуванні суспільної дійсності моральним критеріям, які виводились з Євангеліє і нічого іншого Попєлушко не робив. Він часто цитував Примаса і Папу Римського. Він свідомо не говорив власними словами, не тільки тому, що слова цих достойників кращі, але й так важче було до нього причепитися. Проте таке наполегливе цитування слів Папи і Примаса було достатнім для того, щоб він став об’єктом особливої ненависті.
Томаш Вісьціцький відзначає особливий дар отця Єжи Попєлушка гуртувати довкола себе людей з самих різних прошарків і середовищ, для яких він став незаперечним і вимогливим моральним авторитетом. На його “богослужіння за Вітчизну” приходили маси поляків. Феномен отця Попєлушка помітили в Кремлі.
12 вересня 1984 року в центральній радянській газеті “Ізвестія” вийшла стаття такого собі Леоніда Топоркова в якій той писав, що ксьондз Попєлушко перетворив своє помешкання в склад забороненої літератури, тісно співпрацює з запеклими “контрреволюціонерами” і що складається враження, що він читає не казання, а листівки “Солідарності” і що від них віє ненавистю до соціалізму. Як каже Томаш Вісьціцький така стаття означала, що отець Попєлушко справді сильно допік комуністам:
Не відомо чи Леонід Топорков це реальна постать. Проте, якщо в такій газеті писалося такою мовою, то це означало, що справа дійсно серйозна. Це означало, що «товариші» найвищого рангу в Кремлі і на Луб’янці звернули увагу на Єжи Попєлушка. Зрештою, треба пам’ятати, що це був дуже специфічний період. І тут ми підходимо до генези вироку смерті, який видали в одному з тих високих кабінетів. Це був час або дати крок вперед, [тобто провести реформи] або повернутися до того, що було, [тобто спробувати втопити все в крові]. Це також питання персональних конфігурацій і груп інтересів, що ведуть свою гру. Це стосується як польських комуністів у Варшаві, так і комуністів в Кремлі.
В той же час, публіцист сумнівається в тому, що наказ вбити отця Попєлушка особисто віддав глава Польської Народної Республіки генерал Войцєх Ярузельський під час наради з міністром внутрішніх справ генералом Чеславом Кіщаком. На його думку Єжи Попєлушко став жертвою боротьби за владу, яку вели між собою польські і радянські комуністи:
Невідомо чи так було. Натомість, поза сумнівом проходили наради нижчого рівня, але вони є дуже істотними. Скажімо, це були наради в той час полковника Адама Пєтрушки [заступник директора IV Департаменту МВС], що потім став генералом за свою роль в справі вбивства отця Попєлушко. Тобто, мова про начальника вбивць Попєлушка. Що відбувалося вище? Про це нам невідомо. Немає сумнівів, що у Варшаві почалися наради. Так склалося, що велика частина її учасників мали безпосередні контакти з совєтами і це не були рутинні контакти. Що саме відбулося? Ми можемо лише робити припущення. Для мене найбільш переконливою є гіпотеза про яку, нажаль, я дізнався вже після написання моєї книги, тому там про це не говориться, що це була подвійна провокація.
З одного боку, були люди, тісно пов’язані з Москвою, що виступали за силовий варіант вирішення ситуації. Їх представляв генерал Мірослав Мілевський–винятково понура постать, який як молодий офіцер безпеки брав участь у масових вбивствах в околицях Сейн, в рамках Августовської облави [в липні 1945 року]. Схоже, що генерал Мілевський, разом зі своїми патронами у Москві вирішив, так би мовити, навести порядок. Тобто, він гадав що хтось у Москві скаже генералу Ярузельському, що той не справляється з опозицією і тому товариш Мілевський його замінить, а той зробить те, чого Ярузельський не в стані зробити.
Проте генерал Ярузельський і генерал Кіщак теж мали “плечі” у Москві, і як показав час в них були міцніші “плечі”. Обидва, знаючи все це дозволили Мілевському діяти. Тому я не вірю у наказ генерала Войцєха Ярузельского вбити Попєлушка. Якби такий наказ був, то не було би жодного судового процесу, навіть такого, який пройшов в Торуні. Це була би чергова історія про «невідомих зловмисників», яких вже стільки було. Інакше кажучи, Ярузельський хотів знищити змову руками змовників і йому цілком добре це вдалося. Невипадково, коли вбивають отця Попєлушка, на це мені звернув увагу професор Павел Скібінський, відбуваються чергові кроки по відстороненню від влади генерала Мілевського.
Томаш Вісьціцький звертає увагу, що до сих пір всі подробиці вбивства отця Попєлушка незнані, хоча він схильний вважати, що саме вбивство відбулося саме 19 жовтня 1984 року:
Немає 100% певності щодо деталей. Можливо, в це були замішані якісь інші люди, можливо це все виглядало інакше і бив не лише Пйотровський, але Хмєлевський, бо було два кийки, а Пйотровський взяв все на себе, а може все відбувалося в якомусь іншому місці. Все це невідомо. Проте, загалом, на мою думку, в ході судового процесу в Торуні, принаймні на рівні фактів, бо все, що було вище полковника Пєтрушки все старанно відсікли, встановлено суть справи. Отця Єжи Попелюшка просто закатували на смерть. Його не просто вбили. Попєлушка душили, били, глибоко в горло пхали кляп, використовували петлю, яка сама стискалася. Вбивці не мусіли аж стільки зусиль прикладати, щоб просто позбавити життя цю досить слабку і хворобливу людину, що не була особливо фізично сильною. Цю людину могли вбити одним сильним ударом. Пйотровський мав 190 сантиметрів зросту і важив 100 кілограмів. Він міг вбити голими руками, що зрештою зробив, але видовжив процес вбивства.
PR24/no