Під час Варшавського повстання польські та союзні екіпажі здійснювали польоти та скидали припаси для столиці. В архівах Польського радіо збереглися спогади льотчиків з 301-ї ескадрильї бомбардувальників імені захисників Варшави, які розповідали, як згори виглядала тоді столиця. Під час повстання загалом 306 літаків здійснили скидання припасів над Варшавою, доставивши 159 тонн контейнерів зі зброєю, ліками, санітарним обладнанням, а також, наприклад, сигаретами.
Польські льотчики ділилися своїми спогадами на радіо вже після відлиги, в 1958 році, після Відлиги, хоча передачі з їхньою участю вийшли лише на початку 1960-х. Про те, як виглядала Варшава з висоти під час повстання, розповідали Збіґнєв Нойґебауер, Міхал Ґощинський і Ян Холева.
«Від самих Кельце вже було видно заграву, і це було величезне полум’я. Найголовніше – це дим, цей клятий дим. Він роз’їдав очі навіть у кабіні. Було таке відчуття, що сморід просто душив, і людина починала кашляти, коли наближалася до Варшави. І сльози лилися через дим. І через дим і не через дим. В сльозах тих можна було звинуватити дим, але часто насправді хотілося плакати. Верхній стрілець шукав свою вулицю Гожу, бо там жила його сім’я. Але знайшов лише велике вогнище. Можна собі лише уявити, які почуття охоплювали людину, коли, можливо, його діти горіли, а він був у кількох десятках метрів над ними. Ми, екіпажі літаків перебували під вогнем ворога лише кілька хвилин, а жителі Варшави були в цьому пеклі цілісенькі дні».
Радянські війська, за єдиним винятком, не дозволяли союзним літакам використовувати свої аеродроми. Тому екіпажі, які злітали з італійського Бріндізі, мали подолати близько 3000 кілометрів в один бік. Траса переважно пролягала над ворожими територіями. Польські льотчики згадували, що охочих до майже самогубної місії над Варшавою завжди було багато.
«Після цих тисяч кілометрів під час скидання ми знижувалися до 70 метрів, іноді навіть нижче, до висоти дерев. Тож нас від польської землі розділяли іноді 15 метрів Відчуття було особливим, коли ти знаходишся так близько до рідної землі. Екіпажі завжди були дуже схвильовані під час польотів над Польщею. Пригадую, як приходив командир дивізії і оголошував, що планується політ до Польщі, то боронь Боже, не призначив когось, то відразу починалася суперечка, чому той, а не я лечу, він вже три ночі літає, а я третю ніч чекаю своєї черги. У Варшаві повстанці хоробро тримали свої позиції, сподіваючись, що Червона армія незабаром перетне Віслу. Однак, крім невеликого десанту польських сил на Чернякові, радянський союз проігнорував заклики про допомогу. Незважаючи на втрату Старого міста, постійні бомбардування та натиск німців, повстанці не втрачали рішучості».
У 1969 році на Польському радіо про це розповідав Міхал Панашік, псевдонім «Щасливий», командир взводу «Єжики». «У нас не було іншого виходу, ми йшли вперед. Хто загинув, той загинув, решта мали рватися вперед. Часто було так, що ворог нас кількісно переважав, але те внутрішнє переконання, щодо необхідності перемогти було вирішальним. Ніхто з нас навіть не думав про те, щоб залишитися і не дійти до кінцевого пункту. Кожен був вперед, бо ціль, мета були зрозумілі. Якщо втрафимо до будинків, то візьмемо там німців. Якщо ж ні, то нас будуть знищувати дорогою. І тому ми всі так перлися вперед».
Варшавське повстання тривало 63 дні, з 1 серпня до 2 жовтня 1944 року. Варшава, позбавлена радянської допомоги, була змушена капітулювати.
Пржемислав Ліс / IAR. / M.T.
