Іноземці можуть навчитися української мови та ближче ознайомитися з українською культурою в Інституті Сковороди у Києві, а також в його осередках - у Львові, Харкові та у польських містах Краків і Кельце. Осередок Інституту Сковороди у Кракові діє з 2016 року і є найпотужнішим відділенням Інституту за кордоном. Про те, як і чому іноземці навчаються української мови у місті над Віслою, – розповідає Катерина Сорокопуд, волонтерка краківського осередку Інституту Сковороди, яка переїхала до Кракова із Києва шість років тому.
– Мені здається, що українці, де б вони не були, своє розповсюджують всюди. Як то жартують: «Північ – Південь, Захід – Схід: українців повен світ!» То хочеш, не хочеш, але рано чи пізно, опиняючись в середовищі, де є багато українців, і коли бачиш, що теж є потреба з боку мешканців країни, в якій ти живеш, то з’являється ідея: «А може, поділитися? А може, комусь буде цікаво?» Тим паче зараз всі іноземні мови вважаються популярними, то чому б не популяризувати теж і українську? Для багатьох, наприклад, кирилиця є в синонімічному ряді з російською. Тобто перша асоціація зі словом «кирилиця» – російська мова, далі вже інші слов’янські мови в кращому випадку. А, ні! Чому не розповідати про те, що кирилиця – це і українська мова, і болгарська, і сербська? Зрозуміло, сербської, македонської ми не навчимо, але принаймні можемо навчити української. А враховуючи те, що Україна близько, то завжди є стимул. Можна поїхати за кордон, є дешеві квитки на літак. То чому б не поїхати, не подивитися й не порозмовляти з кимось українською, не вітатися з людьми українською?
Коли лише оголосили про створення осередку Інституту Сковороди у Кракові, було кілька десятків охочих вивчати українську, серед них здебільшого– поляки.
– Враховуючи те, що ми живемо в Польщі та оточені переважно поляками, то почали з того, що всі наші публічні повідомлення, інформація про курси, формуляри, які треба було заповнити, щоб долучитися, все було польською, тому переважна частина – це були поляки.
Ще мене так вражало на початку того, як поставав краківський осередок, коли люди казали: «Ми знаємо стільки українців, які вільно говорять польською». І ось цей факт їх вражав і змушував подумати: «То, може, я навчуся української?»
У кожної людини була своя причина, чому вона хоче вивчати українську. Причини різні: хтось наприклад, працює з українцями; хтось подорожує, подорожував Україною і йому подобається українська природа і люди, і їжа. Теж, наприклад, молоді люди, які бачать, що в університетах з’являється все більше українців, і вони просто хочуть розуміти цих людей. Тому що не завжди українці добре говорять польською, коли переїжджають до Польщі. Хтось працює та їздить в Україну. В когось, наприклад, наречений чи наречена з України або зустрічається з дівчиною чи з хлопцем з України. Тому це як і професійні інтереси, так і більш приватні.
Згодом вивченням української мови зацікавились й іноземці, які мешкають у Польщі.
– Коли ми вже започаткували наші перші групи, після кількох місяців ми побачили потребу, щоб теж створити групу для іноземців, які не знають ані польської, ані іншої слов’янської мови. І тоді ми набрали групу, в якій навчання відбувалось англійською мовою. І це були іспанці, угорці, голландці. Так само, тому що хтось десь чув українську, хтось на роботі працює з українцями. Власне через те, що зараз дуже багато можливостей зустріти когось з України, люди зацікавлюються. Навіть якщо дві людини з різних країн спілкуються, то рано чи пізно постає питання, скажімо: «Як твоєю мовою сказати так? А як твоєю мовою сказати так?» І ось інтерес поглиблюється, і вони приходять до нас. А те, що уроки безкоштовні, то вони хоча б прийдуть спробувати, подивитися, що це таке.
На самому початку було досить багато людей, проте, як завжди, з часом трохи відсіялися. Я вела цю групу. Але в такій приватній (атмосфері) зустрічалися в кав'ярнях, сідали, я розкладала перед ними ці видруківки з алфавітом, з вправами.
Серед учнів Інституту Сковороди – також Костянтин Бєлозьоров, який переїхав до Кракова з Росії на навчання в Ягеллонському університеті. У Кракові познайомився з українцями та почав самотужки вивчати українську мову. А згодом потрапив до Інституту Сковороди, де навчається української вже понад рік.
– Сам я з Росії приїхав до Польщі десь два роки тому. Був у мене такий знайомий, котрий мене познайомив з людьми власне з Інституту Сковороди. А чому захотів вчити власне українську? Тому що я завжди її розумів і подумав, чому би не розмовляти? Бо це для мене нічого не коштує. Тому що на основі польської та російської швидше можна навчитися розмовляти українською. Подобається, як вона звучить власне, тому і почав вчити. Просто думаю, що знання завжди потрібні.
Тепер я можу, наприклад, застосовувати (мову) в якійсь праці, пов’язаній з українцями, якщо знайду таку працю. Бо можу зараз розмовляти з українцями не тільки російською, але українською і польською теж.
Українці, зустрічаючи Костянтина, дивуються його зацікавленням українською, а часом приймають його за свого.
– Дивуються, бо це не так часто відбувається, коли росіяни в іншій, третій країні вчать українську мову.
Коли я, наприклад, вчив польську мову, ходив на курси польської мови, то там переважно були зі мною українці. І якось на тесті зі знання польських слів кажу до одного українця: «Як це писати? Яке слово повинно бути?» А він каже: «Пиши, як українською». А звідки я знаю, як це буде українською? Коли кажуть щось українською, я розумію, що це слово означає, а так саме слово не знаю. Це було смішно: «Пиши, як українською».
За час перебування у Кракові коло знайомих українців дуже збільшилося, – розповідає Костянтин Бєлозьоров.
– Так, я можу тільки в Кракові спілкуватися з українцями, бо в Україні я нікого не знаю. Я думаю про те, щоби поїхати до України і побачити взагалі, що це таке Україна – зсередини, і попрактикувати мову в цій країні.
У Краківському осередку Інституту Сковороди працює троє вчителів та близько десяти волонтерів. Заняття відбуваються щотижня – розповідає Катерина Сорокопуд.
– Ми маємо три групи. В кожній десь по п’ятеро, по шестеро людей. Здебільшого, поляки. Наприклад, в моїй групі це люди різної вікової категорії. Це і студенти, і старші люди: від 23 до 60 років. Заняття триває приблизно одну годину. Я б сказала, все, як в школі. Тобто є домашнє завдання. Якщо це група початківців, то ми починаємо із алфавіту, із якихось простих виразів. Цього року моя ціль була навчити їх говорити і тому з самого початку я ставила їм прості питання, вони відповідали, навіть якщо це просто: «Я – учень» або: «Я – вчителька». Але це вже речення і це вже є для них якісь основи. А потім трошки більше, трошки більше. І ось наприклад, ми почали в жовтні, – і через чотири місяці вони вже можуть розповісти про себе, що вони люблять, що вони не люблять, що вони їдять на сніданок і тому подібне.
Одного разу на уроці після того, як ми розмовляли про їжу, про те, як замовляти їжу в ресторані чи в кав’ярні, на прощання один із моїх учнів сказав: «Добре, то наступного тижня я їду до Києва, спробую щось замовити українською мовою». І це вже свідчить про те, що ці уроки не минають так дарма, що учні хочуть ці знання використовувати. Також розповідаю про якісь українські традиції. І вони бачать, що українці є дуже близькими у цьому. Тільки через те, що ми використовуємо кирилицю, їм здається, що це щось дуже складне і неймовірне. Але, навчившись кирилиці, вони бачать подібність між українською і польською.
Волонтери Інституту Сковороди періодично проводять майстер-класи з вивчення кирилиці у Кракові, під час яких розповідають історію виникнення та географію поширення кириличного письма.
– Хочемо власне показати, що кирилиця – це не лише українська, російська, білоруська, але теж багато інших мов. Розповісти трохи про історію, але теж провести практичну частину і навчити їх читати. У зв’язку з тим, що ми – українки і найкраще знаємося на українській, то основною, звісно, буде українська кирилиця. Але теж будемо розповідати їм і показувати кирилиці з інших країн: порівнювати і показувати, чим вони відрізняються між собою. Наприклад, як той самий вірш Адама Міцкевича виглядає в різних кирилицях.
Організовують й інші події, які допомагають поширювати українське та сприяють порозумінню між сусідніми народами.
– Окрім мовних занять, ми теж організовуємо різні пікніки влітку. Наприклад, просто десь ідемо з учнями, співаємо українські пісні, розмовляємо, знайомимося ближче або організовуємо поїздки в Україну. Наприклад, одна з таких поїздок була до Івано-Франківська, куди ми поїхали з вчителями і з учнями, і вони могли попрактикуватися. І мені здається, що поки якось нам вдається.
Наприклад, один мій учень, якому вже десь близько 60 років, від 50 до 60, він щоразу приходить і просто сяє. Я бачу, що йому подобаються ці уроки. Він, намагаючись говорити, вплітає дуже багато польських слів, але щоразу розповідає якісь історії з його поїздок до України або розповідає, що ось цього року він поїде і до Одеси, і до Канева, і на Закарпаття. І це так: «Вау!» А тим паче, коли я бачу, що у людей є результати, коли справді хтось прочитає так гарно речення майже без акценту або хтось, розповідаючи про свій робочий день, вживає якихось слів, яких ще не знав. І для мене це найбільший інтерес і причина, чому я це роблю. Для інших, здається, так само. Це нас тримає в купі. Але теж просто хочеться робити щось важливе і корисне на сприяння українській мові та культурі тут, за кордоном.
Завданням центрального офісу Інституту Сковороди у Києві є створення мережі культурно-мовних осередків по всьому світу.
Ірина Кондратюк