Колишній посол Польщі у Москві в 2016-2020 роках, совєтолог, професор Влодзімєж Марціняк зауважив, що авторитарні режими характеризуються тим, що вони, як правило, розпадаються, при цьому раптово та несподівано. Може видаватися, що вони є надзвичайно тривалими та стабільними, і що нічого їм не загрожує. Але таким є тільки враження, - говорить Марціняк:
«Дуже добре і вдале визначення, що режим Владіміра Путіна стає дедалі більш закритим. Він діє все більш жорстокими методами і все менше рахується із наслідками та реакціями. Йдеться про суворе дотримання покори та лояльності, а також про не піддавання сумніву офіційної правди, як у випадку із положеннями, що покликані карати за інші погляди на новітню історію. У випадку Росії, якщо прийняти концепцію життєвих циклів подібної влади, то це кінцева фаза, але вона може бути дуже довгою».
Професор Влодзімєж Марціняк нагадав, що Путін приходив до влади із групою свого найближчого оточення, співпрацівників, в основному однолітків, котрі пов’язані із совєтськими або постсовєтськими спецслужбами і котрі очолюють великі державні підприємства. Відтак у пенсійний вік входить дуже велика, цілісна група політків та високопоставлених чиновників, сказав екс-посол Польщі в Росії:
«Проблема зміни поколінь у владі в Росії є нині дуже актуальною, але наразі цю проблему продовжують відкладати у часі. Принаймні це робитимуть настільки довго, наскільки Путін зможе фізично здійснювати реальну владу та функції на посаді президента з погляду його ефективності та стану здоров’я. На мою думку, поки що він є ідеальною гарантією рівноваги та стабільності всієї системи в Росії. Однак раптово може бути опрацьований якийсь варіант зміни влади, хоча це може статися під впливом певних обставин».
Влодзімєж Марціняк наголосив, що нині та в найближчому майбутньому для Росії не буде сприятливих обставин, як у 2014 році, коли в Україні була глибока криза, чим скористалася Москва, захопивши Крим та розпочавши реалізацію так званого проекту «новоросії», що, як нагадав екс-посол, мав сягати аж до Одеси, але який Росії не вдалося повністю реалізувати. Москва нині платить політичну ціну за свою агресію та бажання принести «русскій мір» у сусідні держави. Водночас екс-посол Польщі в Росії підкреслив, що, нинішню російську владу можна вважати раціональною, бо вона розраховує можливі наслідки, і тому не готова платити будь-яку ціну за свої дії, прикладом чого, за його словами, є зокрема обмежена підтримка проросійських терористів на Донбасі. Водночас дипломат нагадав про використання Москвою ідеології або міфу так званого «розділеного народу»:
«Владімір Путін часто заявляв, що українці та росіяни насправді один народ, який потрібно об’єднати у політичному сенсі. Це не означає, що вже, у дану мить, але загалом це такий азимут російської політики. Але приклад Німеччини показує наскільки небезпечною є ідеологія розділеного народу, який необхідно об’єднати. Такий спосіб мислення значним чином заснований ще на німецьких зразках періоду 19 століття. А тому це потенційно небезпечна ситуація, хоча наразі вона обмежена через певні політичні рахунки. Найновішу кризу на українсько-російському кордоні і на Донбасі Росія використала для відкриття певних каналів комунікації із новою адміністрацією президента Байдена, як, наприклад, так званий канал Салліван – Патрушев, який працює і результатом якого стала анонсована зустріч президентів США і Росії. Політична прагматика постійно діюча, актуальна та важлива».
Нещодавно колишній радянський розвідник-утікач, історик Віктор Суворов заявив, що майже половина російських дипломатичних місій за кордоном – це шпигуни. Експосол Польщі в Росії теж звернув увагу, що російські посольства у багатьох країнах є дуже численними і це невипадково:
«На цю тему можна було отримати трохи конкретної інформації при нагоді витурення з Праги великої групи російських дипломатів. Загалом у дипломатії діє принцип взаємності та пропорційності щодо кількості представників дипломатичних місій. Але у цьому випадку диспропорції були один до двох, тобто російський персонал був удвічі численнішим дипломатично, вже не кажучи про технічний склад, аніж чеський у Росії. Можна поставити запитання – чим вони займалися, чому їх було так багато, адже вони радше не тільки за покупками ходили…»
У свою чергу, експерт із міжнародної політики, журналіст, публіцист та автор книжки про стратегічну культуру Росії Марек Будзіш зауважив, що для розуміння способу мислення сучасної Росії та нинішньої російської влади слід звернутися до епохи, коли московські князі платили данину монголам, тобто до так званої епохи ординського ярма, системи політичної та економічної залежності від Монгольської імперії:
«Це сформувало певну систему відносин, певний підхід до влади, до того, як слід поводитися у політиці, як потрібно поводитися у боротьбі за владу. Це спадщина історичного досвіду. На мою думку, сучасна російська еліта постійно шукає певний засновницький міф, набір переконань, що об’єднає дуже великий і дуже різний народ. Традиція російської, царської імперії суперечить більшовицькій традиції, традиції пострадянської спадщини. Дослідження громадської думки в Росії показують, що ці дві конкуруючі між собою традиції не об’єднують росіян, не є чинником, що єднає суспільство. Тому сучасна російська еліта свідомо акцентує на традиції так званої Великої вітчизняної війни, бо вона є спільною і може об’єднати ці окремі частини російського суспільства, що звертаються до двох дуже різних течій історії Росії. Путін неодноразово звертався до традиції царської Росії, а його ідолом є цар Алєксандр ІІІ, який був дуже консервативний і який казав, що єдиним другом та союзником Росії є сильна армія і флот. Нині в Росії пробують сформулювати певну державницьку ідею з елементів, що можуть об’єднати суспільство. Традиція військового мислення є одним з таких елементів».
За словами Марека Будзіша, сьогодні Росія та її владна еліта з погляду способу мислення та сприйняття світу є однією з найбільш мілітаризованих у світі. Для російської влади війна є синонімом національного протистояння і вона сприймає розвиток позиції власної держави у категоріях протистояння з використанням усіх доступних засобів, або як гру, в якій можливо тільки виграти чи програти, і в якій неможлива ситуація, коли всі виграють, або також як гру, в якій за певних обставин потрібно застосовувати військову силу. Він додав, що російські експерти вважають, що у кінцевому підсумку значення має тільки сила армії, а не сила аргументів.
PR24/Т.А.