Катинський злочин був ретельно запланованою спецоперацією керівництва СРСР на чолі з Йосифом Сталіном з метою знищення польських військовополонених, левова частина з них – офіцери, які потрапили в радянську неволю внаслідок спільної агресії Німеччини та Радянського Союзу у вересні 1939 року.
Формально відлік цієї страхітливої для поляків трагедії розпочинається 2 березня 1940 року, коли нарком внутрішніх справ і голова НКВС Лаврєнтій Берія скеровує Сталіну таємну записку №794/Б. В ній йшлося про доцільність розстріляти полонених польських військовослужбовців, а також в’язнів, зосереджених в Західній Україні та Західній Білорусі, велику частину яких становили військові, поліцейські, держчиновники та інші. Як писав Берія, «всі вони є заклятими ворогами радянської влади», він пропонував провести розстріли таємно, без висунення звинувачення і будь-яких судових формальностей. На цьому документі стоять чотири підписи членів Політбюро ЦК ВКП (б): Йосифа Сталіна, Климентія Ворошилова, В’ячеслава Молотова та Анастаса Мікояна. І ще є дописка секретаря Сталіна «Калінін-за», «Каґанович-за» і – дата 5 березня 1940 року. Саме в цей день Політбюро прийняло таємну постанову P13/144, якою було затверджено пропозицію Берії. Перший транспорт з поляками на розстріл вирушив 3 квітня з табору в Козєльську. Загалом було вбито близько 22 тисяч осіб. Розстріли проводилися в різних місцевостях у квітні-травні того ж року, зокрема в Смоленську, в розташованій поблизу Катині, Харкові, Калініні, Києві. Світ дізнався про розстріл польських бранців в квітні 1943 року, коли німці випадково виявили масові поховання в лісі поблизу Катині. Радянський Союз з самого початку все заперечував і вину звалював на німців. Навіть сьогодні в Росії лунає брехня, що цей злочин – справа рук гітлерівців.
Про мотиви Сталіна і радянського керівництва знищити польських полонених історики сперечаються до сьогодні. Саме про анатомію цього злочинного рішення я й попросив розповісти провідного російського дослідника Катині, Нікіту Пєтрова з Товариства «Меморіал».
Чи можна виокремити якийсь головний, вирішальний чинник, котрий привів до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про розстріл польських військовополонених і в'язнів, що перебували в тюрмах у Західній Україні та Західній Білорусі?
– Я думаю, що таким основним чинником було те доктринальне й політичне рішення, яке привело до епохи Великого терору у Радянському Союзі. Масова операція НКВС 1937-38 років – це й була та модель, на основі якої Сталін приймав рішення 1940 року, після того, як він отримав всіх цих полонених та розмістив їх у таборах. Він дійшов до висновку, що якось потрібно вирішувати це питання. З точки зору політичної ситуації в Сталіна не було жодних сумнівів, що з Польщею покінчено й вже ніякої Польщі ніколи не буде, а є лише кордон, встановлений Радянським Союзом та Німеччиною. І відповідно, класові вороги і люди, носії іншої доктрини, несоціалістичної, невиправні вороги соціалістичного ладу – всі вони повинні бути фізично знищені так, як це робилося у Радянському Союзі до 1939 року. В цьому сенсі для мене цілком очевидно, що тут, з одного боку, була воля Сталіна, його політичні переконання, а з іншого боку були ті доктрини, які регламентували поводження з людьми, що не могли вписатися й не могли жити в умовах соціалістичного ладу.
В Польщі популярним є погляд, що за винищенням польських офіцерів стояло бажання Сталіна відімстити й відплатити за поразку в польсько-більшовицькій війні 1920 року. Якою мірою особисті мотиви Сталіна могли зіграти якусь роль у катинському злочині?
– З моєї точки зору Сталін, все-таки, – це достатньо досвідчений політичний діяч, який не дає в першу чергу волю особистим емоціям. Дійсно, кривди Сталін пам'ятав довго – ми це знаємо з цілого ряду мемуарних джерел. Проте Катинь – це цілковито не той випадок, коли ми можемо говорити про те, що польське офіцерство, люди, які представляють цвіт польського суспільства – адже Сталін чудово знав, хто перебуває в тих трьох таборах – мали б стати жертвою помсти за те, що колись він зазнав особистої невдачі як людина, котра планувала західний похід Червоної армії. Я думаю, що це не так. Мені здається, це гарне, романтичне пояснення, але, скоріш за все, воно було одним з чинників того, що Сталін наполягав саме на доктринальному вирішенні проблеми з людьми, які невиправно ворожі щодо радянської влади.
Як відомо, серед польських військовополонених було дуже багато офіцерів запасу, які в цивільному житті були інженерами, лікарями, викладачами, адвокатами. Тобто, іншими словами – це була еліта, польська інтелігенція. Не раз приводиться аргумент, що Сталін побоювався, що ця маса людей, рано чи пізно, може для нього створити проблеми. Навіть говориться, що Сталін боявся, що буде війна і ці сили будуть використані проти нього. Як ви прокоментуєте це питання?
– Справа в тому, що люди, які були зосереджені в цих трьох таборах (Осташковський, Старобільськ, Козельський табори – прим.), – це не була 100% кількість польського офіцерства. Частину польських офіцерів розмістили в інших таборах, кудись вивозили. Тобто, ті, кого Радянський Союз збирався якось використовувати, вони ж були відведені від тієї страшної розправи. Слід розуміти, що тут теж була певна селекція. Це люди, які були готові співпрацювати з радянською владою, люди, що були готові служити, звичайно, не особисто Сталіну, а загалом, являли собою когось, хто не був настільки негативно налаштований до Радянського Союзу. І зрозуміло, що коли ми говоримо про побоювання, це справді було три табори військовополонених. Проте це беззбройні люди і вважати, що у випадку якогось наступу в ході якогось військового конфлікту табірний контингент становить якусь небезпеку – це мені здається несерйозним. Справа в тому, що навіть підняте повстання можна легко придушити за допомогою військової сили, що перевищує кількість цих офіцерів. Скажімо, це сили воєнізованої охорони (ВОХР) і війська НКВС. Мені здається, це надумане пояснення стосовно того, що польські військовополонені могли становити загрозу. Проте, маємо відзначити, що саме це надумане пояснення зустрічається як натяк в листі Берії, пояснення, яке власне й лягло в основу рішення Політбюро від 5 березня (1940 року). В листі Берії не лише вказується на «невиправний характер» цих людей, але й говориться про те, що вони сплять і бачать якби-то вступити в боротьбу з радянською владою. Тобто, як внутрішнє пояснення це присутнє, але як раціонально розумне пояснення ми розуміємо, що це скоріше ритуал при підготовці такого роду документа.
В цьому листі Берії теж йшла мова про те, щоб «розвантажити» табори. Малося на увазі їх звільнення для інших ув'язнених…
– Частково ми можемо сказати, що «розвантажити» – це бюрократичний термін, який передбачав, що, мовляв, у нас кожне місце в таборі на обліку і ми не можемо безконтрольно плодити табори, бо на це витрачається досить багато грошей і продовольчих ресурсів. Загалом це була правда. З іншого боку, якщо Сталін в лютому — на початку березня 1940 року, коли приймав рішення (про розстріл поляків), не планував відтворення ні в якому вигляді ні польської держави, ні польської автономії, то для чого йому ці люди? Він їх розглядав як баласт, як зайвий людський матеріал, який легше знищити, ніж ще роками його годувати. В якомусь сенсі це дуже катівське, але в лапках, я сказав би, що це злочинно-раціонально рішення.
А якою мірою, на вашу думку, радянське керівництво, попри всі ті штампи та бюрократизм, що потрібно боротися з ворогами радянської влади, класова нетерпимість і т. д., розуміло винятковість свого рішення та винятковість цього злочину, коли без суду і слідства таємно розстрілюється понад 20 тисяч військовослужбовців іншої держави?
– Знаєте, для радянської системи, особисто для Сталіна це велика репресивна акція, яка частково виходить за рамки прийнятого, але вона не сильно за них виходить, бо так само в 1937-38 роках, але вже не десятки, а сотні тисяч було вбито без будь-яких судових формальностей. За протоколами комісії НКВС і прокурора, за протоколами місцевих «трійок» і навіть за списками, які особисто підписував Сталін в так званому масовому порядку, теж були вбиті сотні тисяч людей. Їх вбито без судового і навіть без псевдосудового рішення, а просто на основі резолюції Сталіна. В кінцевому підсумку, якщо ми розглядаємо історію 1940 року, то маємо цілковито його почерк. Це почерк людини, яка з легкістю порушує конституційні норми власної країни.
Проте, якби там не було, поляки були громадянами, хоча й окупованої держави, але попри все, складно уявити, що Сталін не розумів, що розстріл іноземних громадян, на яких поширювалася Женевська конвенція, рано чи пізно для нього може стати серйозною геополітичною проблемою. Чи не так?
– Ні, це не так. Я не хочу сказати, що Сталін взагалі не був далекоглядним. Проте він справді був недалекоглядним, позаяк про це рішення розстріляти 20 з гаком тисяч польських військовополонених і цивільних осіб Сталін пошкодував вже в червні 1940 року, коли побачив, що війна в Європі фактично закінчилася і він залишився сам на сам з Гітлером. Ось тоді, восени 1940 року, починаються гарячкові рухи, в тому числі і навіть в напрямку реалізації ідеї підготовки польських бронетанкових дивізій. Тобто, тепер, восени 1940 року, поляки Сталіну стали потрібними. Він був неймовірно недалекоглядним. Тому говорити, що міжнародне право могло зупинити його в цього миттєвому злочині та злочинному рішенні в березні 1940 року, це просто несерйозно, бо Сталін ніколи не мислив правовими категоріями. І ми повинні пам’ятати про одну просту річ. Подивімося на поведінку Радянського Союзу після 1945 року в країнах, які були захоплені Червоною армією. Це те ж саме, але просто в менших масштабах, але, попри все, така ж сама явна зневага до міжнародного права в стосунку до громадян інших країн, яких вивозили і розстрілювали в Москві. Це загальновідомий факт.
Матеріал підготував Назар Олійник