Програмний директор Міжнародного дискусійного клубу «Валдай» Тімофєй Бордачьов нещодавно у статті «Остання імперія та її сусіди» на шпальтах журналу «Росія у глобальній політиці» окреслив нові принципи російської політики щодо країн так званого «ближнього зарубіжжя».
Експерт зі східної політики, Росії та пострадянського Сходу, аналітик центру Strategy&Future, публіцист порталу wpolityce.pl Марек Будзіш зауважує, що зміни, про які пише Бордачьов, зводяться по суті до одного:
«Росія сьогодні має обмежені ресурси та можливості, про що знає російська еліта, і тому країна не може рухатися таким широким фронтом, як 15 або 20 років тому. Вона повинна обрати ключові країни з погляду географії безпеки та інтересів. Бордачов зазначив, що Білорусь та Казахстан є абсолютно необхідними країнами для Росії, позаяк контроль або політичні впливи у цих країнах є вирішальними для відчуття безпеки Російської Федерації. Значення Білорусі для Москви є тому дуже важливим, оскільки, як пише Бордачьов, у випадку успіху антилукашенківської революції потенційно ворожий табір НАТО та його військові об’єкти опиняться за трохи більше 200 кілометрів від Москви».
Подібний ризик для Москви, як звертає увагу Марек Будзіш, російські аналітики бачать також у випадку Казахстану:
«Усі комунікаційні шляхи, що з'єднують Росію та Центральний Сибір, проходять на невеликій відстані від кордонів Казахстану. Тому може виявитись, що за найгіршого сценарію для російської держави той, хто контролюватиме Казахстан, контролюватиме сполучення між Росією та Сибіром. Це може призвести до втрати цієї території росіянами, а, за словами Бордачьова, володіння нею визначає те, що його країну можна вважати наддержавою».
Польський експерт звертає увагу на ще один елемент, пов’язаний із тим, про що говорять інші колеги Бордачьова з так званого валдайського клубу:
«За їхніми словами, Росія живе і функціонує у мінливому безпековому оточенні. Парадоксально Росія є сильнішою, бо має модернізовану армію, а всі інші – порівняно слабші також тому, що повинні вкладати свої інтереси на інші сфери. Наприклад, США мусять перекинути свої інтереси до Південно-Східної Азії і тому значно менше можуть зосереджуватися на теренах, що межують з Росією. Тому, на їхній погляд, для російської еліти це означає, що Росія є у порівняно більшій безпеці, і не мусить докладати великих зусиль на всіх напрямках. Також союз з Китаєм дає Росії певний спокій щодо Далекого Сходу. У зв’язку з цим, Москва може зосереджуватися на тих сферах, які для неї є ключовими – на Казахстані, Білорусі, а також на Близькому Сході, в Сирії, показувати силу в країнах Північної Африки, адже там теж російські інтереси, зокрема щодо впливу на ціни на вуглеводні».
Водночас, за словами Марека Будзіша, російські аналітики пишуть, що у довгостроковій стратегії Росія повинна «відпустити» ті території, де вона нині присутня – це, зокрема, Україна, Південний Кавказ та навіть Придністров’я:
«Вони допускають, що це стане елементом певної гри між Заходом та Росією або регіональними державами, як у випадку Туреччини на Південному Кавказі. Натомість у випадку Білорусі, як вважають вони, жодної гри не буде. Москва резервує собі місце для абсолютного домінування на цьому просторі і абсолютно не хоче слухати будь-яких пропозицій або порад щодо спільного розв’язання конфліктів або внутрішніх суперечок від західної дипломатії. Це не означає, що Росія не буде розігрувати ситуацію в Україні, бо вона це вже робить – ситуація на фронті значно загострилася. Хоча там Росія може йти на якісь тактичні компроміси, може змінювати свою позицію, лавірувати, може задовольнятися частковими успіхами, не нарощуючи претензії до повного домінування над усієї державою. Приблизно такою є різниця».
Марек Будзіш також звертає увагу, що загострення ситуації на лінії розмежування на Донбасі у попередні роки траплялося досить регулярно. Він пояснює це, серед іншого, певною російською стратегією «підготовки переговорного передполя»:
«Перед черговим раундом переговорів росіяни зазвичай загострювали свою позицію, провокуючи теж загострення на лінії розмежування, позаяк це дає можливість для потенційних поступок, що у тривалішій перспективі не є жодними поступками. Можна теж говорити про „глибші кроки”, я не маю на увазі широкомасштабних бойових дій, а скоріше використання цього як інструменту для дестабілізації загальної політичної ситуації в Україні, яка є нині непростою. Нагадаю, що Зеленський переміг на виборах завдяки одному зі своїх головних послань, що він приведе до миру на сході України. Сьогодні рейтинги Зеленського швидко знижуються, а тому це може бути черговим елементом, аби вказати на те місце, де він не виконав своїх виборчих обіцянок. Однак слід зауважити, що останнім часом у російських ЗМІ є досить багато закликів до розправи з Україною, думок різних активістів, котрі кажуть, що на сході України буде війна, а це можна теж сприймати як певний інструмент тиску».
Марек Будзіш також зауважує, що Європейський Союз залишається досить «м’яким» щодо ситуації, яка склалася у Білорусі і закидає Євроспільноті відсутність інструментів впливу на Мінську, а саме слабку інвестиційну політику у Білорусі:
«Білорусь є ключовою для Москви. Вона значно менш істотна для Парижу та ще менше - для Мадриду. З іншого боку, Євросоюз не має інструментів впливу. ЄС багато говорить про те, як має виглядати світ, однак нині самих лише декларацій недостатньо для рушійної сили. Євросоюз подібний до Франції у випадку азербайджансько-вірменського конфлікту. Париж робив гучні заяви, але насправді не мав жодних інструментів впливу, з ним не рахувалися у тій дипломатичній грі і Францією досить відкрито легковажили як Москва, так й Анкара. Подібна ситуація склалася у випадку можливих впливів ЄС у Білорусі: не створено інструментів, твердих важелів, які можна було би використати. Про це пишуть білоруські аналітики, які кажуть, що після 2010 року, відколи почалася „відлига” між Мінськом та Брюсселем, якби ЄС зосередився на більшій економічній активності у Білорусі, то нині він мав би значно більші можливості впливу на режим у Мінську. Натомість ЄС зосереджувався на символічних моментах, наприклад, на питанні смертних вироків у Білорусі. Водночас Москва зосередилася на інтеграції білоруської економіки, що переклалося на тисячі торгівельних, митних, інвестиційних і податкових рішень».
Тому, за словами Марека Будзіша, нині Путін може розігрувати ситуацію у Білорусі, а ЄС наразі – тільки спостерігати і думати над якоюсь спільною політикою, що також, як нагадує він, є непростим завданням, зважаючи на різні перспективи країн Євросоюзу.
PR24/Тарас Андрухович