Репресії у Росії: чому політичних в'язнів зараз стільки ж, як у пізньому СРСР? Росія сьогодні дає багато приводів не сумніватись у тому, що ув’язнення та катування не тільки не припинилося, а набуло нових жахливих фарб, не сумісних з поняттям «цивілізована країна». Понад сотня політичних в’язнів — українських громадян — досі залишаються за ґратами в Росії, на тимчасово окупованих територіях Криму та Сходу України. Звільнитися з лап агресорів як було важко і майже неможливо у рядянські часи, так і Російська Федерація не зійшла з цього ж шляху. Катування, ізолятори, навіть камери смертників — ні, це не набір тюремної теорії, це ті місця, які проходить майже кожен непідкорений політв'язень. У січні 2015 року був затриманий заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз. За участь у мітингу на підтримку територіальної цілісності України перед будівлею Верховної Ради Криму. Його засуджують до восьми років позбавлення волі:
- Ми вже мали, на жаль, випадки того, що з боку цих бандюків, викрадали наших співвітчизників. Одного з них Рішата Аметова ми знайшли вбити, але те, що з ним зробили — це звірства — це була демонстрація того, що нас чекає поки буде окупація. Мене відвезли до колишнього будинку СБУ, тримали там в підвалі. Потім був допит, пред’яви, звинувачення. Потім суд. Коли я дивився в очі нашим співвітчизникам, які приходили на суд, стояли в коридорах, і коли вони очікували від мене, якоїсь рішучості. Я на собі відчував відповідальність, я вирішив, що краще стоя померти, ніж стояти на колінах. Після кожного виступу на суді, так званому суді. Перед цими бандюками, я намагався показати їм, що ні я, ні наш народ не боїться їх. Після кожного з моїх там демаршів, мене відправляли спершу в камеру для ув’язнених довічно. Відразу різницю відчуваєш: між звичайною камерою і камерою для людей засуджених на довічне ув'язнення. 10 днів і там кожного ранку, коли приходили ці з ранковою перевіркою, і коли запитували є в мене якісь скарги, я відповідав — ні. Зрозуміли, що ніяк це на мене не впливає, і перевели мене до ями, ізолятора. Там одразу зрозумів, що це вже намагання зробити мене інвалідом, тому що вони всю цю камеру насипали хлоркою, і я прикривав обличчя рушником, водою намочив і прикривав щоб не дихати. Я тоді об’явив голодування.
Голодування, через яке піднявся галас в Україні навколо Ахтема Чийгоза, врятувало йому життя. Вже за кілька днів його перевели до звичайної камери. І хоча Ахтем Чийгоз не схилив голови перед Російською Федерацією, завдяки Туреччині він опиняється на волі. Однак усе ж таки три роки із восьми назначених Чийгоз таки провів у в’язниці. Тепер ті жахливі дні, вкарбувалися у його пам'ять. Сьогодні, перебуваючи на свободі, Чийгоз допомагає кримськотатарським політв'язням, яких незаконно утримують у тюрмах. Синавер Кадиров — кримськотатарський політв'язень, але ще з Радянського Союзу досі пам'ятає день свого звільненя до найменших подробиць. Коли звільнився, то дізнався, що його називають «Останнім політв'язнем Радянського Союзу». Ще у в'язниці Синаверу пропонували підписати заяви до Москви, і тоді б його одразу відпустили, однак він відмовився, відбуваючи свій строк далі:
- Я залишався у місцях позбавлення волі, зокрема у колонії, більше того, вони, навпаки, посилили, навіть намагалися створити більш нестерпні умови, з метою все-таки для того, щоб я звернувся з таким проханням до Москви. Коли людина звільняється, коли ти багато просидів у колонії. Людина губиться, вона навіть не знає, що робити і як далі. Ось свобода і не знаєш, як нею розпорядитися. Ввімкнув телевізор і дивлюся, саме йшла інформація, про те, що Горбачов виступає. І тоді мені власне кажучи стало зрозуміло. Ось це причина мого звільнення, тому що міжнародна громадськість тримала під контролем цей процес звільнення політв'язнів. І тепер коли я вже повернувся, Подрабінек Саша з Москви каже: «Синавер, я організовую зустріч останніх політв'язнів, хотів би, щоб ви з Решатом приїхали». Звичайно ми поїхали на зустріч і там я дізналася, що я був останнім, хто був звільнений з радянських таборів.
Але репресії й тортури щодо кримських татар на окупованому півострові продовжуються. Зараз у Росії політв'язнів приблизно стільки ж, скільки було в пізньому Радянському Союзі, поки Горбачов їх не звільнив. Час новий, але школа залишилася старою, говорить політв'язень Синавер Кадиров.
- У них школа залишилася колишня, ті ж самі інститути з підготовки своїх кадрів для каральних органів. Я думаю, що вони не сильно змінилися, просто можливо технічні можливості свої розширили. І особливо сьогодні, дуже сильно нагадує таку ж озлобленість цих карателів, як і напередодні розвалу Союзу. Тому тут можна провести пряму паралель. І в цілому, завдання вони перед собою поставили ті ж самі, що й були тоді, через ці скажемо: повальні обшуки, арешти, позбавлення волі. Вони мають на меті залякати громадян України кримськотатарського походження, кримських татар на окупованій території. У зв'язку з неприйняттям самого процесу, вони називають його аннексією, ми ж називаємо однозначно та й українське законодавство, як окупацію. Я думаю, якраз вони це розглядають для себе, як превентивні заходи придушення активного опору кримськотатарського народу, корінного народу Криму.
Необхідно розвивати культурну, історичну, мовну, національну ідентичність. Без цього немає потреби будувати незалежну Україну. Те, що так виборювали дисиденти у радянські часи. Це рух, який наближав Україну до європейських цінностей, рух, який не відрізнявся фактично від того, за що боролися колеги українських дисидентів у Польщі, Чехії чи в будь-якій іншій поневоленій тоді країні. Український дисидентський рух справді був явищем унікальним. За свої ідеї, національну приналежність доводилося платити високу ціну. Радянський Союз використовував найбрудніші методи аби зламати український дух. Однак, кожен знав, хто він, і за що бореться, говорить дисидент, політв'язень Олесь Шевченко.
- Мені особливо пощастило, на мені поставили рекорд Радянського Союзу. Мене тримали в карцері безперервно не 15 діб і не 30 діб, а 66 діб. З годуванням через день, тому що не виводили на роботу. Якщо виходиш на роботу, тоді щодня дають якусь баланду. А якщо ні, то через день баланду, а в той день, коли не дають, отримуєш шматок хліба і чашку води. В камері карцеру, холодно і спати можна тільки на дошці, яка примикаєтся до стіни, а відмикається з десятої вечора до шостої ранку. Лягаєш на ту дошку, постілі не маєте, на голій дошці, теплого одягу на тобі, теж немає, тільки тоненька роба в’язнева. Заснути, звичайно важко, але від втоми, знесилення — засинаєш. Через кілька годин, вночі, від холоду прокидаєшся, встаєш і робиш зарядку для того, щоб розігнати кров, щоб трошечки зігрітися. Знову падаєш в знемозі і ще на декілька годин, поспиш тремтячи до ранку. І це 66 днів 65 ночей.
Не жаліли навіть дітей політв'язнів. Скориставшись хворобою дружини Олеся Шевченка, співробітники КДБ вирішили піти шляхом шантажу, в обмін на свободу, вимагали написати каяття. А коли і це не спрацювало, привезли дітей, в надії, що серце батька не витримає.
- Вони привели мою стареньку маму з дітками. Була розмова, в присутності офіцера КДБ. Він повторив цю пропозицію, що ось ваш тато, може залишитися з вами ми ж розуміємо вашу ситуацію. А я тоді запитав: «дітки, ви хочете мати тата чи ганчірку об яку вони, і показує пальцем на цього офіцера, об яку вони хочуть витерти ноги. І моя старша дочка Мичеслава відповіла — тата».
В польському суспільстві теж вирував комунізм під окупацією Моски. Була, звичайно, цензура і говорити про незалежність — в жодному разі не можна. У 80-ті роки створилася профспілка «Солідарність». Вона стала опорою спротиву комуністичному режиму. Така опозиційність незалежної профспілки призвела до репресій з боку влади проти ключових членів «Солідарності». Ядвіга Хмєльовска одна з тих, кого мали затримати і ув'язнити, адже вона була керівником в регіональній владі.
- І все, що було незалежним, було придушене владою, підпорядкованою Москві. Так що проти мене почався суд. 13 Грудня 1981 року польська влада за погодженням з Москвою приступили до ліквідації «Солідарності». Було оголошено воєнний стан, і Ярузельский наказав заарештувати всіх людей, які могли загрожувати комуністичній владі. На мене було видано орієнтовний лист, що діяв до першого серпня 1990 року. Я втекла і мене не заарештували. І я відразу почала організовувати підпілля, тобто боротьбу з комунізмом, з цим урядом, нав'язаним москвичами. Ми вчили насамперед історії, тобто наша боротьба в підпіллі полягала у друку незалежних книг з історії. Ми отримували їх від нашої діаспори, але від істориків, які показували правду: правду про Катинь, правду про те, якою була радянська революція в Москві. Ми вже тоді знали про страшний голод в Україні, тих чотирьох хвилях, де в цілому загинуло близько 11 мільйонів чоловік. Хорошим моментом була перебудова, тоді випустили з в'язниць, з таборів людей, з усіх республік. Ну і тепер треба було налагодити контакти. В повстаннях після падіння Речі Посполитої, тобто державного організму, але якого утворили три нації, три великі нації, тобто литовці, нинішня Білорусь і Україна, особливо можна сказати Україна. А саме Україна і Польща. І ці переживання кількох сотень років життя в нормальних, демократичних структурах призвели до того, що ці народи полюбили свободу і всі пориви незалежності, особливо останній в 1863 році, тобто Січневе повстання. В Україні людьми, які створювали зародки боротьби за незалежність, були люди, звільнені з таборів, як, наприклад, Лук'яненко, як, наприклад, Олесь Шевченко, Чорновіл, це були люди, навколо яких формувалися ці рухи за незалежність. Тут варто згадати Мустафу Джемілєва, Синавера Кадирова, які боролися за свободу України і, до речі, за свободу Криму, тобто за можливість повернення кримських татар, вивезених москвичами в 44 році.У травні 44 року весь народ татар був вивезений Москвичами і вивезених по всіх республіках, як в Киргизії, Узбекистані і ще кількох інших. Татари своєю діаспорою і різними контактами саме в 88-92 роках підтримували українські організації навіть саме в поставках поліграфічної техніки.
То ж сміливо можна сказати, що сучасна Росія — це Радянський Союз 2.0. Як у радянський час так і сьогодні в Росії усе і всі, хто проявляє найменшу незгоду з владою, винищується або запроторюється до в’язниць і таборів. Попри загальні слова про рівність усіх народів та інтернаціоналізм, радянська влада проводила жорстку політику. Чим так само плідно займається і Російська Федерація.
Марина Ярославська