2 травня в Польщі відзначають День Полонії та поляків за кордоном. Сейм Республіки Польща встановив День Полонії та поляків за кордоном 2002 року на знак визнання багатовікового доробку і внеску цієї частини народу у відновлення незалежності Польщі, а також її вірності та прив’язаності до польської культури. Уповноважений польського уряду в справах Полонії та поляків за кордоном Ян Дзєдзічак в ефірі Польського радіо 24 пояснив визначення, хто такі поляки за кордоном, і хто — Полонія.
— Загально, якби ми хотіли це впорядкувати, Полонія — це ті, хто з Польщі виїхав, або виїхали їхні предки, а поляки за кордоном — це ті, хто ніколи з Польщі не виїжджав. Вони часто були співгосподарями землі, на якій жили багато століть, просто, внаслідок історичних подій змінилися кордони. Поляки за кордоном — це поляки на Сході, які живуть у Литві, Латвії, Білорусі, Україні, а навіть, наприклад, у Молдові. Також — поляки на Заолжі, тобто в частині Чеської Республіки, де вже багато століть проживають у більшості поляки, вони не виїхали зі своїх домівок, не покинули Польщі, але змінилися кордони, а вони надалі там живуть і плекають польськість.
3 травня в Польщі свято Конституції, й може виникнути враження, що 2 травня — на дещо задньому плані, між святом праці 1-го травня (на якому особливо наголошували, як кажуть у Польщі, у слушно минулі часи), й святом Конституції. Але зараз 2 травня дуже наповнене змістом, бо на цей день припадають і свято прапора, і день Полонії та поляків за кордоном, — відзначив міністр Ян Дзєдзічак.
— Я дуже тішуся, що поляки, які живуть за кордоном, мають своє свято. І що воно припадає напередодні свята Конституції 3 травня, і заодно є святом прапора. Конституція 3-го травня є чимось, що об’єднує наших земляків у цілому світі — і в Польщі, і за кордоном. Ми пишаємося, що наш народ ухвалив таку розумну, сучасну, демократичну конституцію, яка була першою в Європі і другою в світі, за Сполученими Штатами. Цей момент інтегрує наших земляків у всьому світі. Також чудово, що цього ж дня відзначають День польського прапора. Прапор — це символ, який є ідентифікацією нас усіх, і це дуже важливо.
Ян Дзєдзічак нагадав, що за межами Польщі проживає приблизно 20 мільйонів поляків і осіб польського походження.
— Якщо сприймаємо народ як спільноту людей, яких щось об’єднує, то нас усіх є майже 60 мільйонів. Коли врахувати національні, етнічні критерії, тобто те, що ми є групою осіб, об’єднаних спільною історією, спільною культурою, спільними традиціями, мовою, часто — вірою, то ми — значно ширша група, ніж польські громадяни. Є моменти, які бездискусійно вказують, що ми — поляки. Наприклад, зосередьмося на питанні традицій. Для кожного поляка очевидно, що кульмінаційним моментом у житті сім’ї є вечеря на Святвечір, навіть якщо він не надто релігійна, а то й зовсім нерелігійна людина. Можна сказати, це — найважливіший момент року. Він об’єднує сім’ї, традиції, ми згадуємо те, що було, спільно занурюємося в історію.
Коли розмовляємо з поляками в Кракові, Варшаві, Каліші, Лєшні, але також у Чикаґо, Гродні, Вільнюсі та в Сибіру — для всіх такий момент є кульмінаційним у їхньому сімейному житті. Багато інших народів у світі чогось такого не переживає. Те, що в Святвечір ми ділимося оплатком — це тільки і виключно наша польська традиція. Інші дні — 1 і 2 листопада (тобто День Усіх святих та Задушний день) — це для поляків серйозний час, коли згадують своїх близьких. Багато хто переживає по-іншому, бачимо це в американських фільмах, а інколи, на жаль — про що я дуже шкодую — на вулицях польських міст видно вплив комерції. І це ознаки того, що хтось є поляком. Іноді я кажу, що Республіка Польща — наш дім, а бути поляком — означає бути членом сім’ї, яка в цьому домі живе, належати до національної спільноти.
У Польщі зменшується число поляків: було 40 мільйонів, а то й понад 40, а зараз — 37 мільйонів. Міністр Ян Дзєдзічак звернув увагу, що подібними є показники у світі.
— Зменшується, адже, з одного боку — і це нас тішить — останніми роками багато поляків, йдеться про кількасот тисяч осіб із найновішої еміграції, зокрема британської, повернулося до Польщі. Ми цьому раді, бо це дуже енергійне, активне покоління. У цьому випадку всі урядові програми — зокрема, «500 плюс», тобто фінансова допомога сім’ям, які мають дітей, а також інші програми, дали нашим землякам надію; а перш за все — дуже низьке безробіття; у нас один із найнижчих показників безробіття в усьому Європейському Союзі. Це притягає, схиляє їх до повернення. Коли вони виїжджали в 2008, 2009, 2012 роках — безробіття було двоцифровим, не було жодних перспектив на роботу, були так звані сміттєві угоди про працевлаштування, зарплата — іноді 4 злоті за годину праці. Молоді люди, хоч би із вищою освітою, не мали можливості знайти роботу: не маєш відповідних знайомств — не маєш роботи, такою була дійсність 12 років тому. Вони досі наводять такі приклади. Ми ж пояснюємо, що ситуація поліпшилася, вже немає безробіття, тепер робота шукає людину, а не навпаки. Частина поляків повернулася, і це нас тішить.
Проте, у випадку тих, хто тривалий час проживає за кордоном, послаблюється зв’язок із польською культурою, — додав уповноважений уряду в справах Полонії та поляків за кордоном Ян Дзєдзічак. Він погодився з думкою, що за східним кордоном Польщі цей процес є повільнішим.
— Звісно, триває процес відходження від польськості, і нашим найбільшим ворогом у цьому є час. У кожному наступному поколінні зменшується зв’язок із Польщею, хоча, звісно, є місця в світі, де маємо шосте-сьоме покоління, якого представники весь час почуваються поляками, пишаються цим.
У певних місцях асиміляція, тобто деполонізація, відбувається швидше, а в інших — на щастя, дуже повільно або поляки дотримуються польськості. Так є, наприклад, на Сході. В багатьох місцях в Україні, Білорусі, не кажучи про Литву і Латвію, поляки дотримуються польськості, пишаються нею попри те, що минуло майже 80 років від зміни кордонів і примусового переміщення Польщі совєтами та їх союзниками внаслідок Ялтинської конференції на Захід. При кордоні з Польщею, наприклад, у Луцькій області, майже зовсім немає поляків — хто міг, виїхав, а більшість загинула під час Волинської трагедії. Треба відзначити, що центр польського життя в Україні зберігся на Житомирщині в Центральній Україні. Місцеві поляки пишаються своїм корінням від часів Першої Речі Посполитої. У період Другої Речі Посполитої вони були вже в Совєтському Союзі. Попри те, вистояли і продовжували свої традиції.
Однак, за словами міністра Яна Дзєдзічака, рекорд належить польській діаспорі в іншій частині світу.
— Мабуть, рекордистами є наші земляки в Бразилії, Аргентині — вони виїхали з Польщі ще в часи поділу її території на зламі 19 і 20 століть і досі, хоч минуло іноді 120-130 років, іноді 100 років, зберігають польську ідентичність. З мовою буває гірше. Люди, яким зараз 70-80 років, ще володіють польською мовою, але ті, кому 40 або 20 років, польською вже не розмовляють, а попри те почуваються поляками.
Ми розпочали акцію відновлення польсьої мови, відправили керованих учителів із Польщі, щоб у штатах, де живуть поляки, — найвідоміший — це Парана в Бразилії, де понад мільйон наших земляків, і в кількох сусідніх — розгорнути навчання польської мови. Але рекорд встановили, здається, поляки з Гаїті, це історія пов’язана ще з військами Наполеона. Французи не знали, що зробити з польськими легіонерами, і послали їх придушувати повстання чорношкірих невільників на Гаїті. Вони здезертирували з французької армії, приєдналися до невільників і спільно вибороли свободу. Для них не було вороття до Європи, їм загрожувало покарання смертю, й вони там створили сім’ї. Протягом багатьох років їх враховували як виняток у гаїтянській Конституції. Досі є принаймні два селища, де можна зустріти чорношкірих жителів із блакитними очима й прізвищами Дроздовський, Понятовський. Саме там розгорнуто проєкт допомоги школі — діти навчаються польської мови.
Отже, за словами уповноваженого польського уряду, майже третина людей, які мають польське походження, живе в інших країнах.
— Тут — 37, там — майже 20 мільйонів, отже, дуже заокруглюючи, можна сказати, що одна третя поляків у світі живе за межами Республіки Польща. Варто про це пам’ятати.
Міністр Ян Дзєдзічак однозначно висловився про те, де полякам жити найгірше.
— Азійська частина колишнього Совєтського Союзу, бездискусійно. Це дуже важкі часи — політично, кліматично; це також люди, яким завдала поранень совєтська система. Між СРСР та Польщею була дуже велика різниця. Я не є кимось, хто відбілював би Польську Народну Республіку, але СРСР було страшним місцем. Ми були лише совєтською колонією, були поневолені, тут також вбивали людей, не лише в сталінський період. Маю на увазі, зокрема, священника Бляхніцького, який діяв серед Полонії. 1989 року — священники Нєдзєля, Суховолєц, Зих. Вже відбувалися політичні зміни, нібито настала свобода, 89 рік ми відзначаємо як початок свободи, а тоді ще вбивали. Кількох священників не побили, а вбили. Але цього не можна й порівняти із Совєтським Союзом.
Гостем цієї частини нашого ефіру був Ян Дзєдзічак, уповноважений уряду в справах Полонії та поляків за кордоном.
PR24/Н.Б.