Дипломатичні відносини між ЄС та Грузією були встановлені після здобуття незалежності грузинською державою, але вже у середу, 8 листопада, Європейська комісія представить звіт про прогрес Грузії на шляху до членства в ЄС, після того як у 2022 році було визначено 12 сфер, у яких цій країні необхідно провести реформи.
Чи може Грузія сподіватися на надання статусу країни-кандидата в ЄС? Як перша в історії Грузії спроба імпічменту президентки Саломе Зурабішвілі може вплинути на рішення Євросоюзу? Та чого насправді прагне грузинське суспільство? Відповіді на ці запитання можна почути у розмові Польського радіо для України з Войцєхом Войтасєвичем, аналітиком з питань Південного Кавказу з Польського інституту міжнародних справ (PISM).
Понад рік тому, у червні 2022 року, Україна та Молдова отримали статус кандидата на вступ до Європейського Союзу. Це означає, що обидві ці країни фактично вже на шляху до того, щоби стати повноправними членами ЄС.
Проте сьогодні я хочу поговорити про країну, яка не отримала статусу кандидата на вступ до ЄС, але чекає на рішення та для якої наближається важливий день. Я говорю про Грузію.
8 листопада виконавча влада Європейського Союзу має представити оцінку прогресу, досягнутого Україною на її шляху до членства в ЄС, а також прогресу Грузії на її шляху отримання статусу країни-кандидата.
Минулого року Грузія отримала список із 12 пріоритетів, які необхідно виконати.
Чи можете ви нагадати нам, які сфери ці пріоритети охоплюють і на якому нині етапі перебуває Грузія?
– Ці пріоритети зосереджені на верховенстві права, олігархізації, деполяризації, свободі ЗМІ, свободі слова, демократії, боротьбі з корупцією тощо. Це важливі питання для кожної країни-кандидата. І, на жаль, з точки зору багатьох грузинських, а також міжнародних неурядових організацій, більшість цих рекомендацій не були повністю виконані. Деякі виконані лише частково, а останні три пункти взагалі не були виконані – я маю на увазі олігархізацію та поляризацію. На жаль, за останні кілька місяців ми мали змогу спостерігати ще більшу поляризацію. Мені йдеться про процедуру імпічменту проти президентки Саломе Зурабішвілі.
Проте, звичайно, уряд Грузії стверджує, що вони зробили те, що хотів Брюссель, і виконали всі 12 рекомендацій. Вони атакують опозицію, також пані президент, стверджуючи, що вони роблять все для того, щоби Грузія не отримала статус країни-кандидата на членство в ЄС.
Оскільки ви вже згадали про цю процедуру імпічменту, я хотіла б поки що зосередитися на цій справі. Як ми знаємо, у жовтні 2023 року правляча партія Грузії «Грузинська мрія» розпочала процедуру імпічменту після того, як президентка Саломе Зурабішвілі зустрічался з європейськими лідерами, щоби лобіювати надання Грузії статусу кандидата у члени ЄС.
Президентці, однак, не змогли оголосити імпічмент. Для відсторонення Зурабішвілі парламенту потрібно було набрати 100 голосів, але зібрати достатньої кількості голосів для імпічменту не вдалося.
Після цієї спроби президентка Саломе Зурабішвілі, однак, заявила, що таким чином «Грузинська мрія» завдає шкоди європейському майбутньому Грузії.
На вашу думку, наскільки ця ситуація з процедурою імпічменту все ж таки матиме вплив на приєднання Грузії у майбутньому до європейської родини?
– Я майже впевнений у тому, що це дуже погано впливає на імідж Грузії в Європейському Союзі. Однак питання полягає у тому, на чому саме базуватиметься рішення ЄС: чи Європейська рада зосередиться на поточних питаннях Грузії, чи намагатиметься оцінити проведення реформ у цій країні за останні понад 30 років? Тож незабаром ми побачимо, яким буде рішення Європейської ради.
Але, так, Саломе Зурабішвілі як президентка хотіла розпочати своєрідний дипломатичний тур по багатьох європейських столицях. Вона вже побувала, якщо я не помиляюся, в Брюсселі, Берліні та Парижі. Політикиня також була в країнах Балтії. Однак формально в Конституції Грузії написано, що для виїзду за кордон їй потрібен певний дозвіл від уряду. Хоча, щиро кажучи, це пов’язано із фінансами задля організації цієї поїздки. Такого дозволу від уряду Саломе Зурабішвілі не отримала, тому вона вирішила організувати це власноруч.
Президентка лобіювала надання Грузії статусу кандидата у члени ЄС, і чинний грузинський уряд був роздратований її діями, тому що таким чином вона показала, що уряд робить недостатньо для отримання цього статусу кандидата. Тож була розпочата процедура імпічменту. Як ви сказали, правляча партія не змогла набрати 100 голосів, але ще від початку процедури було відомо, що вони не зможуть отримати необхідну кількість голосів. Це справді дуже дивно – впроваджувати процедуру проти президента, знаючи, що не вдасться оголосити імпічмент.
І, на жаль, ця ситуація повністю зруйнувала той позитивний крок, який зробила влітку 2022 року президентка Грузії. Мені йдеться про помилування гендиректора головного опозиційного телеканалу «Мтаварі архі» Ніки Гварамія. Тому політична ситуація досить складна. Між правлячою партією та опозицією панує велика напруга.
Треба також пам’ятати, що у 2024 році в Грузії відбудуться парламентські вибори. Побачимо, яким буде остаточне рішення Європейської ради.
З боку правлячої партії «Грузинська мрія» на адресу опозиції було також звинувачення, що вони буцімто планують організацію свого роду Майдану в Грузії цієї осені. І я думаю, що така риторика пов’язана з очікуваним провалом щодо надання Грузії статусу країни-кандидата на вступ до ЄС. Я маю на увазі, що таким чином правляча партія намагається підготувати суспільство до того, що це буде не їхня вина, а вина опозиції.
Ми говоримо про політиків, про політичні партії, про плани «Грузинської мрії»… Але як щодо пересічних громадян Грузії? Щодо сучасного грузинського суспільства? Якими є мрії, прагнення та очікування цього суспільства, зокрема, якщо йдеться про політичні вектори?
– На мою думку, процес інтеграції Грузії до Європейського Союзу досить схожий на процес інтеграції Польщі. Я маю на увазі, що до вступу в ЄС більшість поляків підтримували членство в організації. І, як показували деякі опитування, передусім більшість поляків думали про кращий рівень життя, пов’язаний із фінансами Європейського Союзу.
У випадку Грузії, мені здається, ситуація є подібною. Грузинське суспільство не є дуже обізнаним, наприклад, щодо acquis communautaire, тобто правової системи Європейського Союзу, щодо спадщини Європейського Союзу. Люди сприймають ЄС більше як інструмент покращення умов свого життя.
Звичайно, існують, скажімо, певні проблеми щодо деяких прав меншин. Мені йдеться про те, що більшість грузинів досить консервативні, і деякі політичні сили, ультраправі, які виступають проти приєднання до Європейського Союзу, намагаються показати ЄС як організацію, що змусить Грузію реалізувати якісь кроки, що суперечать грузинським традиціям.
Однак, коли ми дивимося на офіційні опитування, ми бачимо, що приблизно 80-90% грузинів підтримують членство в Європейському Союзі. І я думаю, що чинний уряд усвідомлює цю величезну підтримку. Тож у випадку, якщо Грузії не вдасться отримати статус країни-кандидата, уряд буде змушений якось пояснити суспільству, що стало причиною ненадання цього статусу. Це буде досить складна ситуація для них.
Говорячи про цю політику, все ж таки я хотіла б трішки глибше зануритися в це питання та попросити вас, наскільки це буде можливо, нагадати нам про те, яким був вектор зовнішньої політики Грузії, починаючи з 1991 року до сьогодення.
У 1991 році, як ми знаємо, розпався Радянський Союз, у 2008 році російські війська вторглися на територію Грузії, а у 2009 році Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності.
Нині ми маємо 2023 рік. Тож як це бачення зовнішньої політики Грузії змінювалося протягом цього періоду: з 1991 по 2023 рік?
– Перший президент Грузії Звіад Гамсахурдія (який був при владі з квітня 1991 року по січень 1992 року, – ред.) був на 100% антиросійським.
Наступний лідер Едуард Шеварднадзе спочатку проводив певним чином проросійську політику. Грузія приєдналася до СНД, тому що він думав, що росія допоможе відновити територіальну цілісність Грузії, допоможе вирішити проблеми сепаратистських республік Абхазії та Південної Осетії, але через кілька років грузинський політик зрозумів, що це так не працюватиме. Тож президент почав змінювати зовнішню політику Грузії з проросійського на багатовекторний, а навіть прозахідний напрямок. Едуард Шеварднадзе був першим грузинським політиком, який оголосив про готовність Грузії приєднатися до Організації Північноатлантичного договору.
Третій президент Грузії, Міхеїл Саакашвілі, безумовно, змінив зовнішню політику Грузії на прозахідну, пронатівську, проєвропейську. Крім того, його риторика була антиросійською, і як наслідок це стало причиною війни (росії проти Грузії, – ред.) 2008 року.
І останній період сучасної історії Грузії, це період «Грузинської мрії» та Бідзіни Іванішвілі, які прийшли до влади в 2012 році та оголосили про продовження прозахідної політики, але водночас й готовність до нормалізації відносин з російською федерацією.
Тому, з одного боку, я вважаю, що це був добрий крок, тому що рф є сусідом Грузії, і вона нікуди не зникне, а Грузії, незважаючи на велику кількість проблем у відносинах з росією, треба знайти певного роду modus vivendi, тобто згоду між сторонами.
Після початку війни у 2008 році дипломатичні відносини з рф були зіпсовані, офіційних відносин між москвою та Тбілісі не було, але вже після 2012 року відбувалися неформальні зустрічі представників урядів Грузії та росії, дипломати обох країн зустрічалися у Празі, обговорювали ті сфери двосторонніх відносин, які можна вести, де можна вирішити проблеми, але без відновлення офіційних дипломатичних відносин. Цей процес, однак, мав певні обмеження, тому що основною умовою грузинської сторони для відновлення дипломатичних відносин було відкликання москвою рішення про визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Звісно, москва не хотіла змінювати свою позицію, тому це був глухий кут. Проте ситуація, як мені здається, змінилася з початком російської агресії проти України.
Позиція грузинського уряду була цілком природною, збалансованою. Як кажуть деякі експерти, вона була цинічною. Словесно уряд Грузії засудив російську агресію, але не приєднався до економічних санкцій Заходу проти росії.
Навколо відносин між Києвом і Тбілісі було багато розмов. Однією з причин було те, що Міхеїл Саакашвілі та багато грузинських політиків приєдналися до української політичної еліти після 2012 року. Також грузинський уряд стверджував, що Грузія – це надто мала країна для того, щоби бути на одному фронті із західним світом проти російської федерації, і якщо росія ще раз нападе на Грузію, то Грузія знову залишиться на самоті. І я можу зрозуміти таку риторику, адже війна 2008 року в Грузії є величезною травмою для грузинського суспільства. Грузія офіційно втратила близько 20 відсотків своєї території. І, на жаль, уряд Грузії стверджував і багато разів повторював, що західний світ, Європейський Союз і США намагаються змусити Грузію відкрити так званий другий фронт у Грузії. Іноді ця риторика була справді смішною, тому що деякі грузинські політики заявляли, що якщо Грузія приєднається до західних санкцій і створить цей «другий фронт», то отримає статус країни-кандидата на вступ до ЄС разом із Україною та Молдовою в червні 2022 року.
Звичайно, це неправда. Ніхто на Заході не хоче втягувати Грузію у війну з росією. Але ця риторика має певну підтримку серед грузинів. Я б сказав, що це приблизно 50% на 50%. І причина, як мені здається, закарбована у травмі з 2008 року. Грузини мали змогу спостерігати за ситуацією в Україні, за величезними втратами, нападами на українські міста, селища, великою кількістю жертв. Тож через це, скажімо, ця позиція є досить збалансованою.
Говорячи про Грузію, ми не можемо собі дозволити заплющити очі та забути про цю травму з 2008 року. Тож зараз час на питання, яке я віддавна хотіла поставити: як ви вважаєте, чи справедливо називати вторгнення російських військ в Грузію у 2008 році «Російсько-грузинською війною»? У публікаціях в інтернет-мережі дуже часто використовується цей термін. І мені як українці дуже боляче це бачити, тому що протягом тривалого часу, починаючи з 2014 по 2022 рік, вторгнення російських військ в Україну також називали «російсько-українською проблемою», «російсько-українським конфліктом», «російсько-українським питанням». І я гадаю, на жаль, це давало росії певні переваги, давало їй час, щоби підготуватися до повномасштабної війни. Отже, на вашу думку, чи правильно та чи справедливо називати війну росії проти Грузії «Російсько-грузинською війною»?
– Думаю, це гра слів. Коли я говорю про конфлікти 2008, 2014, 2022 років, я вживаю терміни «російська-українська війна», «російсько-грузинська війна», але я також дуже часто кажу, що це була російська агресія проти Грузії та України. Тож, ви маєте рацію, можливо, ми повинні бути більш зосередженими на вживанні відповідного терміну. Це правда... Тому що Грузія не нападала на росію, так само як і Україна не нападала на росію.
Ці конфлікти російська федерація використовує як інструмент впливу на сусідні території. І, звісно, росія стверджує, що це не війна проти Грузії та України, а війна з НАТО чи західним світом. На їхню думку, західний світ намагається контролювати території, які раніше входили до складу Радянського Союзу. Росія не в змозі зрозуміти, що ці суспільства – це вільні суспільства, це вільні країни, які самі хочуть приєднатися до західного світу. Росія намагається зашкодити їхньому шляху інтеграції до Європейського Союзу. І цим процесом досить легко маніпулювати. Наприклад, на польському досвіді ми бачили, що вступ до ЄС – це не так легко. Я маю на увазі, що підготовка країни до вступу в Європейський Союз – це передусім трудомісткий процес, який вимагає також фінансів. Це дуже велика кількість реформ, які треба провести. Це дійсно важкий процес для певних груп суспільства. Тож такими особами легко маніпулювати. І ми також повинні розуміти, що ці країни, я маю на увазі, Україна, Молдова, Грузія, протягом 70 років були частиною Радянського Союзу. Є багато людей, особливо старшого покоління, які все своє життя використовували російську мову, які пам’ятають те життя, яке було, можливо, не найзаможнішим, але було спокійнішим, ніж тоді, коли після розпаду СРСР у 90-х роках економіка пострадянських країн зазнала кризи. Тож такими суспільствами не так вже й важко маніпулювати. Однак ситуація, особливо у випадку України, радикально змінилася після початку повномасштабної російської агресії у 2022 році.
Для Грузії, як і для України, шлях до ЄС – це, на жаль, кривавий шлях. Ми маємо брати до уваги геополітичний фактор: ці країни – сусідки імперіалістичної російської федерації, які без підтримки ЄС будуть змушені повернутися до сфери впливу москви.
Запрошуємо почути інтерв’ю у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур