Чим Крим є сьогодні, у 10-і роковини тимчасової окупації українського півострова росіянами?
«Крим далі є частиною України не тільки за міжнародним правом, але й за правом рішення, яке 26 лютого 2022 ркоу прийняли, зокрема, кримські татари, виходячи на протест під будівлю парламенту Кримської Автономної Республіки, показавши всьому свівту, що Крим не є так званою "ісконно рускою землею", що це, якщо й "ісконна", то кримськотатарська земля. Так як кримські татари є громадянами України і прагнуть ними залишатися, і так як, згідно з міжнародним правом, територія Криму є невід’ємною частиною української держави, абсолюнто очевидною є приналежність Криму і сьогодні, через 10 років», — зауважує Недім Усеїнов.
«У Криму є кримськотатарське населення, яке прагне бути частиною України, яке хоче бути частиною тієї держави, в складі якої Крим виборював свободу, Крим як територія вільних людей після розпаду Радянського Союзу. Це дає Україні безумовне і безапеляційне право домагатися повернення Криму, і Україна мусить це робити. Це не лише повернення території, а й питання повернення передусім своїх громадян у зону сталого, передбачуваного, демократичного розвитку, де цінності свободи є найважливішими. Росія є режимною державою, в якій свободи не було ніколи в її історії, немає і, мабуть, ще довго не буде. Якщо Україна хоче, і це розуміння є не тільки у нас, але й у західного світу, бути в майбутньому незалежною і безпечною державою, то контролювати Крим — це абсолютний "маст-гев". Без стратегічного контролю над Кримом важко собі уявити безпеку України, зокрема її чорноморських торгівельних шляхів, територію півдня України, з якої завжди нависатиме загроза рсоійської агресії. Сьогодні склалася ситуація, що Україна не може уявити свого майбутнього без Криму. Тому за Крим боротьба буде постійно, і дуже важливо ці українські, європейські наративи просувати та постійного нагадувати про них», — додає політолог.
Чи був шанс запобігти окупації Криму в 2014 році?
«Ще у 1990-их роках кримські татари наголошували, що є народом, який має право на самовизначення. І самі кримські татари самовизначилися. Але Київ їх тоді не слухав, бо дослухався до проросійської пропаганди, Київ тоді піддавався російським наративами про те, що кримські татари прагнуть якоїсь незалежності... Ми програли цю інформаційну війну вже тоді, ще на початку 1990-их років, коли не було довіри до кримських татар, але які були єдиними в Криму, кому було варто довіряти в Криму як самостійній силі. Кримські татари говорили, що мають право на самовизначення згідно Статуту ООН. Кримські татари як корінний народ мають право самовизначатися в тому сенсі, що не можна визначати долю Криму без участі кримськотатарського народу як корінного. І з цього ми можемо зробити дуже чіткі висновки, що вже тоді, в 90-х роках, хто знає історію Криму того періоду, добре розуміє, що боротьба за Крим, за вплив в Криму була постійною. […] Я переконаний, що якби Київ розумно, не провокуючи великих антиукраїнських настроїв в Криму, почав інвестувати у зміцнення позицій кримських татар, наприклад, запрошуючи їх більш активно долучатися до органів влади, чи реалізуючи політику заохочення повернення кримських татар з діаспори, щоб збільшити їхню кількість в Криму, 27 лютого нічого путіну би не вдалося, бо кримські татари просто вийшли би, вони не побоялися би, бо нам не було що втрачати, бо це наша земля. Але ми все це сьогодні кажемо не для того, щоб дорікати Києву. Бо ми розуміємо, що ми самі є частиною української політичної системи і культури, української політичної нації. І ми ці помилки спільно допускали. Але в нас все ще є шанс спільно разом боротися далі за Крим. Бо я можу лише сказати, що кримські татари не заспокоються, доки не відчують себе безпечно, господарями в своїй землі. Ми хочемо вільну, демократичну країну, частину якої буде Крим. Ми хочемо демократичну країну, бо перед нами століття, а може і більше років відбудови нашої культури, нашої мови, наших традицій, звичаїв, які були знищені. Майже всю матеріальну і духовну культуру прагнула знищити росія, починаючи з кінця XVIII століття. Тому роботи стільки, що про якусь державну незалежність ми сьогодні можемо марити.... Це речі, які вспливають часу від часу, і вони вспливатимуть. Коли ми наблизимося до повернення Криму, я впевнений, що вони повернуться знову. І в український інфопростір будуть такі вкиди робитися, що кримські татари відразу захочуть незалежності. Ні, це фейки, це неправда, і це треба розуміти, і про це треба чітко говорити. Це перше. По-друге, інформаційна операція Кремля в Криму тривала, починаючи з 90-х років до 27 лютого 2014 року. 27 лютого 2014 року закінчилася інформаційна фаза операції Криму, захоплення Криму. Починаючи з 27 лютого, почалася мілітарна фаза операції захоплення Криму і анексія Криму. І ось це дуже важливо розуміти, щоб ми усвідомлювали, з ким ми маємо сьогодні справу і як далі боротися», — наголосив у розмові Недім Усеїнов.
Чи можемо нині ствердити, що якби реакція української влади та Заходу була більш рішучою, сьогодні не було би повномасштабного вторгнення росії в Україну? Інакше кажучи, чи була окупація Криму першою ланкою великої війни?
«Мені здається, що для путіна дуже важливо було, щоб свої загарбницькі дії реалізувати без потреби повномасштабного зіткнення. Тобто, щоб не було спротиву. Бо це, з одного боку, показує світову картинку, мовляв: "дивіться, вони всі там проросійські, тому немає сенсу за ту Україну боротися". По-перше, це стосується і Криму, і Донбасу. А по-друге, путін дуже боявся, він далі боїться. І я думаю, що його найбільшою помилкою і програшем цієї війни було те, що він дуже хотів, щоб Захід не прокидався зі сну, який ми називаємо "сон про вічний мир", який запанував після Другої світової війни. Це переконання зміцнилося після холодної війни, яку Радянський Союз програв. Захід жив у переконанні, що вічний мир вже не порушний. Путін не хотів, щоб Захід прокидався. Бо такому мисленню товаришували деіндустріалізація та демілітарізація військових потенціалів країн Західного світу. В основному, ми інвестували у розвиток ІТ-індустрії, інші сектори економіки, а потреби інвестувати у власну безпеку було дедалі менше. І путіну це було дуже на руку. Він хотів порівняно "мирно" забрати Крим. Потім він хотів порівняно "мирно" зайняти Київ. Порівняно мирно в тому сенсі, щоб не спіткати опір.
І тоді світ далі би спав, дивився той сон про вічний мир. Думаючи: „ну дивіться, це й так сфера Кремля, він й так зробив би, що хотів, давайте махнемо рукою". І Захід готовий був це прийняти. Ми пам'ятаємо про відмову постачати Україні летальну зброю до самого кінця. І лише коли українці показали, що вони справді не росіяни, і що вони будуть боротися за свою країну, Захід почав прокидатися з цього сну вічного миру. І це вже дуже не на руку путіну. Він вже витратив більше як 200 мільярдів доларів на війну в Україні. Він вже прирік свою країну на економічну стагнацію, бо всі гроші перекеровуються на війну. Він вже зробив з росіян малобажаних, м’яко кажучи, гостей у світі цивілізованому. Звісно, зараз йому відступати нікуди, бо він повірив у те, як й кожен диктатор, який задовго перебуває у владі, у нього переклинуло голову. Він вже неспроможний адекватно і реально оцінювати ситуацію і дивитися на речі об'єктивно. Тепер він повірив в те, що Захід закінчується, що це той момент, коли ми можемо спровокувати глобальну світову війну, відбудеться перерозподіл сфер впливу, і росії знову щось перепаде на декади вперед, як Радянському Союзу після Другої світової війни. Він у це вірить і думає, що так буде. Але він своїми руками цього неспроможний зробити. Путін і його режим заслабкі, в першу чергу заслабкий потенціал його країни. Сам він цього зробити не зможе. Він не зможе, як Гітлер, взяти і напасти на більше ніж одну країну, на всю Європу. Проте він може довести світ до такого моменту, коли почне вибухати в різних місцях, і ми просто в якийсь день прокинемося всі в третій світовій війні. І до цього путін, на мою думку, прагне. Але тоді, якби ми намагалися принаймні відстояти Крим, Захід швидше би прокинувся, і ми б не втратили 10 років. Пробудження, яке зараз відбувається в Заході, в Європі, в Сполучених Штатах, відбулося би раніше, адже світ побачив би реальну кров ще в Криму, а потім на Донбасі. Але Крим, на мою думку, це зовсім інше стратегічне значення. Я думаю, що Крим все ж має значно більше стратегічне значення для геополітичної ситуації, у якій заходиться Україна і взагалі вся Європа, ніж Донбас», — переконаний політолог.
Яка ситуація нині кримських татар, котрі залишилися у тимчасово окупованому Криму?
«Кримські татари завжди борються, але ми є дуже мирним народом. Ми там, де можна, завжди використовуємо громадянські методи боротьби. Але коли вже не залишається нічого іншого, то кримські татари, серед яких є чимало відважних людей, готові за свою вітчизну віддавати, ризикувати життям. І вони це показують в українських батальйонах, у складі ЗСУ. А що стосується самих кримських татар і активістів у Криму, то на лютий було 180 затриманих політичних в'язнів. Їх затримують, арештовують, роблять обшуки в їх домах чи квартирах, частину випускають, але велика частина цих татар потрапляє за російські грати.
«Для путіна кримські татари — це особистий ворог. Мусимо розуміти, як думають російські політики, російські керманичі чи російські царі. Вони думають так, як думала Катерина ІІ, як Сталін. Путін так само думає, що кримські татари є вічною проблемою, загрозою втрати росіянами Криму. Росіяни Крим декілька разів в історії вже втрачали. І коли вони його втрачали, то велику роль у цій втраті відігравали кожноразово кримські татари. Вони втратять його знову, і тут воктре буде велика роль кримських татар. І тому, розуміючи це, путін вважає їх особистим ворогом, бо вони, на його думку, його зрадили. В 2014 році не захотіли співпрацювати, колаборувати масово з путіним, прийняти його владу. Сказали, що не хочуть жити в росії. Натомість йдуть на протести, ігноруючи псевдо-референдум і так далі. І тепер він їм за це мститься. Він, звісно, буде робити це планомірно, послідовно і довго. Тому всі кримські татари сьогодні є, я їх називаю, заручниками Кремля в Криму», — відповідає Недім Усеїнов.
Як боротися з фальшивим наративами росії про приналежність та історію Криму?
«Українська держава має розробити комплексну інформаційну стратегію протидії російській пропаганді, російським наративам. І вона має бути окремо для Криму, окремо для інших територій, окремо для всієї країни, бо там на всіх рівнях є з чим боротися. Сама держава, в неї просто засобів, ресурсів не вистачить, щоб її профінансувати в такому обсязі, як це робить Кремль через свої проксі-медіа. Тому має підключатися українська спільнота, яка живе за кордоном. Треба це використати. Українці вміють це робити, вміють підходити до справ асиметрично і з великою дозою винахідливості. Нерівні сили і зброю супротивника треба обернути проти нього. Якщо ворог спричинив масову еміграцію українців за кордон, то треба тих українців тепер підключати, щоб вони розповсюджували наративи, які створюються Києвом чи координуються Києвом. І ці наративи не мають бути пропагандою, вони не мають бути брехнею, це має бути контробрехня, тобто правда.
Наприклад, не було взагалі такої хвилі в інформаційному просторі, яка ставила би під сумнів чи намагалася розправитися з російським наративом, що більшість мешканців Криму — це росіяни, які хочуть до росії. Ми зосередилися на тому, що референдум під дулами автоматів — це фейк. Окей, це правда, але це вже наслідок, результат певних дій, з якими ми не впоралися, якому ми не протипоставили нічого. Першим джерелом цієї проблеми є фейк про те, що більшість росіян в Криму, абсолютна більшість, є етнічними росіянами, вони прагнуть до росії. Але хто це перевіряв? Де ми бачимо якісь незалежні соціальні дослідження про це? Це все common knowledge, яке дуже часто виявляється фейком і неправдою. І ми маємо, як Україна, показувати, що такого не було, нібито більшість мешканців Криму хочуть до Росії. 30 років Крим в складі України функціонував спокійно і мирно попри шалені зусилля росії інформаційно Крим розхитувати. Але він функціонував, він жив, бо Крим не хотів до росії. Потім росіяни зробили свій фейковий референдум і, звісно, показали нам зовсім іншу картинку, в яку світ повірив. Але він повірив, бо не отримував альтернативної інформації від нас. Не було контраргументів і сумнівів у тому, що там більшість мешканців Криму хотіли до росії, що вони були проросійськими», — підсумовує член координаційної ради Конгресу кримських татар у Польщі Недім Усеїнов.
Повністю розмову запрошую слухати у прикріпленому звуковому файлі.
Тарас Андрухович