Перемога — те, про що ми так часто говоримо і чого найбільше прагнемо. Однак чи розуміємо ми, що саме стане перемогою?
Напевно перемога була б неможливою без стратегії та чіткої кінцевої мети. Останній рік став для України «урожайним», коли йдеться про кількість планів, які Києву пропонує чимало країн, зокрема тих, що надалі утримуюють зв’язки з Росією. Тож якою має бути стратегія перемоги?
Саме це питання було порушено в першому випуску авторської програми Христини Пічкур «Міжнародний (без)лад».
Своїм баченням щодо того, якими мають бути складові процесу побудови переможної стратегії, поділилися Олександр Шевченко — політолог-міжнародник із Центру Східноєвропейських досліджень Варшавського університету, та Максим Джигун — політолог, партнер комунікаційного агентства Good Politics.
Як підкреслює пан Максим, «тривалість цієї війни вимагає від нас чіткого, остаточного, вивіреного бачення того, як Україна має здобути перемогу».
— Я вважаю, що перемога складається з трьох основних компонентів — це питання політичне, військове та фінансове. За всіма трьома характеристиками ми (Україна — ред.) потребуємо допомоги від наших союзників, тому що ми не маємо ані військових ресурсів у вигляді зброї, ані фінансових можливостей для фінансування армії чи підтримки суспільства в період війни. Ми також не маємо такої політичної сили, яка без підтримки наших союзників змусила б Росію піти на поступки. Всі ці три складові формулюються в Україні, але можуть бути реалізовані завдяки зусиллям наших союзників і дипломатичній роботі. Тому, як на мене, це ті три компоненти, на які зараз тисне українське військово-політичне керівництво. Це план, з яким до США хоче їхати президент України, щоб представити його чинному американському лідеру та двом кандидатам у президенти.
У часи криз вагому роль як ніколи відіграє «м'яка сила» — налагодження відносин на міжнародній арені є важливою умовою досягнення бажаних цілей.
За словами експерта Максима Джигуна, стратегія спілкування української сторони одразу з двома кандидатами у президенти США є важливою, зокрема, для того, щоб побудувати «місток взаємного порозуміння».
— Вочевидь рішення про те, щоб спілкуватися з президентом, але водночас і з двома кандидатами, є правильним, зважаючи на те, що з одного боку ми досі залежимо від адміністрації Байдена. Ми розуміємо, що (від чинної адміністрації — ред.) навряд чи варто очікувати якихось серйозних проривів, особливо зважаючи на те, що до виборів у США залишилося сім тижнів. А от що стосується двох кандидатів у президенти, то з ними потрібно підтримувати або ж навіть формувати відносини. Тож ця стратегія спілкування відразу з двома кандидатами є важливою для того, щоб, по-перше, побудувати місток взаємопорозуміння. А по-друге, це дуже добрий сигнал для американських парламентарів, яких також обиратимуть восени цього року. Як подейкують американські соціологи, може цілковито змінитися ситуація і в Сенаті, і в Палаті представників. У сенаті, як говорять, більшість можуть становити вже не демократи, а республіканці, а от в Палаті представників навпаки — можуть перемогти демократи. Тому це також сигнал для американського політичного класу — сигнал про те, що Україна не шукає собі союзників в якомусь одному з таборів, а що вона відкрита до співпраці з обома сторонами.
У вересні 2024 року президент України здійснить візит до США, де зустрінеться з американським лідером Джо Байденом.
Як оголосив Володимир Зеленський під час 20-ї зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії (YES) «Необхідність перемогти», яка відбулася 13–14 вересня в Києві, він планує представити Байдену стратегічний план перемоги.
— Що стосується плану, з яким президент України поїде до США, то тут, звичайно, важливе значення буде мати рівень прохань та бажання підтримки, який ми (Україна — ред.) хочемо отримати. Тому що, наприклад, для Дональда Трампа, який взагалі сказав, що хоче закінчити цю війну «за одну добу», ідея про вливання сотень мільярдів доларів у військову допомогу навряд чи буде для нього дуже привабливою, але з іншого боку, якщо не починати говорити про неприємні, неочікувані для нього речі, то він точно не почне мислити інакше. У випадку з Дональдом Трампом ми радше маємо завдання переконати його в тому, що перемога України в цій війні є частиною зовнішньополітичної перемоги самого Трампа. У випадку із Камалою Гарріс, потрібно натомість звертатися радше до раціональних речей, наприклад, до питань колективного захисту, до того, що без підтримки України НАТО як альянс перестане бути впливовою силою. Я думаю, що всі ці меседжі, безперечно, у президента України є, і він буде ставити на них під час розмов.
Олександр Шевченко, політолог-міжнародник з Центру Східноєвропейських досліджень Варшавського університету, зі свого боку, зазначає, що «продовження повномасштабної війни завдає величезних ударів по перспективам майбутнього української держави». За його словами, «Україні нині конче потрібен мир».
— Тому що війна затяглася на два з половиною роки, ситуація надзвичайно складна — навіть соціально, не кажучи вже про економіку. Спостерігається дуже велике напруження, дуже багато людей залишають легально чи нелегально територію України, люди самовільно залишають армію. І, на жаль, продовження повномасштабної війни завдає величезних ударів по перспективах майбутнього України. Зрозуміло, що після завершення війни, яким чином би це на сталося, — ми не говоримо зараз про кордони 1991 року чи про те, що якісь території залишаться під російською окупацією, — так чи інакше Україну очікує багато криз, зокрема, пов'язаних зі зміною держуправління, тому що ми розуміємо, що та модель економіки, яка була дотепер, не може бути продуктивною. Можливо, вона може існувати, але, будемо відверті, напіволігархічна та корупційна модель економіки з несправедливо високими податками, де спостерігається тиск на бізнес, де бізнес не має відповідних свобод, не може бути продуктивною. Якщо така модель залишатиметься й надалі, то важко собі уявити продуктивну повоєнну відбудову.
Чимало провідних світових політиків неодноразово наголошувало на тому, що мир може бути відновлений лише на умовах України.
Про те, що мир в Україні має спиратися на принципах міжнародного права, у червні після зустрічі з головою КНР Сі Цзіньпіном у Пекіні, вкотре заявляв президент Республіки Польща Анджей Дуда.
Думку про те, що для того, щоб запанував тривалий мир Україна повинна перемогти, поділяє експерт Олександр Шевченко.
― Дуже правильно говорять люди, які кажуть, що нам потрібен не просто мир, а саме перемога. Можуть бути різні значення цього, але з моєї точки зору, по-перше, потрібен мир на таких умовах, щоб ми знали, що цей мир сталий, щоб ми були впевнені, — мають бути певні гарантії, — що Росія не зможе напасти знову на Україну, скажімо, через 5-7 років, щоб ми були переконані в тому, що у нас буде час на те, щоб відновити країну, щоб фактично перезапустити державу. Це основна умова.
По-друге, якщо за підсумками мирного процесу, якісь території залишаться під російською окупацією, то це має бути юридично оформлено на рівні міжнародного права як тимчасова окупація. Не можна в жодному випадку, — не лише для України, але загалом для системи міжнародного права, — визнавати окупацію, тому що це означатиме, що вся система міжнародних відносин, яка була збудована після 1945 року, тобто респектування кордонів, відмова від воєнних шляхів розширення власної території, просто буде зруйнована. Тоді це була б дорога до Третьої світової війни.
Це два ключові фактори забезпечення сталого, міцного миру. І якщо якісь території України залишатимуться окупованими... Будемо чесними, що, скоріше за все, так і буде, хоча влада заявляє про кордони 1991 року. Однак якщо дивитися на ситуацію реально, то, на жаль, поки що не виглядає, що наразі, — звісно, ми всі віримо в ЗСУ, — у нас ресурс для того, щоб саме військовим методом дійти до кордонів 1991 року. Тож якщо певна частина території України залишатиметься на якийсь час тимчасово окупованою, то це має бути зафіксовано на рівні законодавства України, на рівні міжнародного законодавства саме як тимчасово окупована територія, має бути зазначно, до яких часів вона залишатиметься окупованою.
Те, що в Росії відбудуться, рано чи пізно, серйозні внутрішні кризи, не треба сумніватися. Я вважаю, що нам як українцям в цьому питанні потрібно зайняти більш проактивну позицію, коли йдеться про «soft power». Якщо ми не будемо активно працювати з народами Російської Федерації, якщо ми не будемо пропонувати народам Російської Федерації свої наративи, якщо ми будемо просто чекати, то дійсно ми можемо чекати дуже довго. Те, що криза відбудеться, це очевидно, тому що якщо подивитися на історію Росії, то можна згадати, що завжди після якогось тоталітарного правителя, який перебував при владі протягом довгого часу, протягом десятиліть, наступає час смути, як це було, наприклад, після Івана Грозного. Або ж після Сталіна прийшов Хрущов, який почав «відлигу». Історія Росії, немов маятник — коли доходить до однієї крайності, — до крайності тоталітарної, до крайності агресивної, — то потім обов'язково маятник починає рухатися в іншу сторону.
Говорячи про сценарії майбутнього Росії та про те, як запобігати її подальшим військовим успіхам, Олександр Шевченко переконаний у тому, що, рано чи пізно, репресивна машина в рф дасть тріщину.
«Час прийде, коли зміни почнуть відбуватися як всередині росії, так і ззовні», — каже співрозмовник.
— Питання полягає в тому, наскільки ми будемо до цього готові та якою Україна хоче бачити Росію, скажімо, через 50 років. Це дуже непопулярні нині думки, і багато хто каже, що наша стратегія — це ЗСУ, але якщо єдина стратегія — це війна, то війна може тривати вічно, але чи вистачить у нас ресурсів, зокрема людських? Мені дуже не подобається цей вираз, — «ресурс», — бо за ним, на жаль, стоять живі люди та трагедії.
Я вважаю, що українці, українська влада мають мати власну стратегію, власне бачення того, якою має бути майбутнє російської держави і російських народів, які не мають можливості розвивати власну культуру в рамках Російської Федерації.
Це те, що Польща робить по відношенню до українців і білорусів, попри те, що в Білорусі править Лукашенка, який точно, м'яко кажучи, не є другом Польщі. Наприклад, Польща протягом багатьох років фінансувала, і фінансує білоруський канал «Белсат». Ця країна, можна сказати, виховала вже ціле нове покоління білорусів. Хто може сказати, що Білорусь надалі становить небезпеку для Польщі. Так, це правда, але це довга гра — це гра, яка може тривати десятиліттями, але певного дня вона дасть свої результати. Якщо це ціле нове покоління білорусів, або буде ціле нове покоління росіян, які мислять інакше, це так чи інакше призведе до змін безпосередньо на їхній землі.
Україна постійно наголошує на тому, що для перемоги потрібне, зокрема, озброєння.
На початку вересня під час візиту до Осло Генсек НАТО Єнс Столтенберґ вкотре заявив, що найшвидший спосіб припинити війну в Україні — це забезпечити Київ відповідною кількістю зброї.
«Президент путін повинен усвідомити, що він не може перемогти на полі бою, і повинен прийняти справедливий та міцний мир, коли Україна переможе як суверенна і незалежна держава. Я звертаюся до всіх країн-союзників продовжувати надавати Україні необхідну підтримку, особливо на цій важкій фазі війни», — підкреслив високопосадовець.
Крім зброї, важливими складовими є фінанси, а також санкції проти Росії.
Серед держав, які на міжнародній арені чітко відстоюють необхідність посилення міжнародною спільнотою тиску на російську федерацію для негайного припинення війни проти України та відновлення територіальної цілісності української держави у міжнародно визнаних кордонах, є Республіка Польща.
Впродовж останнього року в польсько-українських відносинах з'явилася напруга, яка проявляється, зокрема, в критичних висловлюваннях політиків і взаємних викликах послів.
Попри це, на думку експерта з комунікаційного агентства Good Politics Максима Джигуна, Варшава залишатиметься важливим союзником Києва у міжнародних організаціях і регіональних об'єднаннях. Як говорить мій співрозмовник, Польща й надалі відіграватиме вагому роль у здобутті Україною перемоги в боротьбі з російською агресією, адже, за його словами, «перемога України є ключовим інтересом Польщі в питаннях зовнішньої політики».
— У разі поразки України Польща вже буде змушена думати про свою перемогу — про це говорять і аналітики західних видань, і представники Північноатлантичного альянсу, і лідери інших держав. Польща — одна з цілей Російської Федерації і диктатора путіна. У зв’язку з цим, безперечно, в інтересах польського суспільства та польської держави — допомогти Україні виграти цю війну і не створювати передумов для збільшення витрат польських платників податків на додаткове озброєння.
Ми розуміємо, що зараз ті загрози, які стоять перед Україною, змушують Польщу бути ще сильнішою. Тому, дивлячись за тим, що відбувається в Україні, польське суспільство усвідомлює важливість посилення озброєння. І це все впливає на те, що Польща дійсно продовжує залишатися одним із важливих стовпів європейської цивілізації, і перемога України в цій війні точно посприяє тому, аби цей статус залишився таким для польського суспільства — щонайменше доти, доки Україна не вступить до Європейського Союзу і Північноатлантичного альянсу і сама не стане країною східного флангу НАТО.
Польща стала одним із найближчих союзників України, коли та опинилась жертвою повномасштабного збройного вторгнення Росії. Була однією з країн, яка прийняла найбільшу кількість вимушених українських воєнних біженців, та неодноразово проявляла себе як адвокат українських інтересів на міжнародній арені.
Про причини погіршення стосунків між Україною та Польщею говорить політолог-міжнародник Олександр Шевченко.
— Щодо лютого 2022 року, я згадаю слова одного з польських професорів, який сказав, що він двічі відчував гордість за польський народ — вперше під час спротиву, який поляки проявили, коли у 1981 році у Польщі було введено воєнний стан, а вдруге — 24 лютого 2022 року, коли можна було побачити, як польська молодь масово пішла волонтерити на вокзалах, на кордоні, у різних місцях, куди прибували українці. Коли поляки масово почали приймати українців у своїх домівках. Це була перемога духу, це був величезний прояв людяності — те, що, на жаль, нині дуже рідко трапляється в міжнародних відносинах. Це те, про що зазвичайн навіть не прийнято згадувати, говорячи про цинічні міжнародні відносини. Тут натомість ми були свідками того, що міжнародні відносини можуть мати в собі елемент людяності.
Дуже багато українців, які приїхали у зв’язку з повномасштабним вторгненням, досі перебуває у Польщі — польське суспільство, польська влада надає їм можливість жити в цій країні.
Тож що пішло не так в цьому чудовому розкладі? Справа в тому, що коли стало зрозуміло, що Україна залишиться незалежною країною, що Україна не впаде, зокрема завдяки польській військовій підтримці, — нагадаю, що саме аеропорт у Ряшеві є основним логістичним хабом, через який Україні передається західна зброя, і ми можемо тільки уявляти, що було б, якби президент Анджей Дуда повів би себе, наприклад, як Віктор Орбан, і сказав би, що взагалі це не наша війна, — на цій хвилі медіа почали дуже пафосно говорити про чудові українсько-польські відносини та про те, що фактично між цими двома країнами вже немає кордонів. У той момент польське суспільство очікувало, що нарешті будуть вирішені ті багаторічні, болючі історичні питання, які існують між Україною та Польщею. Великою і дуже шкідливою ілюзією українського суспільства, яку створювали в інформаційному просторі українські спікери, було те, що поляки забули про історію — поляки не забули і не через те, що вони злопам'ятні, а через те, що питання Волинської різанини стосується сімейних історій поляків. Неможливо забути те, про що колись розповідала тобі бабця чи прабабця. Неможливо забути, що хтось з твоїх безпосередніх предків був вбитий або, наприклад, був виселений. У польських родинах передається історія про ті страшні події, які відбувалися на Волині. Це не те, про що можна забути.
Експерт звертає увагу на те, що в польській політичній культурі вагоме значення мають пам’ятні річниці та символічні жести.
— Треба вміти відчувати польську політичну культуру. На жаль, розуміння цієї політичної культури дуже забракувало. Важливо, по-перше, розуміти цю проблему, а по-друге, мати бажання раз і назавжди її вирішити.
1 серпня 2023 року, — в день пам'яті Варшавського повстання, коли тисячі людей виходять на вулиці та запалюють файери на знак пам'яті про повстанців, — саме в цей дуже символічний день українське Міністерство закордонних справ викликало до себе на розмову посла Польщі Бартоша Ціхоцького. Це удар, тому що, по-перше, Бартош Ціхоцький був єдиним послом країни-члена ЄС, який не виїхав з України, коли 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення. Хоча б уже через це його не можна було викликати, і на дипломатичному рівні до цієї людини треба було проявити особливу пошану. А по-друге, це сталося ще й 1 серпня — у символічний і дуже важливий для польського суспільства день.
13-14 вересня в українській столиці відбулася щорічна міжнародна конференція «Ялтинська європейська стратегія». Під час цього заходу Київ і Варшава оголосили, що планують розпочати формування підрозділу українців, які перебувають за кордоном. Тренувати цей підрозділ хочуть у Польщі.
Водночас голова польського дипломатичного відомства Радослав Сікорський закликав уряди країн Європейського Союзу припинити соціальну підтримку українських чоловіків призовного віку.
Під час виступу на «Ялтинській європейській стратегії» міністр підкреслив, що це необхідно для перемоги України у війні.
«Ось практичне рішення, яка допоможе фінансам Західної Європи, політично допоможе традиційним партіям проти правих радикалів і допоможе Україні. Припиніть виплачувати соціальну допомогу особам, які підпадають під українську мобілізацію. Не повинно бути жодних фінансових стимулів для уникнення призову в Україні. Отримання пільг за ухилення від призову та захисту своєї країни не є правом людини», — сказав Радослав Сікорський.
Слова очільника МЗС Республіки Польщі прокоментував політолог Максим Джигун.
— Це дуже дискусійне питання, яке можна розцінювати з різних сторін. З одного боку, можна зрозуміти позицію очільника польського Міністерства закордонних справ з приводу того, що, мовляв, українці мають воювати на війні і захищати територіальну цілісність своєї країни, але з іншого боку, це чорно-біле бачення ситуації, яка склалася в Україні. Не всі люди, які зараз знаходяться в Польщі, є, скажімо, ухилянтами та втікачами. Багато людей виїхало до Польщі ще до повномасштабного вторгнення. Це, зокрема, люди, які мають там свій бізнес, це люди, які дійсно потребували цього притулку, та мають всі підстави для того, щоб перебувати в Польщі. І на це, безперечно, варто звертати увагу.
Мені здається, що в той період, коли Україна бореться із ключовим супротивником, з головним терористом 21-го століття, спроба вкидати в інформаційний простір дійсно болючі теми викликає велике непорозуміння. Ми дуже вдячні за ту підтримку, яку Польща надавала Україні, але спекулювати зараз на темах українців у Європейському Союзі та певних історичних питаннях — це удар. Це ситуація, яка потребує регулювання, можливо, очільником уряду чи президентом Анджеєм Дудою.
Авторську програму «Міжнародний (без)лад» можна почути в ефірі Польського радіо для України щосереди о 20:05 (за польським часом), а також в закладці «Подкасти».
Запрошуємо послухати розмову у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур
