В Україні підбили попередні підсумки виконання закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Політики та громадські діячі зазначили, що процес деколонізації триває, але доволі повільно. Це пояснюється недостатньою увагою і спротивом в українському парламенті та у місцевих органах влади. А це, у свою чергу, спричиняєо відставання від термінів деколонізації, передбачених законодавством.
Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» був ухвалений українським парламентом 2023 року і передбачав рішення місцевих органів влади з позбуття радянських та російських назв топоніміки, вулиць, міст, пам'ятників та пам'ятних знаків й іншого російського та радянського колоніального спадку. Депутат Верховної Ради, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович нагадав, що в нинішньому складі парламенту спочатку був спротив декомунізації, але неспровоковане повномасштабне вторгнення росії поставило на порядок денний ще й деколонізацію, яка, втім, просувається доволі повільно. Приблизна кількість перейменованих вулиць в Україні — близько 35 тисяч. За час дії закону в Україні демонтовані близько 1550 таких об'єктів, як пам'ятники, погруддя, меморіальні дошки, елементи фасаду, декори, серпи і молоти тощо. Громадські активісти склали ТОП-20 об'єктів, які, на їхню думку, ще треба демонтувати в Україні, сказав голова ініціативи «Деколонізація. Україна» Вадим Поздняков:
— Зараз найбільші проблеми маємо з Одесою, бо там і пам'ятник Пушкіну, навколо якого зараз тривають найбільші дискусії, це і Булгаков у Києві та Арка дружби народів. Найцікавіше, що в Києві також і досі є погруддя Пушкіну на вулиці Костянтинівській на Подолі, яке не демонтовано. Робота з ним зараз навіть юридично не ведеться. Така сама ситуація в Полтаві, де стоїть монумент слави, пам'ятник на місці відпочинку Петра І тощо. Що особливо обурює, так це те, що є пам'ятник Володимиру Висоцькому, російському радянському співакові, що стоїть біля розбитого російськими ракетами палацу спорту і ніхто його не збирається демонтувати. І далі стоїть ціла низка пам'ятників Пушкіну і в сумі можна було би показати їх ТОП-100, бо таких об'єктів дуже багато. У нас зараз не демонтована низка пам'ятників Пушкіну, наприклад, в місті Кривий Ріг, Берестин, це колишній Красноград, Татарбунари, Болград, що в Одеській області… Тобто проблема в тому, що Міністерство культури дуже повільно обробляє всі запити від громад на виведення таких об'єктів з дії державного реєстру пам'яток. Деякі документи лежать понад рік. Два міста, з якими зараз є найбільші проблеми в контексті спроб відкинути деколонізацію — це Одеса і Дніпро. І якщо ситуація в Одесі зараз дуже сильно обговорюється, то в Дніпрі зараз по-тихому проведені громадські слухання, де керівництво міста хоче скасувати половину перейменувань, впроваджених обласною адміністрацією, і вже готовий проєкт рішення на сесії Дніпровської міської ради про скасування перейменування вулиць. Суттєва кількість перейменованих вулиць в процесі деколонізації, напевно, не менше половини — це так званий «плодово-ягідний пантеон». Тобто, замість називати вулиці іменами локальних героїв або загальнонаціональних героїв, вулиці отримали нейтральні назви: Садова, Вишнева, Полунична. І це окрема й дуже велика проблема процесу деколонізації, з якою ми зіштовхнулися.
Свідченням того, що деколонізація в Україні таки почалася, став той факт, що за час від набрання чинності закону було перейменовано 329 населених пунктів, що стало найвиразнішим маркером того, що деколонізація все ж розпочалася. Але член наглядової ради «Національного українського молодіжного об’єднання» Олег Слабоспицький зазначив, що наразі цей процес триває поверхово і вкрай неоднозначно:
— Деколонізація, крім того, що це усунення з публічного простору пам'ятних знаків, — це ще й перейменування вулиць, провулків, площ. Тут так само дуже багато роботи, яка має бути проведена після перейменування вулиці. Для початку це адресні показники — в Києві це реально велика проблема. Коли вже перейменовано близько 400 вулиць, київська влада просто самоусунулася від того, щоб демонтувати старі адресні показники, не кажучи про те, щоб встановити нові. Так само й з «почесними» найменуваннями шкіл, бібліотек, парків або навчальних закладів. В Києві ці процеси, в принципі, майже завершені. Так само в Києві були позбавлені звання «Почесний громадянин міста Києва» декілька радянських діячів. Я зробив запити в районній державній адміністрації. Щодо назв ОСББ та житлово-будівельних кооперативів в районах міста Києва, то там деякі лишаються із назвами вулиць, що існували ще в 1990-х роках. Так само пам'яткоохоронні таблички, які мають плашку «Українська радянсько-соціалістична республіка». Тільки у Львові є прецедент централізованої заміни цих табличок — їх почали не міняти, а просто зафарбовувати цю назву. А от у Києві є таблички, на яких написано, що це пам'ятка архітектури. Таким є будинок, в якому проживали члени НКВС. І цей будинок стоїть навпроти Міністерства внутрішніх справ, що дуже символічно! Так само є проблема із зміною назв на онлайн-картах. На жаль, цим займаються виключно волонтери і громадські активісти, а також свідомий бізнес, який працює з Google. А хотілося б, щоб органи місцевого самоврядування централізовано налагодили процес зміни цих назв одразу після їхнього перейменування. Київ пишається своєю цифровізацією, але чомусь налагодити співпрацю з Google виходить дуже важко.
Слабоспицький вважає, що прикладом для всієї України мала б стати її столиця, але натомість в Києві спливає ціла низка проблем та суперечливих тенденцій у виконанні закону про деколонізацію:
— Київрада підтримала усунення з публічного простору загалом 207 об'єктів. Але демонтована лише половина з них. Дуже часто демонтується пам'ятник, але залишається постамент і історія з його демонтажем затягується на роки. Щодо ТОП-10 пам'ятних знаків на демонтаж: по-перше — це «Арка дружби народів». Зараз її перейменували на «Арку свободи українського народу». Колись навіть була пропозиція Інституту національної пам'яті щодо встановлення національного пантеону на місці цієї арки. Але зараз навіть дискусії про це не ведуться. Далі — це обеліск місту-герою Києву, тепер вже на Галицькій площі, а не на площі Перемоги. З нього зняли всі ордени, серпи і молоти, але сам обеліск і досі стоїть. Кажуть, що технічно неможливо демонтувати цей обеліск, і тому роботи з його демонтажу не ведуться. Так само — це прикритий пам'ятник Леніну на метро Театральна, пам'ятна дошка Михайлу Булгакову, два пам'ятники та дошка Анні Ахматовій, пам'ятник Михайлу Глінкі, пам'ятник робітникам заводу імені Леніна, що біля метро Лук'янівська, погруддя Пушкіну на Подолі і 37 голів «будьонівці» на будинку офіцерів Збройних сил України. Немає централізованої роботи з перейменування зупинок та аудіонавігації в транспорті. На жаль, після перейменування, в тролейбусах і автобусах дуже часто продовжують оголошувати старі назви вулиць.
Зі свого боку, представник ініціативи «Декомунізація Львівщини» Ігор Фльорко повідомив, що на Львівщині декомунізація відбувалася у три етапи:
— Перший етап розпочався 1990 року з повалення пам'ятника Леніну, після чого у Львові та області було знищено всі пам'ятники найвідомішим комуністичним вождям та перейменовано вулиці, названі на їхню честь. Другий етап — після 2014 року. У Львові відбувалася активна зачистка всіх залишків комуністичного періоду, демонтувалися меморіальні таблички, дошки, пам'ятники дрібним радянським діячам, таким як Тудор та Великанович, демонтована велика зірка зі серпом і молотом на Марсовому полі, а також менший елемент на Пагорбі слави. Перейменовані вулиці з радянським ідеологічним забарвленням. До прикладу — вулицю Гвардійську було перейменовано на вулицю Героїв Майдану. Наразі відбувається процес, напевно, найважливіший саме для цього періоду — початок демонтажу найбільшого ідеологічного радянського пам'ятника у Львові — так званого Монументу слави. Я, особисто, і багато львів'ян, чимало років споглядаючи за цим пам'ятником, не вірили, що його взагалі коли-небудь хтось демонтує і це вдасться комусь зробити. Посіпаки одіозного Віктора Медведчука, старі КДБісти, які тоді ще ходили по Львову, подали до суду на районну раду, щоб скасувати рішення про демонтаж. Вони приходили на суди, були сутички з громадськими проукраїнськими діячами. Було дуже цікаво! Була також копітка робота істориків, які знайшли в архівах свідчення, що цей монумент був поставлений до 50-ліття вшанування збройних сил Радянського Союзу. Відповідно, цей монумент вшановує радянську армію від самого її початку, від окупації нею Української народної республіки. Також були акції по деглорифікації радянського солдата, радянської армії загалом. Ми з товаришами приходили до монументу, за допомогою місцевих ЗМІ подавали цю інформацію і давали такий посил до мешканців Львова: радянська армія — це один зі стовпів радянської влади.
Одеситка і депутатка Верховної Ради України Соломія Бобровська поскаржилася на те, що місцева влада в цьому регіоні демонструє опір деколонізації і фактично зриває виконання ухваленого парламентом закону:
— Одеса дуже часто любить шукати себе в контексті себе самої. Початок деколонізації і деімперіалізації позначився тим, що були дискусії про те, скільки насправді Одесі років — 200, чи 600. І коли Верховна Рада каже, що 600, але Одеська влада стверджує, що 200. І тут, мені здається, треба шукати самі корені цього саботажу і прибивати їх державною рукою. Тому що, попри війну, південні області України мало змінили свою ментальну мапу. І те, що ми не говоримо про проблеми з ідентифікацією себе українцями або приналежності до нації, або підтримки тої чи іншої сторони в цій російсько-українській війні не означає, що ці проблеми зникли. Ми дуже мало говоримо в Києві, наприклад, про Бесарабію, про цю південну частину Одеської області, яка насправді перебуває в стагнації і лишається такою ж, якою вона була до 2022 року. Настрої, не сказати б сепаратизму, а такої собі відокремленості, досі існують, вони присутні. І всі ті безпекові речі, які говорилися вже дуже давно, починаючи з маяків Паланки, починаючи з моста до Затоки, який сьогодні щодня потерпає під ракетними нападами російської федерації, сприяють відірваності цієї місцевості від решти частини України. Не дивно, що в нас є величезна проблема і в самій Одесі. Це звернення так званих культурних діячів світу, яких більше ста, подекуди з мало кому відомими прізвищами, які просять ЮНЕСКО і не підтримувати рішення голови обласної військової адміністрації з приводу демонтажу пам'ятника Пушкіну, який знаходиться на всім відомій колишній площі Думській, а тепер це площа Біржова. Цьому передувала дуже довга епопея навколо незаконно встановленого за приватні гроші пам'ятника Катерині ІІ. Коли йшлося про те, на яких підставах вона там стоїть, доповідали, що це така композиція, відкрита виставка фактично. І вона так простояла в нас фактично 16 років.
Звернення наприкінці жовтня 115 діячів культури до ЮНЕСКО із тим, щоб не дати знести пам’ятник Пушкіну в Одесі, обурило Володимира В'ятровича. Він порадив цим діячам позбутися погляду на історію через російські окуляри і взяти до уваги навалу російських загарбників на Україну та незліченні лиха й геноцид українського народу та його ідентичності. А також вдуматися в термін «рашизм», який вже став аналогом німецького нацизму не тільки в українській, а й в європейській юридичній практиці:
— Welcome to Ukraine — поживіть, будь ласка, тут, під бомбами, відчуйте, як російська культура сюди прилітає на «шахедах», от тоді й будемо говорити про представлення якоїсь іншої точки зору українців, в яких інше бачення російського імперіалізму. Дуже гарно за тисячі кілометрів від Одеси розповідати про те, що ми маємо зберегти так зване «російське обличчя» Одеси. Ми, на жаль, знаємо, що означає це «російське обличчя» і що воно за собою тягне. Парламент вже навіть ухвалив постанову про ідеологію рашизму. В законі про заборону російської православної церкви в Україні теж використовується термін «рашизм», «рашистська ідеологія». Тому ця термінологія вже є в українському законодавчому полі, і ми зараз працюємо над тим, щоб вона знайшла своє відображення і в міжнародному законодавстві. Вже є ціла низка закордонних експертів, які використовують цю термінологію.
Парламентська асамблея НАТО і Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалили в своїх документах термін «рашизм» і назвали так ідеологію, яку зараз сповідує агресивна Москва, ще навесні минулого року.
Олександр Савицький