Не секрет, що Китай продовжує зміцнювати свій вплив у світі, претендуючи на статус наддержави, кидаючи тим самим виклик Америці. Його економічне зростання, технологічні досягнення та військове посилення змінюють глобальний баланс сил на тлі війни Росії проти України, в якій Пекін підтримує Москву.
Проте наскільки цей імідж відповідає реальності? Чи дійсно Китай став рівним суперником США, чи його амбіції ще не знайшли повного втілення? Водночас країна стикається з викликами, такими як демографічна криза, залежність від імпорту енергоресурсів і напружені міжнародні відносини.
Як ці фактори впливають на майбутнє Китаю? Про це вели мову два провідні польські китаєзнавці професор Богдан Ґуральчик з Варшавського університету та професор Марцін Якобі з Університету соціальних та гуманітарних наук під час зустрічі в Музеї Азії і Тихоокеанського регіону, на якій мені вдалося побувати.
До вашої уваги фрагменти з цього заходу. Експерти велику увагу приділили внутрішній політиці і внутрішнім проблемам Піднебесної, що є особливо цінним для розуміння китайської проблематики, бо про це фахово мало говориться, зокрема в ЗМІ.
Говорить професор Ґуральчик:
«Китай під керівництвом Сі Цзіньпіна вступає в нову епоху. Китай Ден Сяопіна, який так здивував світ і змінив його, період якого тривав десь до 2012 року, хоча Ден Сяопін помер набагато раніше, був цілковито іншим Китаєм, а сьогодні ми маємо просто інший Китай.
Сьогоднішній лідер країни веде гру на трьох площинах. Перша відповідає китайській традиції – держава і влада. Іншими словами, немає нічого важливішого, ніж утримання влади і контроль за державою. Як ми знаємо, цей контроль стає все більш сильним. Сьогодні це авторитаризм з ознаками тоталітаризму.
Друга справа — мало хто знає, що Сі Цзіньпін за освітою інженер, а всі свої наступні титули і звання він здобував вже в партії. Ми про нього собі думаємо, передовсім, що він там комуніст, маоїст ітд. Натомість в нього в генах є віра в науково-технічний прогрес. Я, напевно, є єдиним поляком, а принаймні таким, що публічно визнає факт прочитання всіх чотирьох томів праць Сі Цзіньпіна. Отож, його тексти чітко свідчать про те, що він робить ставку на науково-технічний розвиток. Тобто, він ставить також на боротьбу з кліматичними змінами, що може бути вкрай важливим з огляду на те, що сьогодні відбувається в Сполучених Штатах. Сі Цзіньпін робить ставку на штучний інтелект (ШІ). Те, що відбулося недавно, коли відбулося падіння на один трильйон доларів акцій всіх цих технологічних компаній, бо їм завдав удару невеликий китайський стартап, який витрачає одну мільйону частину від того, скільки вони витрачають, що свідчить про те, де ми тепер перебуваємо».
Говорячи про екологічну та інноваційну політику Пекіну, професор Ґуральчик поділився з присутніми враженнями після своєї останньої поїздки до Піднебесної у грудні минулого року.
«Будучи нещодавно в Пекіні впродовж 8 днів, вперше в житті побачив дві речі, які я собі навіть не уявляв. Я знаю Китай з власного досвіду вже 50 років. Напевно, я є останнім мастодонтом у Польщі, який може цим похвалитися. Скільки себе пам’ятаю, над Пекіном завжди висіла така поволока як це часом буває в нас у Варшаві. Суцільний смог. В кінці першого десятиліття ХХІ століття рівень забруднення в китайській столиці перевищував в 10 разів норму, передбачену Світовою організацією здоров’я. Натомість, впродовж моїх останніх восьми днів в Пекіні я бачив лише блакитне небо. Місто вже має позаду проблему забруднення повітря.
Другий момент — я став на одній з найбільш рухливих артерій міста і не те, що не чув ревіння машин, але й не було видно автомобільних викидів у повітря. Було лише чути звуки шин, які рухалися по асфальту. Я не думав, що чогось такого дочекаюсь, але це сталося. І я хотів би дожити до такого в Польщі».
І ще один прикметний приклад:
«Часто наші ЗМІ, і слушно, піднімають питання того, що Китай викуповує польську деревину. Вони дійсно багато купують. Ми вирубуємо дерева, ріжемо і продаємо, тому китайці й купують нашу деревину. Якби ми цього не робили, то вони б не скуповували в нас цю сировину. Це очевидно.
Там завжди було мало дерев, бо цивілізаційний розвиток зумовлював їх вирубку. В якийсь момент деревостан становив лише 8% від всієї площі території. Це дуже мало. Натомість китайці впродовж останнього десятиліття змінили цю тенденцію. Сьогодні, за офіційними даними, цей показник становить 23%, і відбувається стрімкий процес лісонасадження, що можна помітити, коли летиш над Китаєм. А я чимало останнього разу літав, бо був не лише в Пекіні, але теж в провінції Сичуань і теж в Чунцін. Це таке собі «містечко» з 32-мільйонним населенням. Там я був тиждень. Хочу Вам також сказати досить шокуючу річ, а саме, що між Тибетом і Синьцзяном, тобто далеко на заході в напрямку Центральної Азії, Гімалаїв та Індії є така провінція Цинхай. Про неї в нас мало говорять. Її зараз перетворюють в «легені Китаю», тобто з неї мають зробити зелений оазис, де як до прикладу, в Ісландії чи Норвегії, не мають використовуватися викопні палива ітд. І це власне форсує Сі Цзіньпінь».
Зі свого боку, професор Марцін Якобі відзначає, що є цілий ряд проблем, передовсім суспільних, з якими Китай за часів правління Сі Цзіньпіна не тільки не впорався, але навпаки, котрі ще більш поглибилися.
«Передовсім це демографічна проблема, тобто це населення, яке в абсолютних цифрах вже зменшується. Китайці народжують все менше дітей, смертність не зменшується, а народжуваність скорочується. До цього додаються проблеми, пов’язані з рухом населення. Тобто, відбувається урбанізація, яка є свідомою політикою влади. Міста розростаються, але обезлюднюється село. Японія була першою країною Центрально-Східної Азії, де почався цей процес. Сьогодні це відбувається з китайським селом.
Оскільки політика однієї дитини в сім’ї, яка ведеться від 1979 року, зумовила нерівновагу статей, то зараз в Китаї на 110 чоловіків припадає 100 жінок. Слід сказати, що Китаї, де дуже багато людей женяться не лише з любові, але також з дуже прагматичних причин, бо вдвох легше втриматися у великому місті. І чоловікам, які бідні і котрі живуть на селі, дуже важко знайти дружину. Село обезлюднюється не лише тому, що всі їдуть до міста, але й також тому, що там не створюються нові подружні пари. Це зумовлює фрустрацію і переконання, що на селі немає майбутнього. І це серйозний виклик для влади.
Черговою такою проблемою є безробіття, але цю проблему не так легко описати, бо якщо ми подивимось на статистичні дані, то безробіття у віковій категорії 24+ становить лише 4%. Але якщо ми уважно проаналізуємо дані, то можемо дізнатися про цей показник у випадку тих, хто лише закінчив навчання. Тут не маємо жодних офіційних даних, вони засекречені. Але можна припускати, що цей показник коливається між 40% і 50%. Безробіття практично не має на заводах чи серед фізичних працівників, але воно є серед освічених осіб. І це ми бачимо зміну парадигми, бо у всій Східній Азії, а не лише в Китаї було переконання, що освіта є гарантією кращого життя. І таке ставлення було вже від VI століття, коли в Китаї ввели екзамени для чиновників. Дітей посилали вчитися, бо це давало чиновницьку посаду, а як є посада, то є й гроші, влада та вплив. Це перекочувало до сучасних часів, коли люди дійшли до висновку, що університет є рецептом на краще майбутнє для дітей. І раптом виявляється, що це не рецепт, а навпаки перешкода, бо краще, щоб вони не йшли у ВУЗ, а на завод у віці 16 років. Це велика трагедія і зміна у мисленні сучасних китайців. І це нове явище з’явилося буквально декілька років тому. Це безробіття зумовлює суспільну напругу. Молодь, часто це освічені люди, не бачить для себе майбутнього, не бачать для себе місця в суспільстві і в цій країні. Вони хочуть емігрувати, шукають себе в житті. Вони часто вибирають вихід, який є дуже сильним ударом по владі — вони не роблять нічого».
Професор Якобі зазначає, що Сі Цзіньпін закликає безробітну освічену молодь йти працювати на заводи, але це не спрацьовує серед молодих китайців, на відміну від попередніх поколінь.
Проте Богдан Ґуральчик підкреслює, що китайська економіка стрімко розвивається завдяки моделі, яку обрало попереднє керівництво, коли після 1989 року відбулося відкриття на капіталізм і допуск західних компаній на китайський ринок, але на умовах Пекіну.
«Система спрацювала і з кінця 90-х років Китай став світовим виробничим конвеєром. Знаєте, скільки сьогодні на Китай припадає відсотків вироблених товарів? Це одна третя світового виробництва — 33%. А хто йде на другому місці? США — 11%. І тому слушно Трамп лютує. Вже Байден в своїй державній політиці заявляв, що час перенести виробництво до Пенсильванії, Пітсбургу чи до Філадельфії, а не мати його в Шанхаю чи в Гуанчжоу. Йде гра. Американці зі своєю жадібністю до дешевого і бажанням перенести виробництво до дешевшої країни, в грудні 2001 року впустили Китай під комуністичною, диктаторською владою впустили у Світову організацію торгівлі. І в першому десятиліття цього століття китайська економіка зростала на рівні 12-14%, і це країна з найбільшим населенням на планеті.
Китайська модель спрацювала і настільки, що в 2010 році Китай став другою економікою світу, випередивши Японію. Для китайців випередити японців — це як для поляків випередити німців.
Ефект маємо такий, що Китай набрав сили, зміцнів, набрав впевненості в собі і приходить Сі Цзіньпін і оголошує "чжунґо мен", "chinese dream" — "китайську мрію". Це було визначено як дві цілі на століття. На століття китайської компартії, тобто 1 липня 2021 року Китай мав бути суспільством "поміркованого добробуту" і ціллю є теж ліквідація зубожіння. І Сі Цзіньпін став на площі Тянанмень, вбраний так само як Мао Цзедун і заявив так само як Мао "чжунґо чжан ціляо", тобто, що Китай встав з колін, а для китайців це зрозуміло, що йдеться про відбудову імперської потуги. Першої цілі досягнуто, але друга поставлена на 2049 рік, на століття Китайської Народної Республіки».
Професор Ґуральчик наголошує, що попри те, що в Китаї наростає тоталітаризм, то однак влада Сі і його режиму є далеко не необмеженою, і є велика загроза потужного суспільного протесту, що, на його думку, показав коронавірусний локдаун та події в листопаді 2022 року, коли через політику нульової толеранції для коронавірусу пожежники не врятували жителів будинку в Урумчі, де вибухла пожежа.
«В кінці ковіду відбувся суспільний протест в далекому місті Урумчі в провінції Синьцзян, коли людей фактично замуровані в своїх квартирах кричали з вікон "допоможіть нам". Інші все це знімали на свої смартфони і відео з цими сценами ширилися Китаєм немов пожежа. І тоді з’явилися гасла "Сі Цзіньпін, зійди зі сцени", "Сі Цзіньпін, забирайся геть". Більше того, з’явилося гасло "Культурна революція 2.0". На додаток до цього вмирає Цзян Цземінь — один з попередників Сі Цзіньпіна. А два найбільші бунти в історії Китайської Народної Республіки були пов’язані з політиками, які відійшли. В 1976 році відбувся виступ на Тьянанмень під час акції пам’ять Чжоу Еньлая, а революція 1989 року була спровокована смертю Ху Яобана. Я не можу цього довести, бо архіви закриті, але я переконаний на 100%, що Сі Цзіньпін, який до цього часу відстоював політику "Zero-COVID", бо в Китаї немає померлих, вирішив відступити, бо побачив суспільний вибух і злякався його. І він це зробив з двох причин. По-перше, в містах вже почався рух молоді, у великих містах. А одночасно з цим партія затряслася. І коли я останнього разу був в Китаї, то я розмовляв з видатними економістами, і виявляється, що там вже готовий перший в історії КНР закон про приватний сектор економіки, який пройшов так звані суспільні консультації. Підозрюю, що парламент його прийме вже на своїй березневій сесії. Виявилося, що Сі Цзіньпінь зробив ставку лише на великі державні конгломерати, а свій приватний сектор, середні і малі підприємства втекли з країни, в Бангладеш, Індію чи В’єтнам. Іноземний капітал теж втік. Мої співрозмовники в Пекіні сказали, що навіть цей закон не змінить підхід, і що треба внести зміни в конституцію. Тобто Сі Цзіньпінь підірвав довіру приватного сектора, а це 95% інновацій, 65% працевлаштування. Таким чином, є черговий структурний бар’єр».
Богдан Ґуральчик відзначає, що попри те, що Китай є комуністичною диктатурою це передовсім імперська потуга зі своєю логікою функціонування і такі речі як ядерні технології чи космічна галузь розвиваються під контролем партії, але без ідеологічного контролю. Головний принцип – ти не ставиш під сумнів влади компартії. І це дає величезні плоди науково-технічному і технологічному розвитку Піднебесної.
Зі свого боку, Марцін Якобі додає, що йдуть колосальні кошти на розвиток точних наук, на дослідження на межі пізнання, то Китай завдяки цьому є вже одним зі світових лідерів на рівні з Америкою, а подекуди і випереджаючи її.
«Якщо ми подивимося на Nature Index — це індекс найбільш цитованих наукових статей, то два роки тому США були там на першому місці. Сьогодні там вже на першому місці є Китай. Тобто, китайські наукові продукують найвищої якості знання. Якщо ми подивимося на наукові дисципліни, де китайці є найкращими і так є щораз частіше, то вони, як правило, пов’язані з точними науками: математика, фізика, інженерія, але це також інформатика.
Китайці скеровують потужні струмені грошей не лише у великі державні молохи, але й також вони йдуть до стартапів. Більшість тих грошей марнується. Це як у випадок сіяча, який кидає в землю 100 зерен, з яких 90 вмирає, але з тих 10 щось проростає. Це така сама політика. Величезні кошти йдуть на марно, але не всі. І Китай кидає виклик США, бо мають дуже динамічний науковий розвиток, який великою мірою побудований на американських успіхах. В цьому плані не треба себе обманювати. Китайці дуже вміло використовують американські і світові наукові знання. Це теж використання американських лабораторій, співпраця з американськими науковцями. Американська наука багато років теж від цього вигравала. Це був спільний розвиток. Сьогодні Америка закривається на співпрацю з Китаєм. Китайці далі рухаються вже самі.
Якщо ми поглянемо на те, що відбувається з цієї перспективи, то у всіх сферах, де йде найгостріше суперництво між американцями і китайцями, останні непогано собі дають раду. Візьмемо космічну технологію – вони не лише мають власну орбітальну станцію, яка незабаром буде єдиною орбітальною станцією, бо Міжнародна космічна станція припиняє свою роботу. Китайці стали першими, хто висадився на темній стороні Місяця. Проби ґрунту з цієї експедиції зараз досліджуються в китайських лабораторіях. Їхні космічні ракети здатні переносити чимраз більші вантажі. Кожен долар чи юань, який інвестується в космос, дає можливість для використання різних технологій на землі. Сьогодні є чотири космічні потуги — американці, китайці, росіяни, які чимраз гірше з цим собі дають раду, індійці. І десь там ЄС і Японія намагаються втриматися на плаву. Корея, Туреччина та інші держави пробують свої сили. Тобто, маємо тут космічну сферу. Ми маємо теж цілу сферу, пов'язану з квантовими комп'ютерами, тобто це настільки потужні комп'ютери, що те, що сьогоднішнім суперкомп'ютерам займає багато місяців, квантовий комп'ютер, коли він вже стане повністю функціональним, вирішить це за кілька секунд. І це великі шафи, сервери, серверні кімнати намагаються впоратися з цим тижнями. У цьому китайці дуже сильно змагаються з американцями».
Польські китаєзнавці у своєму виступі не оминули увагою і зовнішньополітичні аспекти. Так професор Якобі прокоментував сприйняття Росії в китайських політично-інтелектуальних колах:
«Мені здається, що є усвідомлення того, що було б добре, якби Китай розвивав партнерство з іншими країнами, а не лише з Росією. І мені здається, що є абсолютно чітке усвідомлення того, що Росія — це застаріле, імперське утворення XIX століття, яке функціонує на принципах, які точно не працюють у Китаї, і що між цими двома країнами мало що спільного, а є певна геополітична потреба, щоб ці держави співпрацювали.
Мені здається, що для багатьох людей Китай не є природним союзником Росії в довгостроковій перспективі і вони не розглядають Росію як спосіб побудови майбутнього для Китаю».
Тим часом, професор Ґуральчик підкреслює, що Піднебесна не забуває, що свого часу царська Росія колись захопила величезні простори, які китайці вважали своїми і що Китай вміло проводить тиху васалізацію свого північного сусіда.
«Прошу звертати увагу, що в китайських джерелах і в місцевих медіа вже не використовується поняття "Владивосток", тепер це "Хайшеньвай" як це було до 1860 року. І що більше, китайські кораблі входять до цього порту без російського митного та прикордонного контролю.
І до Хайшеньвай будується швидкісна залізниця. Китайці хотіли її довести до Казані, але це не дуже виходить. У цьому сенсі починаються речі, які непокоять тверезомислячих росіян. Тобто, вони задаються питанням: наскільки сильно ми хочемо бути залежними, бути васалами, навіть васалами Китаю, який чимраз швидше розвивається. Я, шановні, займаюся Китаєм, страшно подумати, вже понад пів століття. І в мене є маса книжок, в тому числі з 70-х років, коли Совєтський Союз був для Китаю найбільшим ідеологічним ревізіоністом і викликом.
Я маю ці карти, на яких позначені землі, які царська Росія в XIX столітті забрала у Китаю, як мінімум, понад мільйон квадратних кілометрів.
Польща має 322 тисячі квадратних кілометрів, тобто, це три Польщі, як мінімум. Там десь у глибоко в китайській свідомості це сидить. Але на це ще не час, бо зараз для Китаю найважливішою справою є Трамп і США».
Однією з ключових проблем світової безпеки в контексті Китаю є ситуація довкола Китайської Республіки, тобто мова про Тайвань. Цей нескорений острів китайські комуністи так і не змогли захопити після перемоги у громадянській війні з націоналістичною партією Гоміндан, що стало можливо завдяки підтримці США, які однак не визнали незалежності тайванців.
Сьогодні Тайвань визнають незалежною державою лише 12 країн, часто маленьких і дуже екзотичних. Тим часом Пекін ставиться до тайванської проблеми вкрай дратівливо і вважає Тайвань своєю бунтівною провінцією, яка має до нього повернутися. Загроза китайського вторгнення і можливе втягнення у війну Америки є вкрай серйозним викликом для світової безпеки.
Марцін Якобі так коментує справу з перспективи тайванської стратегії щодо агресивних планів Піднебесної.
«З 1949 року Китай незмінно заявляє, що Тайвань має бути китайським. І крапка. Тут нічого не змінюється. Змінюється політика США: від підтримки — до відходу, знову підтримка — знову відхід, постійна неоднозначність. Чи допоможуть вони? Чи не допоможуть? Якщо допоможуть, то як саме? Нічого не відомо. З тайванського боку можу коротко окреслити їхню стратегію. Перша стратегія — це "священна гора, що захищає країну". Тайвань вважає, що, маючи найкращі у світі мікропроцесори та майже монополію на виробництво процесорів, він має стратегічну перевагу, яка гарантує його безпеку.
Тайвань, маючи майже 90% ринку логічних процесорів — тих, що виконують обчислення, а не зберігають дані, тут лідерами є корейці, вважав, що йому нічого серйозного не загрожує. Адже це технологічний центр, від якого залежать усі: від Сполучених Штатів, через Європу, Японію, Корею тощо.
Однак ця впевненість похитнулася, коли спочатку Трамп, а згодом і Байден відрізали Китай від найкращих мікропроцесорів. Це була одна стратегія.
Друга — це так звана «стратегія їжака». Що вона означає? Тайвань виходить з того, що якщо стане для Китаю складною ціллю, то Пекін, можливо, просто не ризикне нападати. Війна в Україні показала, що "велика Росія" не змогла захопити Київ за три дні, як це планувала, а війни є складними та несуть величезні ризики. Тайвань хоче продемонструвати Китаю: "з нами буде не так просто, тож навіть не намагайтеся". Тобто, краще не ризикуйте, бо наслідки можуть бути непередбачуваними.
Третя стратегія — це захист суспільства від занепадницьких настроїв. Адже Китай уже кілька років веде активну кампанію дезінформації, намагаючись переконати тайванців, що будь-який опір марний, що Китай надто потужний, а Тайвань — надто слабкий і що, якщо Пекін захоче, то захопить острів за кілька днів. Тайвань активно протистоїть цій дезінформації, щоб громадяни вірили в Республіку Китай на Тайвані та в те, що вони можуть і надалі існувати як фактично незалежна держава.
Віце-президент США Ненсі Пелосі у 2022 році, не зовсім розуміючи ситуацію в регіоні, зробила свого часу величезну помилку, відвідавши Тайвань, що дало Китаю змогу відпрацювати всі можливі сценарії морської блокади острова та водночас перейти всі можливі межі. З того моменту Китай почав порушувати не лише середню лінію Тайванської протоки, розсікаючи її своїми військово-морськими силами та авіацією, але й проводити інспекції, зокрема серед рибалок, які живуть на островах Цзіньмень. Китайські кораблі постійно патрулюють цей регіон. З якою метою? Щоб продемонструвати, що де-факто вони контролюють морський простір навколо Тайваню. Що Тайвань зробить у відповідь? Наразі він повністю переглядає свою військову стратегію, навчаючись на досвіді України, що оборона має бути асиметричною. Симетрична війна не дасть Тайваню шансів проти військового потенціалу Китаю, тому він розробляє зовсім інші методи оборони аби стати невигідною ціллю для китайської агресії. Як ситуація розвиватиметься далі — невідомо. Додам лише ще один аспект. Китай докладає величезних зусиль, щоб стати ключовим економічним гравцем на Тайвані. Він намагається скуповувати ЗМІ, великі компанії, входити в стратегічні партнерства з тайванським бізнесом і таким чином поступово посилювати свій вплив. Ситуація надзвичайно складна, і передбачити її розвиток наразі неможливо».
А от Богдан Ґуральчик переконаний, що чи шляхом тиску чи через військову агресію, але КНР спробує приєднати Китайську Республіку до себе і заволодіти Тайванем. Цілком ймовірно, що це спробує зробити саме сьогоднішній правитель Піднебесної, щоб ввійти в історію.
«Сі Цзіньпін на останньому XX з'їзді Комуністичної партії Китаю, восени 2022 року, отримав найбільш бурхливі оплески, коли заявив: "Тайвань є природною частиною наших земель". Тобто, було підкреслено, що це є найвищим, головним завданням цього лідера. І що він отримав мандат на це від Комуністичної партії, оскільки є єдиним правителем. Я сформулював таку образну фігуру: якщо він вирішить це питання з Тайванем, ще й до того ж мирним шляхом, то його портрет висітиме поряд із портретом Мао в брамі Тяньаньмень в серці Пекіна. Проте якщо він цього не зробить, то там висітиме не його портрет, а він сам.
Це одне, але друга справа, на мою думку, є важливіша, а саме те, що теперішня китайська влада, на відміну від того, що раніше говорили всі лідери Китаю про питання Тайваню — від Мао Цзедуна, Чжоу Еньлайя і аж до Дзян Дземіна і Ху Дзеньтао, — цього разу вже не заявляє, що залишає вирішення цього питання майбутнім поколінням. Тому тепер єдиний шлях — це створення єдиного організму, а не підтримка двох окремих утворень, що мають у своїй назві слово "Китай" і знаходяться по обидва боки Тайванської протоки».
Матеріал підготував Назар Олійник