Перша половина травня принесла новий епізод напруженості між Угорщиною та Україною. Цього разу його спровокував шпигунський скандал, унаслідок якого відбулися демарш, заходи у відповідь та різкі публічні звинувачення. І хоча ця ситуація не має прецеденту в складних відносинах між обома державами, її контекст, інтереси та мотивації сторін відомі вже багато років.
Зранку 9 травня українська контррозвідка — СБУ, тобто Служба безпеки України, повідомила про затримання двох співробітників «угорської агентури». На потреби куратора в Будапешті вони мали збирати інформацію, зокрема, про дислокацію та пересування українських військ, їх чисельність та озброєння, а також подібні дані стосовно українських правоохоронних органів.
А найважливішим завданням було визначити настрої серед населення та військових у разі введення до регіону контингенту миротворчих сил.... зокрема, угорських. Одним із агентів нібито був чоловік, завербований ще 2021 року, «сплячий», якого відтак активізували у вересні 2024 року. Другим — жінка, ветеранка Збройних сил України, яка ще цього року служила в одній із частин на Закарпатті.
Угорці категорично заперечили і блискавично вислали двох українських дипломатів, після чого Київ зробив те саме. Опісля Будапешт додав ще одного дипломата, хоча вже колишнього.
Сама діяльність угорських служб на Закарпатті не повинна дивувати, ані обурювати. Для того існують розвідувальні служби, щоб виявляти і надавати інформацію, якої немає у відкритому доступі. У цьому українському регіоні — який межує з Угорщиною і протягом майже десяти століть був частиною Корони Святого Іштвана (його приєднали до УРСР 1945 року) — досі проживає кількадесят тисяч угорців, більшість із яких розмовляє угорською мовою і отримує щедру фінансову допомогу з Будапешта.
Зате, особливою є форма, в якій Київ розкрив інформацію про агентуру та її завдання. Якщо є добра воля, такі питання вирішують тихо, без розголосу. Якщо ж про них повідомляють публічно, це значить, що метою є дискредитувати державу, яка веде таку діяльність. Чому, отже, Київ рішився на такий крок?
Дії, інкриміновані затриманим, це недвозначний натяк Києва, що Будапешт планує збройно окупувати Закарпаття. В українських дебатах уже раніше з’являлися такі підозри на адресу сусіда. Вони базувалися на повідомленнях із перших днів після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення 2022 року, коли угорські війська мали нібито наблизитися до кордону із Закарпатською областю. Досі невідомо, чи діяли вони стандартно, згідно з процедурами, в ситуації загрози поблизу кордону, чи дійсно готувалися до втручання, якби Україна не захистила себе від Росії.
Такі закиди потрапляють на податливий ґрунт і в контексті традиційного значення, якого влада Угорщини надає контактам з діаспорою, що випливає, коротко кажучи, із «травми Тріанона» і недружньої політики Будапешта стосовно Києва: підтримування контактів із Росією, блокування допомоги Україні та санкцій проти Росії на форумі ЄС. Двосторонні відносини є поганими від моменту, коли український парламент 2017 року ухвалив закон про освіту, який збільшив кількість предметів, що викладаються українською мовою.
Він став ударом стосовно прав угорців — це правда, але й українці мають право розширювати знання державної мови на всіх громадян, також тих, які належать до меншин. А на Закарпатті бувало з цим дуже по-різному, частим — особливо серед старшого покоління — було незнання української мови.
Будапешт вимагає відновлення прав закарпатських угорців у такому стані, як до 2014 року, коли діяв дуже ліберальний мовний закон, ухвалений за часів проросійського президента Віктора Януковича, націлений на розширення використання мов меншин, передусім російської. І хоч Київ пішов на багато поступок, зокрема змінюючи законодавство 2017 року, уряд Орбана надалі висуває нові вимоги, підтверджуючи цим, що на переговорах він не проявляє доброї волі, а ставиться до цього питання як до приводу шкодити Україні.
Зараз йде гра за відкриття першого переговорного кластера на шляху інтеграції України з ЄС. Угорщина блокує голосування про це на євросоюзному форумі, а без одностайного рішення країн-членів процес не може зрушити з місця. Ба більше, останніми тижнями з’явилися побоювання, що Україну відокремлять від Молдови, з якою вона досі перебувала в одному «інтеграційному пакеті» і стосовно якої Будапешт не зголошує заперечень. Це створює ризик, що Україна надовго залишиться в «передпокої» вступу до ЄС, особливо тому, що шанси Орбана на чергову перемогу на виборах наступного року аж ніяк не малі.
Тому здається, що метою розкриття інформації про угорську агентури на Закарпатті є скомпрометувати Будапешт в очах євросоюзних партнерів; показати, що за недружньою політикою стоїть не стільки нібито турбота про закарпатських угорців, скільки плани використати «історичний момент», коли Україна програє війну з Росією. Дискредитація Орбана як союзника Путіна має змобілізувати ЄС до жорсткіших дій стосовно нього та пошуку креативного рішення, що дозволить прорвати блокаду української інтеграції з ЄС.
Тадеуш Іванський — керівник Групи Білорусі, України та Молдови в Центрі східних досліджень. У 2006-2011 роках працював на Польському радіо для закордону