Виповнюється п’ята річниця фальсифікованих президентських виборів у Білорусі. У серпні 2020 року тисячі незгодних з оголошеною перемогою Олександра Лукашенка білорусів вийшли на вулиці. Численні акції протесту проти існуючого режиму, а також на підтримку опозиційної лідерки Святлани Ціхановської відбулися і незадовго до самих виборів.
На нові протести влада відповіла репресіями, вони були жорстоко придушені силовиками, а десятки тисяч громадян ув'язнили. Серед тих, кого схопили і катували білоруські силовики, зокрема, двоє поляків Вітольд Добровольський і Кацпер Сєніцький. На той момент вони вже випустилися з Центру досліджень східної Європи Варшавського університету і хотіли зсередини спостерігати за перебігом виборів, адже відчувався історичний момент змін у Білорусі.
«Як і очікувалося, 9 серпня після того, як завершилося голосування, сповнене порушень, люди, які голосовули проти Лукашенка, почали масово і відкрито демонстрували своє ставлення до влади, виходили на площі з білими стрічками. Вони йшли голосувати в останній день, адже у Білорусі діє й дострокове голосування, яке є головним інструментом для зловживань.
Тож того дня було помітно, що всі, хто був проти Лукашенка, йшли голосувати. І вже тоді з’являлися різні порушення у виборчих дільницях, затримання незалежних спостерігачів. Увечері, після закриття дільниць, протестувальники вимагали підрахунку голосів у їхній присутності та оголошення результатів. Тоді вже відчувалася нервова реакція влади», — пригадує Кацпер Сєніцький.
Він зауважив, що це був досить особливий момент ентузіазму й надії для білорусів.
«Але, мабуть, вони не знали, яким чином ці зміни могли б відбутися. Люди просто виходили на вулиці, думали, що цього буде достатньо, що сам факт виходу кількох сотень тисяч людей у Мінську або проведення протестів майже в кожному місті, в усіх обласних центрах, а навіть у районних містах, у центрах повітів — змусить владу реагувати.
Але, на жаль, у людей не було якогось бачення, як цю надію перетворити на реальний результат. І поступово, разом із жорсткою реакцією влади, з репресіями, ця надія почала просто танути. Стало зрозуміло, що Лукашенко так просто владу не віддасть», — додав Кацпер Сєніцький.
Вніч проти 10 серпня силовики режиму Лукашенка розігнали масові мітинги. Внаслідок цих дій частина протестувальників зазнала важких поранень. Сотні учасників акцій було затримано у першу ніч. Аби не дозволити нових протестів силовики діяли ще жорсткіше: масові затримання, побиття, полювання на перехожих.
«Це була ситуація, до якої важко бути готовим. Для мене зустріч із діями та методами такого жорстокого режиму, який прагне просто придушити своє суспільство, було чимось новим. Можна сказати, що я і мій колега тоді потрапили під такий каток репресій, який мав на меті залякати білорусів перед виходом на вулицю, перед протестами.
Тоді затримували всіх випадкових людей, кого могли підозрювати в якихось діях. Багато випадкових людей, які виходили до магазину по цигарки чи просто виносили сміття і опинялися на вулиці в ті дні, затримувалися. Для опису такої ситуації навіть вкорінилося білоруське слово — хапун.
Я робив репортажі, знімав відео, фотографував, збирав свідчення того, як білоруси протестують. Але, на жаль, не міг цього опублікувати, бо в ті дні країна була відрізана від інтернету. Лукашенко хотів, щоб те, що відбувається в Білорусі, не виходило назовні. Тож навіть те, що мені вдалося зафіксувати 9 серпня, я не зміг надіслати до Польщі. Хоча саме з такою метою їхав до Білорусі, щоб висвітлювати ці протести, аби поляки також знали, що відбувається у Мінську і в країні загалом.
Тоді, гадаю, у всій Білорусі на вулиці вийшло понад 100 тисяч людей. Але поступово, використовуючи різні засоби, які були у розпорядженні білоруського ОМОНу, як то шумові гранати, гумові кулі, протестувальників розганяли. Тож великі групи поділили на менші. Лише близько другої-третьої години ночі можна сказати, що протест остаточно розпорошився. Але на цьому все не закінчилося.
Тож, як я вже казав, 10 серпня наступного дня ми з моїм колегою зустрілися приблизно за дві години до нового протесту. Тоді, по суті, координація якихось протестів чи управління ситуацією, що саме відбуватиметься, значною мірою ґрунтувалося на тому, що люди читали в Telegram. Особливо на той час, канал NEXTA, досить відомий сьогодні, який тоді був ключовим джерелом інформації для білорусів. Він був у центрі того, що планували робити протестувальники. Тоді він мав понад два мільйони підписників. Тож справді велика частина білорусів просто спостерігала, що там відбувається», — розповів Кацпер Сєніцький.
Кацпер та його товариш Вітольд Добровольський були затримані білоруськими силовиками 10 серпня і попри те, що були громадянами Польщі, зазнали тортур.
«Нас затримали біля метро Няміга. Ми планували пройти близько двох кілометрів до місця збору протестувальників пішки. Гадаю, що тоді ми не усвідомлювали ще до кінця, і не врахували, що в ті дні прогулянка вулицями могла закінчитися тим, що тебе затримають. На вулицях були виставлені патрулі міліції, ОМОНу. Ми йшли у напрямку до перехрестя, яке називається Раковське передмістя. Жінка, що йшла нам на зустріч попередила про ОМОН. Але ми вже були досить близько до того перехрестя і вирішили не розвертатися різко, аби не викликати підозри, а дійдемо до перехрестя й просто звернемо вбік.
Виявилося, що за рогом стоїть ще більше силовиків, які почали рухатися в наш бік. Вони одразу почали нас доволі грубо обшукувати і запитувати, що ми тут робимо. Перевірили наші документи, дізналися, що ми — громадяни Польщі, а не Білорусі. І це нічого не змінило в їхній поведінці. Нас посадили у мікроавтобус, який використовує міліція, не позначений як службовий. І вже там почалися допити й спроби змусити нас розблокувати телефони, перші удари. Мого товариша побили в цьому бусі до непритомності.
Нас відвезли в район автозаку, тобто машини, куди звозили затриманих. Мене почали бити вже безпосередньо в автозаку. Перевірили всі наші речі. Ми мали вийняти все з кишень — тоді в мене вкрали камеру, якою я знімав те, що бачив. Пізніше я її вже не побачив серед своїх речей, коли ми потрапили у відділок міліції. У цьому автозаку мене били кийком, і після приблизно 2–3 хвилин побиття помістили в камеру всередині автозаку. Там я опинився з іншими хлопцями, переважно молодими чоловіками. Коли автозак заповнили, нас відвезли у відділок міліції у Фрунзенському районі Мінська, у Фрунзенське РУВС.
Там далі проводили різні дії. Протягом кількох годин нас допитували, лупцювали і змушували підписувати протоколи затримання, протоколи опису особистих речей. Ці протоколи були повністю сфальсифіковані, наприклад, вказували, що нас затримали в іншому місці, ніж це було насправді, або що ми вигукували гасла "Живє, Бєларусь" та інші, хоча це неправда, ми просто йшли вулицею. Нас били систематично всю ніч. Було три зміни силовиків, які по-різному нас катували», — пригадав Кацпер Сєніцький.
Остаточно товаришів відпустили лише за 72 години.
Через масові арешти і сфабриковані політ-вироки, частина лідерів опозиції виїхала за кордон, де бореться за визволення Білорусі від впливу мінсько-московської диктатури. У самій країні ж залишаються тисячі заручників. За допомогою тиску міжнародної спільноти в червні було звільнено 14 політв’язнів. Однак серед них не було журналіста Анджея Почобута, якого було заарештовано у березні 2021 року.
Аналітик Belarus Security Blog Зміцер Міцкевіч наголошує, що Лукашенко панічно боїться втратити владу. А його «травма» від протестів 5-річної давнини й досі «свіжа».
«Враховуючи те, що рівень репресій всередині Білорусі жодним чином не зупиняється, а лише зростає, гайки закручуються, можна зрозуміти, що жодної "відлиги" зараз очікувати неможливо, а контроль влади це головна політика режиму.
Білорусь, по суті, перетворилася на класичну "бананову республіку", де система займається виключно збереженням свого існування. Державна пропаганда так само безперервно згадує події 2020 року і залякує людей. Вони випустили зараз фільм з діпфейками, присвячений Світлані Ціхановській, Павлу Латушці тощо. Ставка робиться лише на терор, на залякування, і це зараз є головним фактором утримання "лукашистів" при владі», — прокоментував Зміцер Міцкевіч.
Експерт переконаний, що Білорусь розуміє лише мову тиску, попри те, що Лукашенко час від часу намагається демонструвати Заходу, що він нібито є суб'єктом міжнародної політики.
«Всі розуміють, що Лукашенко — це проксі Кремля, який, у принципі, не відповідає ні за зовнішню політику, ні за національну безпеку, а лише за репресії проти білоруського народу і збереження внутрішньої стабільності для успішного використання території Російською Федерацією для проведення агресивних заходів проти Заходу і України. Відповідно, така зараз його роль. І в такій ролі він Кремль цілком влаштовує.
Що стосується якихось перспектив міжнародних переговорів, то для мене дуже дивно, що це з’являється на порядку денному. Адже будь-які спроби Лукашенка навіть до 2022 року заговорити про можливі переговори закінчувалися дуже яскравими сигналами з Кремля, що робити цього не треба. Зустріч з Кітом Келлогом у Мінську була можлива тільки за схваленням і під контролем Москви», — зауважив Зміцер Міцкевіч.
Окрім цього, оскільки Білорусь є дуже допоміжною для Російської Федерації зараз в оминанні західних санкцій, створювати враження, що Лукашенко є суб’єктом політики Кремлю — вигідно. Також експерт припускає, що навіть можлива смерть Лукашенка зараз не призведе до звільнення Білорусі від контролю Москви. Росія, вважає він, введе війська, придушить будь-які протести та збереже країну як стратегічний плацдарм для тиску на НАТО й Європу.
Захід, на його думку, реагує надто повільно, щоб вплинути на ситуацію. Інший сценарій — це поразка Росії у війні з Україною. Тоді без її підтримки режим Лукашенка розвалився б, адже він нежиттєздатний, кадрово слабкий і пронизаний внутрішньою боротьбою силових структур, яку диктатор підтримував для власної безпеки. У такому разі можливі неконтрольовані процеси та глибокі зміни в країні.
Христина Срібняк