Білий дім тихцем опублікував минулого четверга Національну стратегію безпеки США. Її оголошення затягувалося, зокрема через суперечки щодо гостроти формулювань про Китай. Документ викликав величезний резонанс і став черговим холодним душем для багатьох.
Обговорити нову національну стратегію безпеки США у програмі «Міжнародний (без)лад» люб'язно погодився політолог й оглядач-міжнародник, професор Кшиштоф Кубяк з Університету імені Яна Кохановського у Кєльцях.
Отже, спершу пане професоре, як Ви сприйняли те, що в Національній стратегії оборони Сполучених Штатів, оприлюдненій минулого четверга, 4 грудня, визначають як «корелят Трампа до доктрини Монро»?
Чи можна сказати, що адміністрація Дональда Трампа мислить категоріями зон впливу і саме так вибудовує свою стратегію та міжнародну політику?
«Безперечно, вони так мислять. Хоча подана Трампом інтерпретація доктрини Монро — це певний лексичний прийом, який свідчить про надзвичайно високу самооцінку американського президента, що прагне залишити свій відбиток у всіх сферах діяльності.
Проте, залишаючи з боку це питання, справді ми маємо справу з документом дуже важливим. Можливо, це найважливіший документ серед тих, які Сполучені Штати представили у сфері національної безпеки після завершення холодної війни. До чого він зводиться у найзагальнішому? Американці тут стверджують, що після завершення холодної війни вони — частково свідомо, частково несвідомо — взяли на себе роль глобального гегемона. Сьогоднішня адміністрація вважає, що вписання Сполучених Штатів у позицію єдиної світової наддержави було помилкою, оскільки США не мають достатньо сил, щоб ефективно виконувати цю роль.
Тому у глобальному вимірі американці цілком свідомо зрікаються позиції єдиної глобальної наддержави і заявляють, що задовольнятимуться багатополярним устроєм. Тобто це певною мірою повернення до доктрини стримування часів Холодної війни».
Власне, ця доктрина була дуже добре сприйнята Кремлем. Пєсков, речник Путіна, сказав, що це «хороший крок» і що це сприятиме нормалізації відносин між РФ і США. І це не дивно, бо російська геополітична інтерпретація завжди полягала в тому, що американці не повинні бути єдиним гегемоном і Росія давно прагнула поділити цю владу над світом з американцями.
«На мою думку, ситуація з російського погляду справді дуже бажана, адже американці далі підкреслюють, що Росія не є суперником Сполучених Штатів, але становить життєво важливу загрозу для інтересів багатьох американських союзників.
І це дуже важливий запис, бо він показує, що американці й надалі мають певну суперечку з Росією, але це вже не прямий конфлікт «держава–держава», а радше конфлікт через посередників з боку США.
Це надзвичайно важливий запис і, зважаючи на інші положення документа, не дивує задоволення Кремля, позаяк американці віддають росіянам і китайцям частину простору на глобальній шахівниці. Росіяни цього довго чекали й саме на такий фінальний розклад сил на найвищому рівні розраховували».
У частині документа, що стосується Росії, є кілька важливих абзаців, зокрема про те, що США прагнутимуть відновлення «стратегічної стабільності» в Євразії та обмеження ризику конфлікту між Росією і європейськими державами. Тобто Трамп хоче завершити війну в Україні, як постійно про це заявляє, але також хоче забезпечити стратегічну стабільність. Що це може означати?
«Боюся, що йдеться про надзвичайно несприятливі для України положення, оскільки фразу про "стратегічну стабільність" потрібно поєднувати з двома іншими: про необхідність якнайшвидшого завершення війни та про те, що епоха розширення НАТО завершилася.
Я висунув би гіпотезу, що у вкрай оптимістичному варіанті це мова про ситуацію, коли Сполучені Штати хочуть утримати НАТО в нинішніх кордонах, а з України створити своєрідний буфер між російськими інтересами та інтересами європейських союзників США».
Чи Трамп і його адміністрація справді прагнуть у довшій перспективі зберегти Україну як незалежну державу?
«Гадаю, що в цій матерії в самому Вашингтоні ще немає консенсусу. Більше того, у самій стратегії видно, як змагаються щонайменше кілька геостратегічних концепцій, представлених різними групами американського істеблішменту.
Я вважаю, як вже сказав, що стосовно ставлення США до України сам Вашингтон, сам Трамп ще не визначився з остаточним рішенням. Якщо взагалі в випадку Трампа можна говорити про остаточність рішень, адже його відзначає значна мінливість поглядів, і ставлення до України значною мірою визначатиметься ситуативною політичною грою».
Пане професоре, чи можна, висловлюючись метафорично, сказати, що ця Національна стратегія оборони США є фактично «свідоцтвом про смерть» трансатлантичної спільноти в тому розумінні, яка існувала з часів Холодної війни та після її завершення?
Адже там чорним по білому написано про конфлікт із європейськими інституціями, що метою американської політики є корекція траєкторії Європейського союзу, що адміністрація Трампа виступає проти Європейського союзу. Там мова про наднаціональні шкідливі структури, які обмежують суверенітет держав, і що США будуть підтримувати «патріотичні сили», тобто фактично праворадикальні, екстремістичні середовища європейської політики.
«Я б не робив настільки далекосяжних висновків. Американці, щоправда, у документі виокремили та ієрархізували три основні зони свого інтересу. Перша, найважливіша, — це Індо-Тихоокеанський регіон. Друга зона — Західна півкуля, що пов’язано з питаннями внутрішньої безпеки США, і це, зокрема, пояснює теперішню турбуленцію в їхніх відносинах із Венесуелою. І на третьому — в них йде Західна та Центральна Європа.
Отже, Європа залишається у сфері американського інтересу, і нині важко прогнозувати, у які конкретні дії втіляться ці положення. Хоча Ви маєте рацію, що конфлікт між вашингтонською адміністрацією та структурами Європейського союзу, а також ширше — конфлікт з наднаціональними організаціями — є дуже глибоким.
Це щось значно глибше, ніж тактична різниця інтересів. Це фундаментальний конфлікт цінностей, конфлікт між європейським прогресивізмом та американським консерватизмом».
А чи можна сказати, що ця нова американська стратегія оборони є свідченням бажання Білого дому розкроїти Європейський союз уздовж його національних швів? Тобто Трамп прагнутиме мати справу з окремими національними державами, керованими урядами, прихильними до «Америки Трампа», а європейські наднаціональні інституції просто маргіналізуватимуться або руйнуватимуться зсередини.
«Безумовно, що так. Американці, попри прогнози щодо занепаду Європи, про що Венс говорив ще раніше, побоюються, однак, феномену, який можна окреслити як спільний європейський ринок. Адже об’єднана Європа, хоча б в економічному плані, є потужним конкурентом для США. Тому американці — менш чи більш жорстко — намагатимуться ЄС послабити, а якщо можливо — ліквідувати.
І, звичайно, одним із очевидних інструментів для досягнення цієї мети є засоби оборонної політики, коли можна очікувати спроб "вилущувати" окремі держави з економічних і правових структур Європейського союзу в обмін на певні оборонні гарантії та обіцянки».
Власне, у цьому документі передбачано зміцнення Америкою «здорових держав Центральної, Східної та Південної Європи», тобто держав, які є східним флангом НАТО чи межують з ним.
«Так, і тут матимемо справу з дуже небезпечним контрдансом, тобто це буде непередбачувана послідовність дій, тому що переважна більшість держав Північноатлантичного альянсу — це також держави, які належать чи прагнуть належати до ЄС, і американцям буде вкрай складно проводити політику підриву Європейського союзу, одночасно підтримуючи нормальні оборонні відносини в межах НАТО.
Також у цьому вимірі на нас чекають надзвичайно цікаві часи, причому слово "цікаві" має тут виразно негативну конотацію».
Зрозуміло, що найбільшим занепокоєнням для Сполучених Штатів є, звісно ж, не Росія, не Європа, а саме Китай. І справді, якщо підсумувати цю представлену стратегію, то, мабуть, ключовим є те, що США слід урівноважити торговельний баланс у відносинах з КНР, а також підтримувати відносини на основі вільної торгівлі, але на принципах миру через силу, бо там навіть є таке формулювання.
Чи можливо це взагалі реалізувати? І чи не свідчить сама лексика документа, звернення до доктрини Монро, а також ці «цікаві часи», про які Ви згадували, що ми можемо наблизитися до ситуації, подібної до тієї, яка передувала Першій світовій війні? Чи, з одного боку, протекціоністські пориви, а з іншого — експансіоністські тенденції комуністичного Китаю, але й Америки Трампа, можуть призвести до справді серйозного зіткнення?
«Мені важко однозначно відповісти на це запитання, оскільки я не є фахівцем із Китаю, а йдеться, зрештою, про принаймні двосторонні відносини. Адже американці можуть декларувати певні дії, але, як казав один польський футбольний тренер, ми граємо настільки, наскільки дозволяє суперник. Тому зараз важко припускати, якими будуть результати цієї американської політики, оскільки ми не знаємо, до якої межі готові зайти китайці.
Можна певною мірою заспокоюватися тим, що у китайській традиції розв’язання конфліктів війною не викликає особливого захоплення. Але, з іншого боку, пам’ятаймо, що китайська еліта, в уособленні Сі Цзіньпіна, також потребує імперської легітимізації, а успіх у відносинах зі Сполученими Штатами такою легітимацією, безумовно, є. Тож у цьому вимірі гра залишається відкритою».
А що означає цей документ для Польщі? Чи має Польща підстави для занепокоєння цим баченням, викладеним у документі?
Останнім часом, наприклад, американський міністр оборони Піт Гегсет робив такі реверанси, компліменти на адресу Польщі, тішив польське національне его, що Польща — це нібито «хороший союзник», який вкладає великі кошти, витрачає гроші на озброєння, передусім американське.
Чи може Польща почуватися спокійніше, коли йдеться про відносини зі Сполученими Штатами і гарантії безпеки, що нібито втілені у вигляді американських баз тут?
«Звісно, що ні. Ідеалом для Польщі була б гармонійна співпраця НАТО, Сполучених Штатів як держави та, можливо, певних економічних чи оборонно-економічних структур Європейського союзу. З польської точки зору це був би ідеал. Однак майбутнє вимальовується значно більш турбулентним.
Це вивищення значення Польщі американськими урядовцями має приблизно таку саму вартість, як слова, кинуті на вітер. Від таких декларацій завжди можна відступити, і фактично вони нічого не означають. Майбутнє, що постає перед нами, є дуже турбулентним.
По-перше, вже згадане нами суперництво між Європейським союзом і Сполученими Штатами або навіть американські спроби розхитати і зруйнувати ЄС, використовуючи оборонну політику. По-друге, необхідність переосмислення ролі Сполучених Штатів, Польщі та Північноатлантичного альянсу у всій цій архітектурі безпеки.
По-третє, декларації — це одне, а Сполучені Штати є державою, природно зосередженою насамперед на досягненні власних національних інтересів.
Я лише нагадаю, що у 1968 році в Республіці В’єтнам дислокувалося майже пів мільйона американських солдатів. А в 1975 році, тобто сім років потому, комуністичні танки прорвали браму Президентського палацу в Сайгоні.
Отже, "цікаві часи" в нас попереду, турбулентні для Польщі часи. І це вимагатиме від Польщі надзвичайно вмілої гри на міжнародній арені, фактично вміння вести гру на багатьох роялях одночасно».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник