Українські правоохоронні органи та правозахисні організації щодня фіксують нові воєнні злочини, скоєні російськими військовими на території України. Станом на кінець січня 2026 року відкрито понад 212 тисяч кримінальних проваджень за статтею 438 Кримінального кодексу України — «Воєнні злочини», а потерпілими визнані більш як 253 тисячі людей.
Водночас, до судів дійшли лише сотні справ, а реальні вироки винесені у півтора сотні випадків. Ця прірва між кількістю зафіксованих злочинів і кількістю покараних винних стала центральною темою дослідження Української Гельсінської спілки з прав людини, презентованого в Києві.
Автори дослідження наголошують: від початку повномасштабного вторгнення Росії українські правоохоронці фіксують у середньому близько 140 нових воєнних злочинів щодня. За три з половиною роки війни це перетворилося на масив проваджень, з яким національна система кримінальної юстиції просто не була розрахована працювати. Ідеться не лише про кількість справ, а й про їхню складність, транснаціональний характер і специфіку доказування.
Директор програми Міжнародного фонду «Відродження» Роман Романов, коментуючи результати дослідження, звертає увагу на фундаментальну дилему, з якою стикаються країни-жертви агресії. З одного боку — суспільний запит на справедливість тут і зараз, з іншого — об’єктивні обмеження інституцій. Він підкреслює, що в умовах війни особливо важливо зберегти віру людей у саму можливість правосуддя.
«Країни, які зазнають агресії з боку великих потуг, як правило, не мають здатності самостійно розслідувати воєнні злочини. Часто ця робота переноситься за межі країни, створюються спеціальні інституції, але практика міжнародного правосуддя розвивається дуже повільно і сильно відстає від реалій, у яких живуть жертви», — зазначає Романов, наголошуючи, що відповідь у вигляді вироків часто є відкладеною на роки.
Саме усвідомлюючи цей ризик, Україна з початку повномасштабної війни заявила про намір максимально розслідувати воєнні злочини в межах власної юрисдикції. Це був, за словами Романова, відважний, але водночас надзвичайно складний крок: «Такий намір має спиратися на інституційну спроможність і досконалу законодавчу систему. Інакше він веде до фрустрації та розчарування — а це останнє, що сьогодні потрібно громадянам України».
У дослідженні наголошується, що воєнні злочини не існують у вакуумі. Вони є частиною ширшої категорії міжнародних злочинів поряд із геноцидом, злочинами проти людяності та злочином агресії. Усі ці діяння мають спільні риси: вони загрожують усьому міжнародному співтовариству, не мають строків давності, а відповідальність за них не може бути знята ані виконанням наказу, ані офіційним статусом виконавця. Саме тому розслідування воєнних злочинів в Україні автоматично вписується в глобальну систему міжнародного кримінального правосуддя.
Водночас очікування від цієї системи часто виявляються завищеними. Роман Романов нагадав, що 2022 року був великий ентузіазм щодо роботи Міжнародного кримінального суду, однак з часом публічної інформації про його діяльність стало менше. «Це не означає, що суд припинив розслідування. Але міжнародна ситуація склалася так, що МКС зазнає серйозного політичного тиску. Його спроможність навряд чи суттєво зростатиме найближчим часом», — зауважив експерт.
Схожа ситуація й з універсальною юрисдикцією в окремих європейських країнах. Попри окремі позитивні приклади — вирок у Фінляндії чи затримання в Польщі особи, причетної до злочинної діяльності в окупованому Криму, — масового прогресу тут немає. Однією з причин є те, що Україна сама декларує спроможність розслідувати значну частину злочинів, а самі механізми універсальної юрисдикції в багатьох державах мають дискреційний характер.
У такій ситуації ключове навантаження неминуче лягає на українські органи досудового розслідування, прокуратуру, суди та адвокатуру. Саме тому дослідження Української Гельсінської спілки зосереджується на внутрішніх вузьких місцях системи. Одним із переломних моментів стало приєднання України до Римського статуту у 2024 році та набуття з 1 січня 2025 року статусу повноцінної держави-учасниці МКС. Це посилило вимоги до національного законодавства і практики, але водночас оголило їхню неповну готовність до нових стандартів.
Прокурори, слідчі та адвокати, опитані в межах дослідження, серед головних чинників, що впливають на ефективність і строки розслідування, називають відсутність доступу до місць злочинів на окупованих і прифронтових територіях, колосальне навантаження на персонал, неможливість фізичного доступу до підозрюваних, затягнуті експертизи та гострий брак фахівців. Додатковою проблемою є те, що українське законодавство досі не містить чітких критеріїв «особливої» чи «виняткової» складності кримінального провадження, хоча саме на цій підставі продовжуються строки досудового розслідування.
Начальниця управління організації розслідування злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Головного слідчого управління Національної поліції України Христина Подиряко звертає увагу на внутрішню структуру роботи. За її словами, в Нацполіції створено два профільних управління та 12 спеціалізованих відділів, переважно в прифронтових регіонах, які зосереджуються насамперед на злочинах проти цивільного населення. «Історично Нацполіція працює з людьми і розслідує злочини проти життя та здоров’я. Але сьогодні ми стикаємося з критичним викликом — відсутністю альтернативної підслідності хоча б на період воєнного стану», — сказала Подиряко.
За її словами, це призводить до дублювання кримінальних проваджень і навіть конкуренції між різними органами досудового розслідування, коли кілька структур працюють над одними й тими самими фактами. «Найстрашніше — дивитися в очі матері, яка роками вважала, що її син у полоні, а згодом дізнається, що його вбили ще у 2022 році. І таких випадків, на жаль, багато», — сказала Подиряко.
За її словами, українські слідчі змушені працювати в унікальних умовах. «Ми — єдина країна у світі, яка розслідує міжнародні злочини під час активної збройної агресії», — наголошує вона. Відсутність доступу до тимчасово окупованих територій змушує правоохоронців активно використовувати експертизи, методи OSINT та співпрацю з громадськими організаціями, які допомагають у зборі доказів нарівні зі слідчими.
Серед рекомендацій Української Гельсінської спілки з прав людини — збільшення кількості фахівців у спеціалізованих підрозділах, забезпечення їх броньованими автомобілями, сучасною технікою та засобами індивідуального захисту, а також чітке врегулювання питань підслідності шляхом змін до Кримінального процесуального кодексу. На думку авторів, ресурси системи досудового розслідування та судів мають відповідати безпрецедентному масиву кримінальних правопорушень.
Головний висновок дослідження – забезпечення справедливості для понад чверті мільйона потерпілих не може бути досягнуте точковими рішеннями. Йдеться про потребу в системній трансформації всієї правоохоронної та судової архітектури. Інакше розрив між статистикою зафіксованих злочинів і реальними вироками лише зростатиме, підриваючи те, що сьогодні є не менш важливим за військову стійкість, — віру суспільства в неминучість справедливості.
Олександр Савицький