Те, що ще донедавна виглядало як черговий епізод напруження на Близькому Сході, сьогодні все більше нагадує подію, здатну змінити глобальний баланс сил — від енергетичних ринків до міжнародної політики.
Близький Схід традиційно є серцем світового ринку нафти. Саме тому будь-яке загострення тут має далекосяжні наслідки. Значна частина нафтового експорту проходить через вузькі морські коридори Перської затоки. І коли з’являється загроза для танкерних маршрутів або для Ормузької протоки — однієї з ключових енергетичних артерій планети — ринки реагують миттєво.
У таких ситуаціях нафта дорожчає не лише через реальний дефіцит, а й через страх. Економісти називають це «премією ризику» — надбавкою до ціни бареля, яка відображає нервозність глобальних ринків. У результаті навіть потенційна загроза перебоїв у постачанні здатна викликати хвилю економічних наслідків: від зростання інфляції до зміни політики центральних банків.
Парадоксально, але у цій кризі є країни, які можуть отримати вигоду. І серед них — Росія. Її економіка значною мірою залежить від експорту енергоносіїв, тому кожне подорожчання нафти автоматично збільшує доходи російського бюджету. Саме ці гроші йдуть на фінансування війни проти України.
Польський експерт, заступник Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського Лукаш Адамський вважає, що для України багато чого залежить від того, наскільки довго триватиме конфлікт навколо Ірану.
«Якщо війна закінчиться швидко — це може стати великою перемогою Дональда Трампа і посилити тиск на Путіна. Але якщо конфлікт затягнеться і ціни на нафту підуть угору, Путін отримає передишку і додаткові доходи, щоб продовжувати війну».
На його думку, російська політична еліта уважно стежить за розвитком подій.
«Переважна більшість російської так званої еліти хотіла б закінчити війну на умовах збереження контролю над окупованими територіями. Але сам Путін, здається, вважає це недостатнім».
Аналітики уважно спостерігають за тим, чи не спробує Москва використати ситуацію дипломатично — наприклад, запропонувавши себе як посередника між Вашингтоном і Тегераном. На заміну, вимагаючи поступки по Україні. Утім, Лукаш Адамський скептично оцінює такий сценарій.
«Ніхто в США не повірить, що Путін може бути нейтральним посередником між Трампом і іранським режимом. Якщо Америці потрібен буде посередник, вони знайдуть іншу, більш нейтральну країну».
Паралельно з економічними наслідками війна на Близькому Сході піднімає ще одне питання: чи не вступив світ у нову глобальну фазу конфліктів. Директор Українського центру оборонних стратегій Олександр Хара переконаний, що сучасні війни вже мають риси глобального протистояння.
«Причина, чому ми говоримо про початок Третьої світової війни, полягає в тому, що ламається міжнародна система, створена після 1945 року. Найбільші гравці світу більше не задоволені нею і хочуть її змінити. Росію підтримують Китай, Північна Корея, Іран, різні воєнізовані угруповання. Україну підтримують понад п’ятдесят демократичних країн. Це вже не просто регіональна війна — це протистояння різних моделей світового порядку».
Сам конфлікт між Ізраїлем та Іраном має глибоку стратегічну асиметрію. Ізраїль традиційно робить ставку на швидкі та технологічні операції. Для країни з невеликою територією і постійною загрозою часу для затяжної війни просто немає.
Іран, навпаки, звик грати в довгу. Його стратегія ґрунтується на мережі союзників і партнерів у різних частинах регіону — від воєнізованих угруповань до політичних союзників. Саме така модель дозволяє Тегерану уникати прямого зіткнення з сильнішим противником.
Сполучені Штати опинилися між цими двома підходами. З одного боку, вони є ключовим союзником Ізраїлю. З іншого — намагаються не допустити повномасштабної війни. Але сама присутність США в регіоні робить їх учасником конфлікту, навіть якщо політичні лідери прагнуть обмежити масштаби бойових дій.
Сьогоднішня ситуація нагадує складну шахову партію, де кожен хід однієї сторони змушує іншу відповідати. І кожна відповідь створює нову хвилю ескалації.
Лариса Задорожна