Сибірські фермери вже кілька тижнів відчайдушно протестують проти масового знищення поголів’я великої рогатої худоби, яке здійснює місцева влада. Причини — незрозумілі, компенсації — мінімальні, перспектива майбутнього життя — вкрай туманна. Тому фермери постійно звертаються до президента Владіміра Путіна, щоб припинити цю практику. Підтримують їх місцеві блогери. Проте вони не отримують будь-якої відповіді на основні запитання. Це типова для нинішньої неототалітарної Росії ситуація, коли низи суспільства намагаються достукатися до центральних органів влади, щоб ті змусили місцевих чиновників ввести якісь зміни.
На початку лютого влада Новосибірської області оголосила про виявлення випадків пастерельозу серед великої рогатої худоби, що стало підставою введення карантину та конфіскації тварин у приватних фермерів. У селах почали примусово відбирати у фермерів худобу без попереднього тестування та обґрунтування. На утилізацію відправляли також вакцинованих корів.
У відповідь на це з’явилися спроби блокування дій служб, протести та численні звернення до центральної влади, також прямо до Кремля та Слідчого комітету. Характерним було при цьому демонстративне підкреслення лояльності до держави — зокрема деклараціями про підтримку армії. В одному селі навіть оголосили, що мешканці прагнуть змінити його назву з Козичі на «імені Владіміра Путіна».
Масштаб напруги перевищив рівень місцевих протестів, охопив також учасників агресії проти України, які публічно виступали проти дій влади щодо господарств, які утримуються за рахунок військових виплат. Спроби блокувати вивезення худоби зіткнулися з реакцією державного апарату — арештами, штрафами та поліційними діями проти учасників протестів.
14 березня мешканка села Новоключі, Свєтлана Паніна, провела одноосібний протест перед осідком губернатора Новосибірської області. На плакаті вона повідомила, що під час її відсутності ветеринарні служби та поліція приспали все її стадо — кількадесят корів, понад сто овець, а навіть трьох верблюдів — повністю знищуючи її господарство. Своєю чергою, Пйотр Полєжаєв із села Чернокур’є облив себе бензином, намагаючись зупинити знищення стада — після його демонстрації технічна бригада, яка прибула на місце, відступила, побоюючись самоспалення фермера.
Ця ситуація показує, що певний протестний потенціал у Росії існує, як і сильно придушена, але не повністю знищена громадська думка. Подібних ситуацій за останні роки було кілька — від масових протестів після арешту губернатора Хабаровського краю Сєрґєя Фурґала до гучної в соцмережах справи пропутінської співачки Ларіси Доліної, яка уникла високих платежів за купівлю-продаж нерухомості. Усі ці випадки об’єднує одне: вони вкорінені у місцевому вимірі, стосуються конкретних людей та їхніх життєвих обставин, не порушують межі політичного опору системі. Подібно із забоєм худоби — примусові дії місцевої влади викликають обмежену солідарність із тими, хто постраждав, але не ведуть до рефлексії над джерелами проблеми та відповідальністю системи, яка уможливлює такі дії. Тим паче, що прояви непокори державній владі призводять до покарання.
Зважаючи на масштаб місцевих трагедій, а також не повністю висвітлені обставини таких масових превентивних заходів із забоєм, важко обминути ширший контекст. Уже понад чотири роки Путін відправляє на смерть сотні тисяч власних громадян. Тим часом рішучий спротив викликає забій худоби, а не кривава й безпідставна війна. Це зіставлення показує глибокий дисонанс — захист основних засобів до існування, часто єдиної гарантії забезпечити життя на периферії, мобілізує сильніше, ніж втрата життя співгромадян на фронті.
Однак це не суперечність, а наслідок логіки системи: в умовах, коли політична сфера — поза досяжністю громадянина, а ціна того, щоб ставити її під сумнів, украй висока, суспільна реакція зосереджується на тому, що безпосередньо стосується виживання. У результаті постає модель, у якій одиниця схильна захищати власне майно та засоби до існування на місцевому рівні, залишаючись водночас пасивною щодо системних, репресивних дій держави. Адже входження в політичну сферу пов’язане з реальним ризиком багаторічних кримінальних репресій та конфіскації майна.
У результаті закріплюється механізм суспільної атомізації, що відокремлює сферу виживання одиниці від сфери державних рішень. Відсутність можливості перенести соціальний досвід у політичне вираження обмежує будь-який потенціал системної зміни. Коли наприкінці року, під час традиційної пресконференції, Владімір Путін говоритиме про «самобутність російської цивілізації», варто пам’ятати, що її реальним зв’язуючим елементом залишається насильство — інституційне, структурне та системне.
Лєон Пінчак, аналітик у сфері безпеки та східних справ, (Polityka Insight)