Після рішення Дональда Трампа передати Україні ліцензії на виробництво ракет для систем Patriot західні військові та експерти з питань національної безпеки обговорюють не лише те, як ця ініціатива може бути реалізована на практиці, а й можливі «підводні камені» — труднощі, з якими вже стикалися інші країни, і яких Києву варто було б уникнути.
Ліцензування виробництва боєприпасів такого рівня, як ракети PAC-3 для систем Patriot, — тема надзвичайно складна. Передусім тому, що значна частина інформації досі залишається засекреченою. У Вашингтоні навіть жартують: мовляв, зараз про це «говорять ті, хто не знає, а мовчать ті, хто справді розуміється».
Перше, на чому наголошує колишній заступник міністра оборони США Стівен Браєн, — власне виробництво ракет потрібно починати розвивати вже зараз. Причому не лише Україні, а й Німеччині та Польщі. Причина проста: світ зіткнувся з гострим дефіцитом ракет, а військові склади багатьох країн практично спорожніли.
Із наявністю ракет ситуація справді дуже погана. Кожна країна зобов’язана зберігати свій стратегічний резерв — це жорстка необхідність. Але США зараз витратили багато ракет Patriot на Близькому Сході. Додатково певну кількість передали Україні — а це чимало.
До того ж існують побоювання щодо Китаю й Тайваню, які також вимагають створення відповідного запасу. У підсумку виникає серйозна проблема. Адміністрація США намагається її розв’язати, але швидкого рішення просто не існує.
Щоб виготовити достатню кількість ракет, потрібен тривалий час — виробництво однієї ракети займає щонайменше два роки. Це звучить голосно, але саме так і є. Тобто, лише для того, щоб покрити поточну потребу в боєприпасах, Сполученим Штатам знадобиться кілька найближчих років. Ось що трапляється, коли ти залежиш від однієї системи ППО і не маєш альтернатив; а їх у нас насправді небагато. Є SM-6 на кораблях із системою Aegis, але ці кораблі не можуть оперативно опинитися там, де вони потрібні.
Є THAAD, але таких комплексів дуже мало. І це практично все. Є ще наземний комплекс перехоплювачів у Каліфорнії — сорок вісім ракет. Лише сорок вісім! І він не працює, наразі від нього немає жодної користі. Можливо, його полагодять. Принаймні, намагаються.
Саме це, пояснює Браєн, і є причиною того, що Вашингтон уже не може ані передавати ракети союзникам, ані навіть продавати їх європейським країнам для подальшої передачі Україні.
На перший погляд здається, що головний крок уже зроблено: президент США заявив про готовність надати Києву ліцензії. Проте, застерігає Браєн, цього замало. Ракета PAC-3 — це своєрідний конструктор із сотень компонентів, за кожним із яких стоїть окремий виробник, власна технологія та окремий патент.
Якщо говорити про ліцензію, то її має видати не лише Lockheed Martin — виробник цієї ракети. Компанії доведеться звертатися й до інших виробників. Наприклад, головка самонаведення — найважливіша частина ракети — не є їхнім виробом, її виготовляє Boeing. І цих комплектуючих, до речі, також бракує — зараз їх виробляють у недостатній кількості.
Тобто, довелося б звертатися до Boeing і просити окрему ліцензію на виробництво цієї головки самонаведення. І я не впевнений, що вони взагалі погодяться, адже це їхня монополія. А без головки самонаведення ракета є марною.
Друга складова — це сам ракетний двигун, спеціально розроблений для Patriot. Його також виробляє інша компанія — Rocketdyne. І в них теж є проблеми з постачанням. Відставання дуже значне. Чи отримаєте ліцензію від Rocketdyne? Очевидно, доведеться її отримувати — інакше як виготовити ракету?
Крім того, є ще постачальники окремих компонентів. Їх чотириста! Більшість розташована у США. Але частина — ні, особливо ті, що виробляють напівпровідники, адже в Америці їх більше не виготовляють. Їх доводиться завозити з Південної Кореї, Японії або Тайваню.
Та навіть якщо всі патенти й ліцензії буде отримано, а компанії-монополісти дадуть згоду, залишається головне питання — строки.
Завод у США, який виробляє ракети PAC-3 — саме ті, що потрібні Україні, — працює за чіткими виробничими нормативами. І вони дають досить тверезе уявлення про реальні часові рамки такого проєкту.
Наразі у США є лише один завод, який фактично виробляє ракети PAC-3 — саме ті, які Україна планує випускати. Лише один. Водночас існують усі ці постачальники, і з кожним із них доведеться домовлятися окремо.
Ситуація складна, і проблема має дві складові. Перша — скільки часу потрібно, щоб створити виробничу лінію й розпочати виробництво. Друга — скільки часу займає виготовлення кожної ракети.
Отже, приблизно два роки потрібно для того, щоб побудувати завод, навчити персонал і налагодити мережу постачальників. І це ще оптимістична оцінка. А потім — час на виготовлення першої партії самих ракет. Технологія буде такою самою, як у США, а отже, додавайте ще два роки.
У підсумку навіть за найкращого сценарію мине чотири роки, перш ніж перша ракета надійде на озброєння Збройних сил України.
Собівартість однієї ракети у США становить близько п’яти мільйонів доларів. Це дуже великі кошти. А оскільки по одній цілі зазвичай запускають дві ракети, виходить десять мільйонів доларів за одну збиту ворожу ціль. Це виправдано, якщо, наприклад, збито "Іскандер", адже наслідки його влучання можуть бути катастрофічними. Проте з фінансового погляду це не завжди виправдано — це надзвичайно дорого.
Економіка війни та економіка оборонного виробництва після її завершення — це різні речі. Сьогодні Україна значною мірою спирається на фінансову підтримку міжнародних партнерів. Але після припинення вогню — коли б воно не настало — виробництво близько ста ракет на рік, а саме таким наразі бачиться потенційний обсяг, може коштувати державі приблизно пів мільярда доларів. І ці кошти доведеться шукати самостійно.
Я поставив би питання так: чи справді Україні настільки потрібна ліцензія саме на ракету-перехоплювач PAC-3, виробництво якої є надзвичайно дорогим? Чи, можливо, Київ міг би долучитися — і це найцікавіше — до спільного зі Сполученими Штатами проєкту зі створення дешевшої ракети, яка виконувала б ті самі завдання?
Якби вибір залежав від мене, я обрав би дешевший проєкт. Адже якщо проєктувати ракету з нуля, використовуючи нові компоненти, можна суттєво скоротити кількість постачальників. А всі необхідні складові можна замовити заздалегідь, щоб надалі виробляти недорогу ракету у великих обсягах — а саме цього Україна й потребує.
І найдивовижніше те, що такий проєкт уже існує. У США. Просто зараз. Вартість одного пуску становить приблизно 850 тисяч доларів, а не п’ять мільйонів. Це менше ніж 20% від нинішньої вартості.
Але привабливою є не лише ціна. Не менш важливо, що можна так підібрати постачальників, аби уникнути затримок і забезпечити дуже швидке виробництво. «Іскандер» — насправді стара ракета. У російських технологіях немає нічого принципово нового. Для її перехоплення не потрібні якісь екзотичні рішення. Потрібен не бренд, а те, що справді працює. І це, власне, український підхід — максимально спростити все, здешевити й розв’язати проблему якомога швидше.
Висновок, до якого підводить колишній заступник міністра оборони США Стівен Браєн, досить стриманий: навіть якщо Україна отримає ліцензію на виробництво ракет для Patriot, це не змінить перебіг війни в найближчі роки. Уже цієї зими, коли Кремль, за прогнозами, може ще більше наростити ракетні удари, власне виробництво не встигне стати чинником оборони.
Утім, у довгостроковій перспективі такий проєкт може стати одним із найважливіших кроків до того, чого Київ домагається вже багато років, — реальної незалежності від політичної кон'юнктури у Вашингтоні та змін зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів.
Лариса Задорожна, Дмитро Анопченко
Повністю програму «Тиждень» слухайте в аудіоверсії