Візит президента України до Белграда — перший, офіційний і дводенний, цікавий на багатьох рівнях. Адже Сербія — це найближча до Росії країна в Європі, яка відмовляється приєднатися до євросоюзних санкцій. Її відносини з ЄС складні і не позбавлені напруги через небезпідставні звинувачення з Брюсселя у порушенні верховенства права. Це також не багата країна, в якої Україна могла б шукати фінансової допомоги, і не член НАТО або інших важливих міжнародних альянсів, у яких Київ вбачав би дипломатичну підтримку. Проте існують певні точки дотику та реальні інтереси, які можна реалізувати обом державам.
Конкретний інтерес для Києва полягає у збереженні або розширенні каналу постачання боєприпасів до радянських зразків озброєння. Попри очевидні успіхи, якими є удари вглиб території Росії по нафтопереробних заводах і складах Wildberries, а також дезорганізація логістичного тилу агресора, ситуація на фронті в Донбасі дедалі більше ускладнюється.
Останні тижні приносять прискорення темпів наступу росіян у напрямку агломерації Слов’янськ-Краматорськ — останнього оплоту українців у Донецькій області. За повідомленнями, вони вже приблизно за 10 км від міст, на околицях дедалі частіше зустрічаються диверсійні групи, а мешканців турбують невеликі FPV-дрони. Щоб вести бойові дії на суші, Україні потрібна велика кількість артилерійських снарядів калібру 122 і 152 мм для гаубиць і пускових установок, що залишилися після СРСР і досі масово використовуються.
Пострадянські запаси в колишніх країнах Варшавського договору, а зараз — НАТО, вже давно передали Україні, а нові виробляє лише кілька держав, серед них Сербія. Це відносно сучасна галузь промисловості, яка належить переважно державі та бізнесу з оточення президента Вучича, а отже, домовлятися стосовно цього питання Володимир Зеленський повинен саме з ним. Співпраця в цій сфері, яку утримують у секреті, але, проте, вона викликає гнівне бурмотіння Кремля, — процвітає.
Газета «Financial Times» повідомила, що лише протягом 2022–2023 років Белград продав боєприпасів на суму 800 млн євро, здебільшого посередникам — Польщі та Чехії (зокрема в межах так званої Чеської ініціативи щодо боєприпасів). Однак Белград не хоче дратувати Росію, а також проросійський та антизахідний електорат, тому офіційно не визнає продажу снарядів, а про саму війну, агресора та жертву, правду і провину висловлюється стримано й неконкретно.
Проте бізнес є бізнес, і відмовлятися від такої нагоди було б гріхом, тим більше що, окрім твердої валюти, контакти з Україною мають принести Вучичу також політичну вигоду. Адже навіть якщо урочисте прийняття Зеленського з почестями не подобається в Кремлі та викликає спротив місцевої проросійської «П’ятої колони» та її прихильників, контакти з Україною є аргументом у складних переговорах з ЄС.
Белград уже роками має статус кандидата на вступ до ЄС, але переговори просуваються дуже повільно. Замість прогресу та закриття чергових розділів і кластерів, бурхливим потоком лине критика за зловживання владою та порушення верховенства права. У цій ситуації підтримка України, яка веде боротьбу, має стати для Вучича «фіговим листком», який пом’якшить негативні коментарі з Брюсселя та деяких держав-членів. Це також важливо в контексті майбутніх дострокових парламентських виборів, які мали б відбутися вже скоро, спричинених багатомісячними протестами, під час яких, ймовірно, відбудуться порушення.
Окрім описаної вище політично-бізнесової угоди, Україна та Сербія мають щонайменше одну важливу спільну точку дотику. Це повага до територіальної цілісності. Незалежно від різних причин та обставин, так само як Київ не визнає анексування Росією Криму та частини Донецької, Луганської, Запорізької і Херсонської областей, так і Белград не погоджується з відокремленням та незалежністю Косова.
З цих причин українська влада після 2008 року не визнала самостійності Приштини. І хоча Косово виявляло розуміння цієї логіки, суботня заява Зеленського викликала обурення. Адже сухі дипломатичні повідомлення МЗС України — це одне, а фамільярність, що межувала з показовістю, і обійми Зеленського з Вучичем у Белграді — інше.
Приштина відреагувала гідно, знімаючи величезний банер «Незалежна Україна» з фасаду готелю «Гранд» у центрі міста. І навіть якщо це елемент політичної гри опозиційного мера столиці із центральною владою, емоції в Косові є щирими. Позицію українського президента визнали образливою після років політичної, гуманітарної та військової підтримки в міру власних скромних ресурсів, приєднання до євросоюзних санкцій проти Росії та підготовки українських експертів з розмінування.
Можна сказати: Київ знову наступає на граблі. Добрих вчинків не пам’ятають, а чутливості та емоцій недооцінюють, коли вони стають жертвою бездушної прагматики інтересів із сильнішими партнерами, багатшими на ресурси, які необхідні тут і зараз. Адже ми знаємо це з наших відносин з Україною. І хоча така повторюваність вказує на метод, а не на особливе ставлення, констатація цього факту приносить сумнівну втіху.
Тадеуш Іванський — керівник Групи Білорусі, України та Молдови в Центрі східних досліджень. У 2006–2011 роках працював на Польському радіо для закордону