Перша в Європі і друга в світі після американської Конституція 3 травня входить до пантеону польської історичної пам'яті та є предметом національної гордості.
Конституція, прийнята 3 травня 1791 року, була результатом роботи так званого Чотирирічного сейму, що розпочався в 1788 року і завданням якого було радикальне реформування Речі Посполитої Обох Народів. Слід сказати, що Річ Посполита перебувала в глибокій кризі після першого її поділу, який відбувся в 1772 році і призвів до втрати великої частини земель, котрі між собою збройною силою поділили Росія, Австрія та Пруссія. Зокрема, втрачено Правобережну України, яка перейшла під російське панування і Галичину, котра дісталася Австрії.
Цей законодавчий акт змінив державний устрій Речі Посполитої Обох Народів на конституційну монархію, ним регулювалися принципи і обов'язки громадян. Було впроваджено класичний для новітніх часів триподіл влади: законодавча влада (двопалатний парламент), виконавча (король), і судова влада. Окрім того, скасовано вільну елекцію короля і принцип liberum veto. Конституція суттєво обмежила шляхетську демократію, забираючи право голосу в шляхти, що не мала землі - вона таким чином втрачала можливість впливу на прийняття рішень державної ваги. Було гарантовано віротерпимість, планувалося проведення реформування судів, а селяни отримували захист з боку держави.
Спроби проведення реформ, передбачених Конституцією 3 травня, були зведені нанівець вже в середині 1792 року так званою Тарґовицькою конфедерацією, організованою магнатами, на чолі з Станіславом Щенсним Потоцьким і яка є хрестоматійним символом зради Батьківщини. Тарґовицькі кондефедерати, що боронили свої привілеї, які скасовувала Конституція 3 травня, діяли під контролем, і в порозумінні з імператрицею Катериною ІІ. 18 травня 1792 року російські війська атакували Річ Посполиту, а вже 24 липня король Станіслав-Август Понятовський приєднався до тарґовичан, що на практиці означало кінець Конституції 3 травня, яку її співавтори Ігнаци Потоцький та Гуґо Коллонтай назвали «останньою волею і заповітом згасаючої Батьківщини».
Після остаточної втрати незалежності в 1795 році, коли відбувся третій і остаточний поділ Польщі, впродовж 123 років поневолення Конституція 3 травня була символом устремління поляків до власної державності.
У чому феномен цієї конституції чи можна вести мову про її винятковість як політичного проекту в контексті тогочасної Європи, в якій вже вирувала Велика французька революція?
Це питання я адресував професору Пшемиславу Журавському вель Ґраєвському, політологу з Лудзького університету:
Я думаю, що так. По-перше, вона виводилася з традиції Речі Посполитої. Це не було якимось заходом із прищеплення в Польщі винаходів Французької революції, а це був вінець розвитку польського парламентаризму, який на той час мав собою декілька сотень років історії. В його рамках здійснено реформаторський крок саме тоді, а не в якийсь інший момент. Адже це не робилося з огляду на Французьку революцію, бо та ще не вибухнула в 1788 році, коли зібрався Чотирирічний Сейм, а це здійснювалося з огляду на вибух російсько-турецької війни. Ця війна у військовому значенні скувала Росію, унеможливлюючи їй негайну військову інтервенцію в Польщі. З іншого боку, ця війна давала можливість обнадіювати росіян перспективою антитурецького союзу і тим самим дозволяла збільшувати численність коронної і литовської армії, яка від 1717 року, під військовим тиском росіян, була обмежена до двадцяти з лишком тисяч так званих порцій, а це не означало, що їх кількість відповідала реальній кількості людей. Тобто, фактично те військо було символічним у порівнянні з кількасоттисячними арміями Росії, Пруссії та Австрії. І власне під гаслом ймовірної підтримки у війні з Туреччиною цю армію можна було збільшувати. В самій конституції зовнішні обставини відображені в початковій преамбулі, у відомому вступному реченні, в якому говориться “користуючись тієї догораючою хвилею, що повернула нам самих собі...”. Власне тією догораючою хвилею була російсько-турецька війна, яка дозволила Польщі чи радше Речі Посполитій, по-перше, здійснювати реформи без негайного російського втручання, а, по-друге, зміцнювати оборонну силу під гаслом, що вона буде використана для чогось іншого ніж це було насправді.
Політолог звертає увагу, що цей акт та політичний проект, який за ним стояв, є яскравим свідченням брехливості тези про польську анархію та недолугість Речі Посполитої, яку ширила цариця Катерина II та її пропагандисти, задля ідеологічного виправдання поділів польсько-литовської держави:
Це, попри пізніші постулати поневолювачів, мовляв, Річ Посполита впала тому, що нібито поляки не могли правити собою і реформувати країну. Ні, конституція стало доказом того, що вони здійснили таку спробу, що було придушено силою. Якби не було зовнішнього втручання, то, ймовірно, Річ Посполита в умовах цієї конституції була б країною, що добре розвивалася і мала б суттєві цивілізаційні досягнення. Це звичайно вже припущення, що було би якби, і нам не було дано в цьому пересвідчитися. Проте беззаперечним фактом є те, що не було нездатності правити собою, а була спроба піти далі, ніж епоха, що створило загрозу для сусідніх абсолютистських монархій. Хочу нагадати, що в Конституції 3 травня був запис в якому йшлося, що якщо будь-хто поставить ногу на польській землі є вільною людиною. Іншими словами, якщо б залежні селяни з Пруссії, Австрії чи Росії втікали на землі Речі Посполитої, то в момент перетину кордони ставали вільними людьми. Це безсумнівно підкопувало суспільну систему всіх навколишніх монархій. Зрештою, це й робилося з розрахунком, що селяни втікатимуть. Мова передовсім про землі, які відійшли Росії внаслідок першого поділу Польщі. Це викликало реакцію абсолютистських монархій.
Водночас професор Журавський вель Ґраєвський проводить цікаву паралель зі сьогоденням:
Конституція 3 травня не тільки тому, що вона зміцнювала Річ Посполиту, але й тому, що показувала сусіднім народам, що можна було жити по-іншому в іншій системі, поставила б під питання стабільність сусідніх абсолютистських монархій. Так само є сьогодні [з Україною — ред.], і тому-то й ведеться війна, позаяк ймовірність успіху українських реформ поставила би під питання стабільність путінської системи в Росії. І тому ця аналогія доречна. Російське вторгнення в Річ Посполиту [в 1792 році — ред.] зумовлювалося страхом, що ці ідеї волі перекинуться на її сусідів. І власне з огляду на внутрішні причини абсолютистські монархії не могли толерувати республіканського устрою в самому центрі їх розташування, що загрожувало, так би мовити, заразою волі - звідси ліквідація Речі Посполитої. Проте з польської точки зору, для польської історичної пам'яті Конституція 3 травня була свідченням того, що Річ Посполита не вмерла, бо, вибачте за вислів, вона не згнила чи завалилася, а показала життєву силу і здатність до реформування, що далеко виходило поза стандарти тої епохи, в сенсі її поступу, блискучості політичної думки, й це викликало збройну агресію, яка насильством придушила ці устремління.
Конституція 3 травня вважається першою новітньою конституцію в Європі, але чимало хто може сказати, що українці в цьому контексті були першими, і згадає Конституцію Пилипа Орлика 1711 року. Пшемислав Журавський вель Ґраєвський пояснює різницю між цими двома законодавчими актами і водночас вказує на спільну традицію, з якої вони виводилися:
Я думаю, що треба чітко сказати - Конституція Пилипа Орлика для Війська Запорозького, оголошена в Бендерах, що сьогодні теж має певне символічне значення, позаяк Бендери, фактично, перебувають під російським пануванням в Придністров'ї, була проектом створеним вже на еміграції. Ця конституція не була проектом, який мав шанси бути реалізованим живим державним організмом, і вона жодної хвилини не була чинним актом. Тому Конституція Пилипа Орлика не визнається першою новітньою конституцією в Європі, хоча як політичний проект існувала і ця конституція з'явилася ще в 1711 році, тобто на декілька десятиліть раніше, ніж Конституція 3 травня. Проте вона виводилася з тої самої традиції — з традиції Речі Посполитої Обох Народів, продуктом якої було запорозьке козацтво. Звичайно це був специфічний продукт, який не містився в її рамках, але який жив її політичною культурою, де право стояло понад насильством і скажімо гетьман Іван Виговський писав в одному з листів, що козаки мають для того шаблі, щоб права свої боронити. І це було зовсім по-іншому, ніж у Москві, де насильство становило право, а не було силою на службі того ж права.
Політолог в цьому контексті закликає розглядати Конституцію 3 травня як спільну спадщину всіх народів І-ї Речі Посполитої, а не лише як здобуток поляків:
Я вважаю, що, по-перше, всі народи давньої Речі Посполитої мають право до цієї спадщини [Конституції 3 травня — ред.]. Це була спільна конституція предків сьогоднішніх поляків, литовців, білорусів, українців і латвійців, бо ті народи входили до складу Речі Посполитої. Вони її боронили. У війні в обороні Конституції 3 травня маємо два полки вірних козаків на службі Речі Посполитої. На картині Войцєха Коссака, присвяченій битві під Зеленцями — Зеленці це в Україні — що була першою переможною битвою військ Речі Посполитої від часу Віденської відсічі 1683 року і мала саме таке політичне значення, представлено козаків, які ведуть російських полонених. Теж величезна кількість рекрутів походила з тих земель. Також була литовська армія, яка фактично являла собою литовсько-білоруську армію. Вважаю, що ця спільна традиція повинна бути визнана і підтримувана всіма цими народами. І ми маємо підстави для гордості. Ця течія політичної думки, що сформувався на землях Речі Посполитої і черпала з культури всіх народів, зумовила як політичну концепцію Пилипа Орлика, так і Конституцію 3 травня, яка є основою слушної гордості поляків, але вона повинна бути і предметом гордості всіх народів Речі Посполитої, бо без цієї спільної культури, без спільної пам'яті і людей, що походили і виховувалися в найрозманітніших середовищах на всіх землях Речі Посполитої, такий акт не був би створений. Тому Конституція 3 травня є певною вартістю, до якої ми можемо звертатися, особливо з огляду на цю протилежність, яка існує поміж лібертарною культурою Речі Посполитої - зі всіма її відламами в сенсі Великого князівства литовського і козацтва — і насильством московського імперіалізму, який тяжів над нашими народами від часів Івана Калити чи щонайменше від Івана III, тобто ще до Івана Грозного, і який й надалі тяжіє над нами. В зв'язку з цим, гадаю, що ці спільні традиції повинні нас зближувати та об'єднувати.
Матеріал підготував Назар Олійник