Цього тижня прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск зустрівся у Львові з президентом України Володимиром Зеленським. Очільник польського уряду оголосив про передачу ще одного, вже 45-го, пакету військової підтримки на суму приблизно 100 мільйонів євро, а також про зобов’язання Польщі щодо інтеграції України до Європейського Союзу та НАТО під час польського головування в Раді ЄС у 2025 році.
Але передусім зустріч відбулася в атмосфері обговорення можливого розміщення військ Північноатлантичного альянсу в Україні, метою яких буде дотримання режиму припинення вогню. Утім перемир'я наразі не видно навіть на горизонті. Також, окрім усних заяв щодо такого плану президента Франції Емманюеля Макрона, в Європі наразі про готовність відправлення своїх солдатів в Україну говорять несміливо. Таку ймовірність відправлення власних військових за певних умов висловило декілька країн ЄС й НАТО.
У Польщі також поки дуже стримано оцінюють ці пропозиції. У Варшаві кажуть, що наразі це міраж, і якщо це станеться в майбутньому, то тільки у межах одноголосного рішення всього НАТО.
«Технічні рішення будуть наслідком того, що відбудеться політично. Сьогодні в Польщі ми не розглядаємо питання надсилання кудись наших військ», — наголосив Туск у Львові.
Прем'єр-міністр Польщі зазначив, що ті, хто сьогодні говорять, що «готові направити свої війська, щоб гарантувати умови цього миру, повинні дуже добре подумати над визначенням такої місії». «Польща також колись мала гарантії безпеки. Ними виявилися паперові гарантії. Ми хочемо уникнути такої ситуації, і тому ми з паном президентом, а також у найближчі дні й тижні будемо говорити про те, як найкраще підготувати весь Захід і Україну до найближчих місяців, а не спекулювати про те, хто скільки військ буде готовий відправити на українську землю», — підкреслив очільник польського уряду.
Вкрай стримано оцінюють перспективи участі польської армії у такій місії в Україні й польські експерти. Про ймовірність та перспективи ідеї миротворчої місії військ країн НАТО в Україні я поговорив із польським військовим істориком й політологом, підполковником запасу, професором Університету імені Яна Кохановського у Кєльцях Кшиштофом Кубяком:
«Перш за все, це план Франції, а не Північноатлантичного альянсу. Важко встояти перед враженням, що президент Макрон, порушуючи це питання протягом декількох місяців, намагається передусім надати більшої ваги Франції і намагається посилити свою позицію. Щоб говорити про будь-яке розгортання стабілізаційних сил, спочатку потрібно досягти перемир’я, що є абсолютно необхідною умовою для розгортання миротворчих сил. Франція, схоже, не в змозі виконувати роль добрих послуг у перемовинах між Україною та росії. Поки адміністрація Трампа не візьме реальної влади у державі та не представить свого плану, доти пропозиції Макрона є своєрідною політичною фантастикою. Звісно, Макрон їздить Європою з цими пропозиціями, спокушає Польщу наданням їй більшої ваги на міжнародній арені. Але я вважаю, що позиція Польщі буде визначатися позицією США, ключовим союзником Польщі в цілому та ключовим союзником у контексті східних інтересів. А тому те, що робить президента Макрон, — це свого роду політичний балет, завдяки якому Париж намагається створювати враження, що він все ще важливий гравець у цьому».
Я поцікавився у професора Кшиштофа Кубяка, яка модель чи формат ймовірного перемир’я та введення миротворчих військ був би найбільш прийнятним та вигідним для України у геополітично-військовій ситуації, що склалася на сьогодні:
«Найсильніший політичний та військовий інструмент — це змусити росію припинити війну, бо в першу чергу саме росія, російська еліта має зрозуміти, що росія програла цю війну. Американці мають такі інструменти. Який варіант буде вигідним? Але прошу зрозуміти мене правильно, я вважаю, що Україна відіграє фундаментальну роль для безпеки Польщі, але я також переконаний, що було би погано, якби Україна прагнула включити до своєї території ті області, де домінує російське населення. Я дуже не хочу, щоб в Україні повторилася така ситуація, коли будуть території з домінуванням російського населення, тому що такі території є природним простором для різного роду диверсійно-партизанської діяльності. Сербія, для якої втрата Косово в міжнародному вимірі виявилася вигідною в довгостроковій перспективі, частково усвідомлювала небезпеку наявності в її межах такої провінції, населеної ворожим населенням. Я не думаю, що Україна хоче здійснювати контроль над територіями, де буде точитись постійна антипартизантська війна, українська армія проводитиме пацифікаційні дії, а Україна втратить симпатії міжнародної громадської думки чи міжнародну підтримку, як це відбувається, наприклад, у випадку ізраїльської операції в Газі. Я вважаю, що при переговорах щодо лінії розмежування Україна має керуватися власними інтересами, але не тільки тут і зараз, а й прогнозом ситуації на найближчі 5, 10, 15 років».
Із якою позицією Україна повинна йти на можливі переговори? Є багато неофіційної інформації на цю тему, наприклад, відмова України від частини окупованих Росією земель, відмова від НАТО тощо. Я запитав Кшиштофа Кубяка, чи може Україна жертвувати тимчасово окупованими територіями за, наприклад, запрошення до НАТО? Хоча, як ми знаємо, проти інтеграції України з НАТО категорично виступають у Вашингтоні та Берліні:
«З огляду на неминучість деяких територіальних поступок, така ситуація, назвімо її умовно "Крим за членство в НАТО", на мою думку, була б хорошою для України, незважаючи на парадоксальність цього твердження. Проте, як ви сказали, американці та німці, ймовірно, не захочуть погодитися на такий варіант. Мені здається, що Україна має прагнути максимально скоротити термін певної недієздатності. Це означає, що цей пільговий період перед вступом до НАТО та Європейського Союзу має бути якомога коротшим. Але я повторюю, що поки американці, поки Трамп не покладе свої карти на стіл після січневої інавгурації, доти ми ворожитимемо на кавовій гущі. Бо з оточення новообраного президента надійшло дуже мало конкретної інформації. Насправді ми постійно спекулюємо про те, як американці спробують почати переговори. Коротше кажучи, ми нічого конкретного не знаємо».
Я поцікавився у Кшиштофа Кубяка, які ще інструменти та механізми мають США і колективний Захід, аби впливати і тиснути передусім на росію. Адже часто, говорячи про ймовірні поступки з боку України, світ забуває, хто насправді є агресором, окупантом, вбивцею й терористом, тобто росія й російські війська:
«Передусім це радикальне посилення санкцій і насамперед санкцій щодо можливих високих технологій. Оскільки росія має величезні проблеми з електричними, електротехнічними та електронними компонентами. Також можна обмежити вплив росії у світі там, де вона в останні роки дислокувалася, і згортання росіян та їхніх союзників у Сирії ідеально вписується в цей сценарій. Зрештою, це тиск на Кремль, який чиниться шляхом надання Україні засобів ураження великої дальності без політичних обмежень щодо їх використання. У американців є низка ефективних засобів тиску на росію. Вони вже не настільки ефективні на 100%, як це було кілька чи десяток років тому під час холодної війни. Однак росіяни створили економічну базу у формі Китаю, Ірану та Індії в глобальній системі. Це не можна недооцінювати, але у Вашингтону все ще є цінні інструменти тиску на росію, принаймні в суто збройному та суто військовому плані. Проблема в тому, чи вирішить нова адміністрація використовувати їх, тобто поставити, наприклад, більше систем дальнього бою в Україну».
Чого ж очікувати від майбутньої адміністрації Трампа щодо війни в Україні, зважаючи на усі ті неофіційні повідомлення щодо його пропозицій завершення війни? Чи все ж не слід спекулювати, і дочекатися його інавгурації, запитую Кшиштофа Кубяка:
«На мою думку, ще дуже рано говорити про зв’язну концепцію закордонної політики команди Трампа. З різних напрямів надходять різні сигнали, але ми не повинні забувати, що гасло "Make America Great Again" є таким сильним натяком на більшу зосередженість на внутрішній політиці, і це може бути недобрим знаком для України. Хоча, з іншого боку, Трамп вийшов на ці вибори з таким провідним гаслом, як завершення війни в Україні. Тому давайте зачекаємо, поки він не займе адміністрацію, і зачекаємо, поки аргументи не будуть озвучені і з’являться на столі. Треба виходити з того, що ситуація, з погляду Києва, незвичайна і вкрай невизначена».
На завершення зі схожим питанням щодо ймовірності миротворчої місії військ НАТО, а також військ Польщі на території України я звернувся також до публіциста видання Dziennik Gazeta Prawna, викладача того ж Університету імені Яна Кохановського у Кєльцях, доктора Вітольда Сокали, який, як і його колега, вважає, що сьогодні детальна розмова на цю тему передчасна:
«Спочатку ми повинні знати, що досягнуто режиму припинення вогню або миру, й знати, на яких умовах. Тобто чи то Україну змусили капітулювати, що нам постійно загрожує, чи то путіна змусили піти на значні поступки. І це зовсім різні ситуації й зовсім різний зміст й умови в обох цих варіантах присутності можливих зовнішніх стабілізуючих сил. Отже, не знаючи, яка природа цього припинення вогню, чиї інтереси були захищені більше, а чиї менше, якої зі сторін конфлікту, важко оцінювати детальні рішення. Чесно кажучи, по-перше, я дуже обережно ставлюся до цих заяв Емманюеля Макрона щодо кількості французьких військ, контингентів тощо, тому що вони сьогодні нічого не значать. Це значною мірою пропаганда, вигравання м’язами Францією. Тому важко сприймати це цілком серйозно в цих умовах. Однак, якщо буде створено європейський контингент, я думаю, що Польща не повинна тут рватися уперед, тому що участь польських солдатів може бути політично проблемною. Це просто буде можливість для росіян вдатися до численних провокацій, десь влаштувати ситуації, які можуть негативно вплинути на польсько-українські відносини, викликати обурення під заголовком, що польські пани на Дніпрі знову хочуть окупувати Україну і вже почали свою присутність тощо. Як би абсурдно це не звучало, я б не хотів надавати росіянам цей агітаційний матеріал, а отримати його буде легше, якщо польський контингент, навіть добросовісно, дислокується в Україні. Тож я думаю, що Польща може відіграти тут позитивну роль у підтримці України на багатьох інших фронтах. Натомість ми можемо сміливо залишити ці питання військової присутності іншим країнам, взаємні історичні відносини яких з Україною є, м’яко кажучи, менш складними, що забезпечить менше боєприпасів для російської пропаганди».
Тарас Андрухович