Кароль Войтила — людина, яка стала Папою Римським Іваном Павлом ІІ. Він був і винятковою людиною, і винятковим понтифіком, позаяк одне зумовлювало інше. Проте і час, в якому йому довелося жити, був винятковою добою, яку відомий британський історик Ерик Гобсбаум окреслив як “Вік екстремізмів”.
Кароль Войтила народився 18 травня 1920 року у невеличкому малопольському містечку Вадовиці. Тобто, він прийшов на світ на початку того, “короткого ХХ століття”, про яке писав Гобсбаум. Це був вирішальний рік для Польщі, яка повернулася на політичну карту світу після 123 років відсутності. Полякам вдалося відстояти свою незалежність і завдати в серпні того року поразку Червоній армії і не дати їй поневолити свою Батьківщину, а також не дати більшовицькому походу йти далі вглиб Європи.
Кароль, будучи 19-літнім студентом Яґєллонського університету, став свідком спільного нападу Гітлера і Сталіна на Польщу, її поділу та жахіть окупації. Друга світова війна глибоко позначилася на його біографії та довела до вибору служіння Богу. Кароль Войтила бачив, як в 1945 році, після закінчення війни, Польща опинилася під чоботом радянського режиму, чого не сталося в 1920 році. Бачив як більшовизм не лише фізично знищував людей і цілі категорії суспільства, але як підмінював мораль й правду брехнею та цинізмом. Для Кароля Войтили, котрий пройшов шлях від пересічного священника до глави католицького світу, комунізм, на рівні з нацизмом та фашизмом, був абсолютним диявольським злом, а його втіленням був Радянський Союз. Боротьбі з цим злом та зміцненню християнства й навчанню Христової віри він і присвятив своє життя.
В цій передачі мова піде про роль Івана Павла ІІ у падінні комунізму і про те, як він підтримував українців та їхню Церкву після того, як вступив на папський престол 16 жовтня 1978 року.
До розмови я запросив професора Олега Турія, завідувача кафедри церковної історії Українського католицького університету.
Нашу розмову з професором Турієм я розпочав запитанням, чи він погоджується з тезою, що, фактично, з самого початку понтифікату для Івана Павла ІІ в широкому розумінні українське питання мало важливу, а може навіть ключову роль у його баченні контактів між Сходом і Заходом та боротьби з комунізмом? Зокрема, менше, ніж за місяць Іван Павло ІІ зустрівся з кардиналом Йосипом Сліпим, главою УГКЦ, церкви, що була піддана жорстоким репресіям та терору, була забороненою в СРСР, але діяла в підпіллі. Думка професора Турія щодо цього:
- Дуже дякую за це запитання — воно є дуже слушне, дуже коректне. Але все ж таки я дозволю собі його поставити дещо в ширший контекст, бо було би напевно неправильно говорити, що українське питання, так як ми його розуміємо, було центральним чи пріоритетним.
Я думаю, що центральним і пріоритетним, і головною передумовою того, що українське питання стало частиною більшого, так би мовити, питання, був факт обрання Римським Архієреєм представника слов'янських народів, зокрема польського народу, і людини, яка походила із теренів, що належали до так званого соціалістичного табору, тобто, яка знала, що таке “реальний комунізм”, і очевидно, так би мовити, його внутрішню специфіку, сутність і так далі.
Це було головною зміною, яка наступила на римському престолі і це було найбільшою заслугою Папи Римського, що він спричинився суттєво до розвалу цієї системи, до її падіння і до відновлення демократичного устрою у Центрально-Східній Європі та розпаду Радянського Союзу.
Ту декларацію ми бачимо вже відразу, може в таких богословських категоріях, коли одним з перших слів нового Понтифіка стали слова “Не бійтеся!”. Так, це євангельські слова, але які, властиво, мали свого конкретного адресата, мали тих людей, які страждали від тоталітарних комуністичних режимів і які не втрачали віри і надії, що ситуація повинна і мусить змінитися, що ця земля має бути оновленою, як він сказав під час першого свого візиту до Польщі.
Історик підкреслює, що Понтифік дуже добре розумів суть української справи:
- Якщо вже говорити про українську справу, то, звичайно, що Папа, який походив, скажімо так, з теренів близьких до сучасної України, йому не треба було пояснювати, що таке Україна, як і кожному полякові, напевно не треба цього пояснювати, на відміну від багатьох у тодішній Європі чи у світі, які самого терміну не знали, не розуміли.
Свою повагу і своє бажання солідарності, зокрема з українською Церквою, він виявив вже під час інтронізації, коли він піднявся на зустріч Блаженнішому Йосипу, який прямував, щоби за традицією поцілувати стопу Папи. Папа зробив крок на зустріч, продемонструвавши свою пошану не лише до особи і сповідника віри, але й до Церкви, яку він представляв.
Ну, і зрештою, відомі його слова, коли він сказав, що від часу його вступу на престол більше не буде мовчазної Церкви, а ця Церква буде промовляти устами Римського Архієрея. І він це робив при кожній нагоді, як тільки така можливість траплялася. Дуже конкретний для мене факт, промовистий, є той, що буквально уже 79-му році, невдовзі після вступу на престол Папа пише відомого листа про відзначення тисячоліття Хрещення Русі до якого було ще дуже дуже далеко, майже десять років. Тим не менше, певні напрямки були вже накреслені вже тоді і ми з вами знаємо, що відзначення цього ювілею спричинилося до піднесення і релігійного життя, до кризи в Радянському Союзі, і остаточно до легалізації Греко-Католицької Церкви і утворення української держави.
Слід підкреслити, що святкування тисячоліття Хрещення Русі, з подачі і за підтримки Івана Павла ІІ, було заплановане і проведене в 1988 році не лише у Ватикані, але й у санктуарії на Ясній Горі, тобто в комуністичній Польщі, по сусідству з Радянським Союзом. Професор Турій погоджується, що такий формат мав велике значення:
- Абсолютно. Більше того, саме на це святкування прибуло дуже багато тоді ще підпільних греко-католицьких і, скажімо так, не до кінця легалізованих римо-католицьких священників і вірних. Це була перша така, я би сказав, масова демонстрація живого духу Церкви, який існував на цих теренах, що були під тотальним радянським контролем тому, щоб ми не говорили, все ж таки, комуністичний режим в Польщі порівняно з радянським, відзначався певною дозою ліберальності, якщо можна про це говорити. Ну, але, так би мовити, порівняння має свою слушність.
І загалом треба сказати, що приклад в Польщі, і приклад польської Церкви, яка протидіяла тоталітарному комуністичному режимові, він був надихаючим і він був прямо так скажемо, таким прикладом для наслідування в Україні для багатьох віруючих, і не лише віруючих, але й тих, хто домагався демократичних змін у суспільстві.
Також одним з моїх запитань до професора Олега Турія було загальне бачення Іваном Павлом ІІ комунізму, Радянського Союзу крізь призму українського питання:
- Ну, я би сказав так, з того, що ми можемо судити по його текстах, по його виступах і очевидно вже пізніше з його візиту [до України в 2001 році-прим.ред.] - але там є певні рефлексії про попередній досвід — для Івана Павла ІІ комунізм був злом і він не був просто абстрактним злом, а він добре розумів сутність цього комунізму, його антигуманну, антилюдську, ну і, очевидно безбожницьку сутність. І мені здається, що саме в цьому контексті треба трактувати його діяльність, таку дуже послідовну, дуже добре зорганізовану, яка, насправді, призводила до певної внутрішньої трансформації чи деградації радянського режиму, але яка надихала, давала надію тим, хто очікував змін, хто хотів цих змін, хто хотів свободи Віри, хто хотів свободи свого народу ітд. І у всіх цих відношеннях приклад Польщі, приклад Папи-поляка - він був таким дуже конкретно надихаючим, мотивуючим і стимулюючим, і ми про це знаємо навіть із таємних архівів тодішнього КГБ. Обрання Папою Івана Павла ІІ-го вони відразу сприйняли як дуже серйозну загрозу. Є цілі папки документів зібраних, так би мовити, агентурних всяких свідчень, які про це говорять на конкретних прикладах, аналізують його виступи ітд., ітп.
Тому, я би сказав, що для Папи в першу чергу Віра, глибока християнська віра, була частиною протидії і альтернативи тоталітарному радянському режимові.
Матеріал підготував Назар Олійник