«Коли я вперше приїхав до Мінська, одним із моїх перших співрозмовників був Сашко. Це був 2008 рік і система, яку збудував Аляксандр Лукашенка, досягла найвищої стабільності. Сашкові було за 40 і він був гордий за президента», - пише журналіст Міхал Потоцький у «Dziennik Gazeta Prawna».
«Дивись, яка у нас гарна і чиста столиця. Такої ніде нема. То все Бацька зробив. Почали платити зарплати, пенсії…», - розповідав Сашко. Міхал Потоцький тоді його запитав про опозицію, на що він відповів: «Яка там опозиція? Два роки тому вони хотіли тут зробити кольорову революцію, але їм не вдалося. Одні наркомани за американські гроші, я бачив по телевізору». Це Сашко згадав про виборчі протести на підтримку Аляксандра Мілінкєвіча. І, як далі читаємо у статті, «тоді, десь між битвою Мілінкєвіча та моєю розмовою із Сашком, джерело економічного чуда поволі почало висихати.
Росія, яка, завдяки зростанню цін на нафту, сама почувалася впевнено, почала очікувати від Лукашенка випробування „подружжя”, що було укладено наприкінці 1990-х. Білоруський президент, розраховуючи на переїзд до Кремля, підписав пакет договорів, які практично творили з обох держав конфедерацію. Однак, коли виявилось, що Владімір Путін має на меті розділити, як він сам сказав, білоруські „мухи від котлети”, Мінськ мовчки визнав ті договори як такі, яких не було». За кожної нагоди (чергові вибори, у яких «перемагав» Лукашенка, інші зміни у державі) відбувалися опозиційні протести, які відразу ж жорстоко придушувались.
«Бракувало лідерів, віри в себе, ініціатора, який би об’єднував різні групи суспільства. Багато білорусів повірили у фатум, у безсмертність Лукашенка і його систему. Багато осіб боялося протестів, адже вірило в аргументи з телебачення, що повторення Майдану закінчиться другим Кримом і Донбасом. Аби щось почало змінюватись, повинна було трохи призабутися пам’ять про Донбас, повинні були з’явитися лідери. Потрібна була також іскра, аби стався вибух», - йдеться у виданні. І, власне, цей момент настсав у 2020 році.
З’явилися лідери, не прозахідні, але й ті, що не поділяли про путінських поглядів. Серед них – блогер Сяргєй Ціханоускі, який почав розмовляти із білорусами по-їхньому. Віктар Бабарика – банкір із 20-літнім досвідом, відомий зв’язком з історією. На питання, чи у їхній кампанії якусь роль відігравала Росія, важко відповісти, бракує даних для аналізу. Білоруси точно побачили у них справжність, а також серед них було суперечок, як серед традиційних опозиціонерів.
Тим, що активізувало білоруський народ, була також епідемія коронавірусу. Люди на власні очі побачили і почули, що їм радить Лукашенка робити у часи корона вірусу, а саме для профілактики пити горілку і їздити на тракторі, коли навколо хворіли їхні близькі. Це бачили й еліти. Як пише автор статті, епідемія спричинила те, що люди почали шукати альтернативи. А коли влада спробувала у них це забрати, ув’язнивши Ціханоуського і Бабарику, їх це ще більше змотивувало. Сильним імпульсом стали і жорстокі післявиборчі побиття. Влада думала, що буде так, як у 2010 році, коли наступного дня після виборів на вулицях Мінська запанував мир та спокій. Але часи та обставини змінилися. Через всю країну прокотилася хвиля гніву. «У 80% підтримки, які собі приписав Лукашенка, ніхто не повірив. Ані опозиційні студенти з Мінська, ані робітники з великих заводів, ні столиця, ні провінція. Білоруси перестали боятися, боятися почав Лукашенка». Як закінчиться білоруський серпень 2020 року?, - запитує автор. Сценарії – різні, проте Білорусь після 9 серпня 2020 року уже не є тією Білоруссю, якою була до того.
«Dziennik Gazeta Prawna»/М.К.
