«І запала така незручна тиша», - казав Осел із відомого фільму «Шрек». Цього разу запанувала мовчанка, коли Кремль запитав своїх союзників із Співдружності Незалежних Держав, хто підтримує його у конфлікті із Заходом. І як пише публіцист Анджей Ломановський на шпальтах «Rzeczpospolita», «наразі Москва може розраховувати тільки на свого вірного Осла».
На особисте запрошення Путіна до Петербургу прибули лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Киргизії, Таджикистану, Узбекистану і Туркменістану. Офіційно це була неформальна зустрічі президентів СНД з нагоди 30-річчя падіння Радянського Союзу. Неофіційно у Москві говорять про випробування союзників.
Президент Росія мав поділитися із союзницькими лідерами своїм бачення нинішнього стану відносин Росії із НАТО та запитати гостей про їхню думку на цю тему. Бо саме їхніх країн стосується одна із вимог-ультиматумів Москви до Заходу – жодного розширення НАТО на Схід.
Тим часом крім білоруського диктатора Аляксандра Лукашенки, який залишився у Санкт-Петербурзі до четверга, аби зіграти із Путіним у хокей, жоден із лідерів СНД не став на бік Росії. Щонайменше не зробив цього публічно.
Як пише Анджей Ломановський, офіційно майже ніхто з гостей президента Путіна в Санкт-Петербурзі не став на його бік, чітко вказавши Кремлю, як сильно розмилися його впливи на так званому пострадянському просторі. Але не варто вдаватися до ілюзій, бо Росія зробить усе можливе, щоб дисциплінувати своїх існуючих союзників до переговорів із США, запланованих на 12 січня. Тому цікаво, скільки з них зможе вистояти у своїй стриманості, коли Кремль активізує всі можливі тиски, пише Ломановський.
Як зауважує він, Молдова, яка демонстративно цікавиться лише своїми внутрішніми справами, намагається уникати необхідності публічно ставати на одну сторону. Але, як дамоклів меч, ціни на російський газ нависають над нею, що робить її основною жертвою шантажу.
Але вже на Закавказзі є інакше. І Вірменія, і Азербайджан явно дистанціюються від Москви внаслідок минулорічної карабахської війни. Переможений Єреван звинувачує Росію у невиконанні союзницьких зобов’язань. Переможець Баку все більше прив’язується до Туреччини, якій він зобов’язаний своєю перемогою.
Як додає Ломановський, Москва також втратила монополію впливу серед своїх центральноазіатських союзників. Тепер їх відлякує хитка політика Кремля щодо Талібану, якого вони дуже бояться. Вони також побоюються величезного китайського сусіда і тому шукають підтримки Туреччини, дивлячись на Захід. Питання в тому, чи може Кремль зараз їм щось запропонувати. Не дочекавшись відповіді, із лав вирвався Таджикистан, де, незважаючи на побоювання Піднебесної, будується китайська військова база. Душанбе вважає, що Пекін є більш міцною опорою на випадок конфлікту з Талібаном, ніж лукава Москва.
Утім, як вважає публіцист, найважливішою для регіону буде реакція Казахстану. Якщо Нурсултан підтримає Москву у справі Україну (і анексію частини її території), він сам стане легкою мішенню для російського реваншизму. І вже нині частина російської політичної еліти формулює територіальні вимоги до Казахстану, демонструючи йому всю загрозу з боку північного сусіда.
Наразі Москва може розраховувати лише на свого вірного Осла, тобто Лукашенку, підсумовує Анджей Ломановський.
«Rzeczpospolita»/Т.А.