Тижневик «Tygodnik powszechny» позиціонує себе як католицький суспільно-культурний журнал, тому стаття є публіцистичним нарисом про суспільні настрої в Україні. Це спроба зафіксувати поточні моменти війни, а висловлюючись мовою мистецтва, – це пейзаж з натури.
Густий чорний дим піднімається над місцевістю. Вже кілька днів палає нафтопереробний завод біля Лисичанська, що був обстріляний росіянами. Завод, оточений мальовничими полями ріпаку. Жовті квіти і блакитне небо. Ріпак, як і соняшник, одна з базових культур місцевого сільського господарства. Дотепер Україна була світовим лідером в експорті рослинної олії, особливо до Азії, держав близького Сходу і Африки.
Пожежу на заводі не вдається загасити, і напевне не вдасться доти, доки не вигорить остаточно все, що може горіти. Дим став невід’ємним елементом місцевого пейзажу. Околиці Лисичанська сьогодні – це найвисунутіший на схід шматочок Луганської області. У фронтовому пейзажі місцевості домінує артилерія. Постріли лунають голосно і безперервно.
Коли 24 лютого Росія почала повномасштабну війну, власне цей регіон став – разом з Києвом, Харковом, Сумами і Черніговом – однією з перших цілей атаки. Це наслідок його географічного розташування. Більша частина Луганської області вже на той момент була оточена з трьох боків. На півночі і сході вона межує з Росією, а на півдні з підпорядкованою Кремлеві невизнаною Луганською народною республікою, що утворилася в результаті війни, яку Росія розпочала у 2014 році.
Вже в перші дні російського нападу під окупацією опинилися такі селища як Станиця Луганська, Щастя чи Сватове, де знаходиться велика психіатрична лікарня. Саме цій лікарні всі минулі роки допомагали читачі часопису «Tygodnik powszechny», зазначає журналіст Павел Пєньонжек. Сьогодні працівники лікарні і пацієнти, про яких видання писало декілька разів, знаходяться під окупацією, додає автор статті.
У зв’язку з воєнними діями захисники мусіли зайняти позиції на захід від Попасної. До глибоких траншей потрапили не лише досвідчені військові, які воюють, починаючи з 2014 року, але й неофіти воєнної справи, такі як 29-літній Ярослав з Вінниці, який ще донедавна працював на кондитерській фабриці «Рошен». Ярослав був техніком-оператором.
24 лютого він відвіз дружину і п’ятилітню дочку до польського кордону. Після повернення до Вінниці хотів сам зголоситися до військової комісії, але його випередив телефонний дзвінок з викликом. Його життя змінилося кардинально. Він згадує: «Я перший раз стріляв, перший раз побачив Донбас і перший раз приїхав на війну».
У траншеях можна побачити багато втомлених і переляканих облич. На жорстокому фронті важко звикнути до воєнної брутальності. Особливо, коли в тебе в руках лише автомат, а проти тебе – невидима артилерія. Щоб підтримати бойовий дух тих, хто вперше в житті у такій ситуації, з новоприбулими бійцями поруч воюють солдати з досвідченіших підрозділів.
Якби росіяни зламали тут оборонні позиції, котрі разом з іншими бійцями захищає Ярослав, це дало б ворогам можливість обірвати «дорогу життя». Тоді б і цивільні мешканці Луганської області, і солдати опинилися б в оточенні.
Хоча на перший погляд Лисичанськ і Сєвєродонецьк виглядають спустошеними, але в подвір’ях, у під’їздах і в підвалах можна зустріти багато людей. За словами голови Луганської обласної державної адміністрації Сергія Гайдая, на територіях, що контролюються Україною, дотепер перебуває 40 тисяч цивільних мешканців.
«Є три категорії людей, які залишилися. Перша – це старші люди, вони вважають, що вони тут народилися і тут хочуть померти. Друга – це ті, хто має надію, що в їхній будинок нічого не потрапить, а третя – це ті, хто чекає на „рускій мір”», – говорить Сергій Гайдай.
Він зізнається, що не розуміє тих, хто ховається у підвалах з надією, що до них нічого не прилетить. Сам голова обласної адміністрації народився в Сєвєродонецьку, а під час своєї останньої подорожі до міста побачив, що його рідне подвір’я вже було під обстрілом...
Багато людей бояться виїзду, зазначає автор статті Павел Пєньонжек. «Ми не маємо куди їхати і не маємо на що. Ця невизначеність, виїзд без нічого, це велика відповідальність», – говорить Світлана. «Але там хоч не стріляють», – заперечує журналіст. «Дорога страшна. У підвалі якось спокійніше», – додає Анастасія. «Припустімо, що ми проїдемо під цими обстрілами. А що потім?», – каже Світлана.
На жаль, на це питання не може відповісти ніхто, підсумовує автор статті Павел Пєньонжек.
«Tygodnik powszechny»/М.Я.