Видання Dziennik Gazeta Prawna опублікувало статтю під заголовком «Пекло Оленівки. «Починалося з того, що при реєстрації ви отримували гумовою палицею від конвоїра».
«Зруйнована будівля, де вбивали українських військовополонених, не призначалася для утримання людей. Це був чи то склад, чи то ангар. Якщо когось туди переселяли, то в цьому була прихована мета», - так починає свою статтю журналіст газети Міхал Потоцький.
Для маріупольського підприємця Євгена 120-та колонія стала наступним, хоч і найтривалішим етапом поневолення. Саме там на його шляху трапилися кількох сотень військовополонених полку «Азов», 53 з яких загинули минулого тижня під час обстрілу одного з будинків. Усе вказує на те, що це був холоднокровно спланований російський воєнний злочин.
Російська навала застала Євгена у Києві. Через кілька тижнів він вирішив повернутися до рідного Маріуполя, який на той час уже був частково окупований. Його затримали на виїзді з міста, коли він намагався евакуювати друзів. Спочатку він пішов до поліційної дільниці в Нікольському. Через кілька годин його забрали в полон і відвезли в Старобешево під Донецьком. Він провів там три дні без будь-якої інформації про те, чому його затримали й скільки часу він там перебуватиме. Звідти Євгена відвезли в СІЗО Донецька, де його допитували. Його запевнили, що оскільки він цивільна особа, а не військовий, його звільнять наступного дня. Цього не сталося. Через кілька днів на нього чекала ще одна подорож. До колишньої виправної колонії в Оленівці. Перші три дні Євген провів у карцері.
«Води не вистачало навіть у Донецьку, не кажучи вже про Оленівку, тому в’язні отримували її в символічних кількостях. Бувало, що по склянці на день. Жінки розповідали, що жодних засобів гігієни не отримували. Після трьох днів ізолятора нас почали саджати в камери за статусом. Окремо для військових, а окремо для цивільних. 36 осіб сиділи у шестимісній камері без нар, постільної білизни та матраців, – згадує Євген. – Ми лежали на куртках на підлозі. Ми так жили два тижні».
«В середньому туалети в камерах забиваються раз на два дні. Тоді охоронці забороняли ними користуватися. Звісно, такої заборони неможливо було дотримуватися, тому хтось завжди це робив. Тоді правопорушника знаходили й змушували вручну проштовхувати каналізацію», – розповів Євген в інтерв’ю Dziennik Gazeta Prawna.
«На початку квітня в Оленівку почали масово звозити військовополонених, наскільки я пам’ятаю, з 56-ї бригади, яка воювала на Маріупольському комбінаті Ілліча. У колонії, розрахованій на 1200 осіб, тоді проживало понад 2000 людей, – розповідає Євген. - Годували погано. Найчастіше хлібом, іноді з супом, який насправді був залитими водою макаронами».
Через тиждень з колонії почали вивозити до донецької в'язниці. Були порушені кримінальні справи та обрано запобіжні заходи. У всіх без винятку були справи за пунктами про терористичну діяльність.
«На допиті мене звинувачували в тому, що я возив постачання в армію, вивозив з Маріуполя азовців», – згадує Євген. З 2000 було затримано 400 осіб. Завдяки цьому збільшилися порції. Водночас з певних причин адміністрація змінила символіку. Прапори самозваної «ДНР» замінили на російські, з'явилися російські солдати, підрозділи сепаратистів змінили розпізнавальні знаки на російські. Це було за два дні до капітуляції «Азовсталі».
Станіслав Глушков, професійний водій із Маріуполя так описав прибуття до Оленівки: «Все почалося з того, що коли тебе реєстрували, тобі від конвою діставалися удари гумовою палицею. Потім військовополонений опинявся між десятьох охоронців в балаклавах. У когось був кий, у когось держак від лопати, у когось військовий ремінь з великою бляхою. Треба було бігти між ними, обхопивши руками шию. Якщо хтось падав, чекали, поки він підніметься, і поверталися до ударів. І так по черзі з кожним автобусом».
«У «Азова» були порівняно кращі умови, швидше за все, для картинки на російському телебаченні», – зазначив Євген.
«На сотий день полону мене звільнили. Без пояснень, як і при затриманні. Наказали лише підписати декларацію про те, що я не маю претензій до адміністрації колонії», – підсумовує Євген свою розповідь у розмові з журналістом Dziennik Gazeta Prawna.
Азовці залишилися і чекали, що їх обміняють. В останній тиждень липня більшість в’язнів переселили з барака в окреме приміщення. 29 липня о другій ночі він вибухнув. Щонайменше 53 людини загинули, 130 отримали поранення.
DGP/Д.Ю.