Пьотр Андрусєчко у квітні 2014 року приїхав до Донецька й був безпосереднім свідком «театру абсурду», з вбитими в землю прикордонними стовпами — вони мали символізувати кордон самопроголошеної ДНР. А також із барикадою неподалік Горлівки, яку будували місцеві, а керували ними «двоє в парамілітарному чорному одязі».
Один із них, перед ким усі вишиковувалися, виявився Іґорєм Бєзлєром — російським диверсантом і підполковником російської військової розвідки. Він брав участь у захопленні Криму й міст на Донбасі. Саме Безлєр наказав викрасти й убити депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, який активно виступав проти так званої ДНР. Російськими бойовиками, які захопили Слов’янськ, керував Іґорь Ґіркін, відомий під псевдонімом Стрєлков.
Журналіст запитав у одного з бойовиків, чи вони місцеві, й той прямо відповів, що вони приїхали з Криму «на допомогу». Про те, які злочини щодо кримських татар і українців коїлися тоді в Криму, стало відомо пізніше. Зокрема, й про Решата Аметова, тіло якого з ознаками тортур було знайдене через два тижні після викрадення.
На Донбасі бойовики тоді ще загравали з пресою, і 19 квітня 2014 року Євґєній Скрипнік, який відповідав за зв’язки з медіа, показував польським журналістам гармату, з якої розстріляють українські танки, якщо ті спробують атакувати. Уже пізніше Пьотр Андрусєчко дізнається, що саме Скрипнік організував викрадення Аметова.
В окремому розділі статті «Як російські ЗМІ перебрехали дійсність» польський журналіст докладно описує, як російська пропаганда поширювала наратив «русской вєсни», яка мала нібито звільнити місцевих від «націоналістичного режиму» в Києві. Усі прихильники від’єднання Донбасу від України повторювали одні й ті самі фрази з російської пропаганди, а російські ЗМІ демонстрували за участі кількох місцевих жителів картинки для телебачення. Але ще у квітні 2014 року люди виходили на проукраїнські мітинги», — нагадує польський журналіст.
У кожній країні озброєні люди, які захоплюють місто, вважаються терористами. Українська влада організувала антитерористичну операцію, яка виявилася нерезультативною, бо серед українського військового керівництва було багато російських агентів. Наприклад, один із співробітників СБУ Алєксандр Ходаковскій переконував не штурмувати Краматорськ і Слов’янськ, а потім відкрито перейшов на бік ворога й створив батальйон «Восток».
Коли ж, нарешті, українські сили атакували терористів, то ті вже мали досить засобів, щоб збивати вертольоти і навіть літаки. Так було збито малайзійський Boeing, тоді загинули 298 людей. Росія вже на повну постачала важку зброю і солдат. Тож, коли в лютому 2015 року було підписано так звані другі Мінські угоди, й активна фаза війни закінчилася, то росія просто використала цей час для підготовки до повномасштабної війни.
«Війна принесла позитивні зміни для тих міст Донбасу, які лишилися на підконтрольній Україні території. Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут та Маріуполь динамічно розвивалися. Це був «поганий» приклад для проросійських республік», — перераховує Пьотр Андрусєчко міста, назви яких болять українцям.
19 лютого 2022 року він їздив із тодішнім міністром внутрішніх справ України Денисом Монастирським на лінію фронту. Там панувало передчуття війни. «Однак, ми не припускали, що росія наважиться на тотальну війну. Принаймні, ніхто цього не хотів вимовити вголос», — підсумовує свої спогади польський журналіст.
Gazeta Wyborcza/С.Ч.