Квартальник «Nowa Europa Wschodnia» розпочинається вступним словом від редакції під назвою «Голоси свідків», де коротко окреслюється тематика номера. Згадуються теми, які не зустрічаються в медіа, як «прекрасний тест Оксани Станкевич-Волосянчук на тему «зеленого водню», який Європа хоче отримати коштом українських Карпат або тексти, у яких вичерпно обговорюється ситуація на Південному Кавказі і в Центральній Азії».
Є, проте, й та, що висвітлювалася в медіа — проблема викрадених росіянами українських дітей. Часопис містить репортаж, а крім того, — звіт, виконаний на замовлення Інституту Пілецького для Центру документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна. Цей звіт — «голоси скривджених», які нікого не залишать байдужим.
І висновок відповідний: «Обговорюючи російську інвазію проти України, міжнародна оцінка має зосереджуватися не лише на питаннях мілітарних чи допомоги. Потрібно замислилися над виробленням довготривалих психологічних програм, які будуть підтримувати наймолодших. Це вони — майбутнє України».
Обрати якнайцікавіший чи найважливіший матеріал у цьому номері часопису немає жодної змоги, оскільки буквально всі треба читати, володіти такою інформацією, цитувати й популяризувати.
У рубриці «Розмова номера» матеріал із дуже чіткою назвою: «Кому служить знеохочення» (Komu służy niechęć). Це розмова з Адою Тимінською, дослідницею міграції, авторкою звіту 2023 року «Прийдуть і віднімуть: антиукраїнська мова ненависті в польському твітері».
Уршуля Пєчек розмовляє з дослідницею про визначення категорії «мова ненависті», хештегу «StopUkrainizacjiPolski», який з Інтернету перейшов у реальне життя, про антиукраїнську риторику в передвиборчій гонитві, яку обміняли на виборчі голоси («капіталізували») ультраправі. Згадано також і про раптове заливання польського інтернету від 24 лютого 2022 року темою «rzezi wołyńskiej».
Одне з останніх запитань: Як давати собі раду з антиукраїнською мовою ненависті, з проявами дискримінації і, ширше, з антимігрантськими настроями. Відповідь чесна: хорошого рішення немає. Зокрема й тому, що модерація контенту в соцмережах нерезультативна, оскільки «мережі заробляють на збуренні крайніх, негативних емоцій. На жаль, також політики, медіа, інфлюенсери, які мають великі перегляди, а водночас більшу відповідальність, не діють на користь виваженої дискусії, вони підживлюють ці настрої».
Є рекомендація не відповідати в інтернеті, особливо якщо не впевнені, чи розмовляємо з реальною людиною, і є визнання «Розумію також, як важко розмовляти з особами, до яких доходять виключно антимігрантські повідомлення. Навіть наживо, навіть наводячи дані, навіть протиставляючи їх дезінформації...». А можна також «мати свої переконання, знання, дані і послідовно їх повідомляти, зміцнюючи інформацію про міграцію, яка відповідає правді й дослідженням. Хоча це й важко».
Стаття Пйотра Андрусечка, кореспондента «Gаzety Wyborczej» у Києві, розкриває фальш наративу про невдячність України, який став раптом гіперпопулярним у 2023 році, зокрема й завдяки політикам. Автор відстежує основні кроки дискусії навколо поставок польського озброєння й перевезень українського зерна, яке було, попри абсурдність, міцно вплутане в ці поставки (Пшидач-Сибіга-Зеленський-Моравецький-Косіняк-Камиш-Зеленський) — аж до фактичного послаблення польських поставок озброєння з 2023 року.
Заява про невдячність українців постає від бажання поляків, щоби «незалежно від часу, який минув, незалежно від зміни ситуації, Україна на кожному кроці повторювала, що Польща допомогла їй першою, і що саме ця допомога була вирішальною», — оцінює автор.
Пйотр Андрусечко наводить реальні цифри поставок польського озброєння, які, як виявилося зі звіту польського Міноборони в березні 2025 року, дещо менші, ніж проголошувалося раніше. Водночас автор зазначає, що не ця дещо менша кількість зіграла вирішальну роль у погіршенні відносин. Він вказує, що насправді величезну допомогу Україні озброєнням від перших днів війни надала Болгарія (третина зброї, яку використовувала Україна на початку війни – так подала Урсула фон дер Ляєн, крім того, паливо). А країни Балтії ввесь час і до сьогодні продовжують підтримувати Україну. Зараз лідерську роль відіграє тут Німеччина, мільярдну допомогу надали Норвегія та Нідерланди. Коли оцінювати за відсотком від ПДВ, то хоча в березні 2025 року Київ і подав, що Польща тут на першому місці, але міжнародні звіти говорять про 9 місце Польщі. На першому — Данія та Естонія, а далі — Литва та Латвія, Фінляндія, Швеція, Словаччина, Нідерланди й аж потім Польща.
Журналіст згадує й про більш очевидні речі – мало не кожен європейський міністр оборони вважає своїм обов’язком відвідати Україну якщо не одразу після призначення, то невдовзі. Так зробив нідерландський. Який двічі за три перші місяці призначення побував в Україні. «Однак у цей самий час міністр оборони Польщі був зайнятий деклараціями, що не спочине, доки жертви волинської трагедії („ofiary ludobójstwa na Wołyniu”) не будуть перепоховані».
Згадуючи про заяву, що Польща не вишле своїх солдатів в Україну, бо має зміцнювати східний фланг НАТО, журналіст запитує про сенс існування спільної польсько-литовсько-української бригади в таких умовах.
«За таким рішенням приховуються причини, пов’язані з внутрішньою політичною ситуацією. Разом із приходом до президентської влади Кароля Навроцького де-факто вперше від 1991 року в Польщі похитнувся консенсус щодо закордонної політики.
Сьогодні Україна — один із головних елементів "європейської системи безпеки" і за європейську допомогу платить не грошима, а кров’ю своїх громадян. Дає змогу європейським державам зміцнити свою стратегію оборони. Чи можна це оцінити?» — закінчує риторичним запитанням свою статтю Пйотр Андрусечко.
Мацей Печинський аналізує механізм культурної експансії «Великого степу», — башкирського фолькового колективу, яким тепер Росія пробиває шляхи в сучасній попкультурі. «Творчість Ай йоала — це прийнятний у рамках імперії місцевий фольклор, але в осучасненій версії, а тому експортний. Це м’яка сила, що виконує, на думку Москви, кілька корисних функцій».
«Росія сходить зі сцени», — оптимістична назва статті Анети Стшемжальської про вплив Росії в Азербайджані й на Кавказі. Є й інший матеріал про вірменсько-азербайджанські відносини, про ситуацію в Центральній Азії, про сучасну ситуацію чеченців.
Українська тематика домінує в розмові Іренеуша Данька з докторкою етнології, волонтеркою Ольгою Соляр, яка вже 30 років вивчає Україну, а останні роки чимало часу проводить буквально на лінії фронту, про її воєнну повість «Дике поле».
Nowa Europa Wschodnia/С.Ч.