Католицький соціально-культурний журнал «Więź», який виходить у Варшаві з 1958 року і своїм гаслом обрав «Персоналістичний погляд на віру, культуру, суспільство та політику», — так вказує на інтернет-сторінці — в останньому номері 4 (702) чимало уваги присвячує польсько-українським відносинам.
Темами номера оголошено «Польські вправи в багатоетнічності», «Коли єпископат зазнає невдачі» та «Навіщо потрібні культурні інституції?». А деталізовані запитання так: «Чи можемо ми жити в Польщі з кількома мовами, спогадами та травмами після десятиліть етнічної монокультури? Як ми можемо побудувати спільноту, що складається з поляків та українців — двох «травматичних країн», що зустрічаються у спільній повсякденній реальності? Що може замінити модель «одна держава — одна нація»: лише інтеграція чи радше культура перекладу, обміну та спільної відповідальності? Де ми можемо знайти політичну уяву, яка перетворить багатоетнічність з адміністративної проблеми на проєкт спільного світу?»
Інтерв’ю Кароля Грабяса з Міхалом Білевичем має назву «Польща-Україна: зустріч двох травмованих земель» і представляє оригінальну версію складнощів у польсько-українських відносинах. Тут обігрується слово «traumaland», бо дослівно назва матеріалу — «Польща-Україна: зустріч двох traumaland`ів». А німецькою надзвичайно схоже слово traumland — це таки «країна мрій» і це слово використовується як частина назви історично відомого парку розваг Traumlandpark (1977-1991). В інтерв’ю ж розмова про книжку Міхала Білевича «Traumaland».
У книжці й інтерв’ю ж ідеться таки про травми: «В історично травматизованих суспільствах є сильна потреба визнання винятковості власного страждання й статусу жертви. Поява українців у польському просторі може пробуджувати страх, бо впроваджує іншу нарацію — іншу травму». Прикладами інших націй з такими ознаками згадують Вірменію та Ізраїль.
Міхалом Білевич нагадує про явище альтруїзму, яке зароджується зі страждань, про посттравматичне зростання, коли буття жертвою породжує потребу діяльності й активної допомоги іншим. «Люди після досвіду травми не лише борються з симптомами стресу, але також часто переживають духовне відродження».
Автор розглядає з цього погляду антиукраїнські настрої в Польщі. Згадує, як вони надзвичайно зросли в 2014-2016 роках. Концентруючись на образах українців як фізичної робочої сили й темі Волині, а відтак українцях як убивцях, які тільки й чекають, як би вбити поляків.
У 2022 році цей процес цілковито затих. А водночас в Україні зросла кількість осіб, які вважають, що поляки та євреї отримали від українців швидше зло, ніж добро. Автор пояснює це явище не впливом російської пропаганди, як можна було очікувати, а тим, що «війна розблоковує певне відчуття сорому та провини... Можливо, так відбувається тому, що українці все більше розуміють, що їхня безпека залежить від хороших відносин з іншими народами, а це відкриває простір для важких розмов про складне минуле».
Автор не пише, чи у поляків є така потреба розблокувати почуття провини та сорому, але зазначає, що такі травмовані суспільства непропорційно реагують на подразники, пов’язані з історичною травмою — згадує відому спробу депортації з Польщі глядача концерту за прапор, яким він махав під час концерту.
Співрозмовники обговорюють також інші історичні факти, явища й постаті спільної історії, такі як Бандеру й Дмовського.
Міхал Білевич констатує, що «Польща сьогодні не відіграє сьогодні таку роль з інформування про місця перетину нашої спільної пам’яті, як могла б. Адже ми маємо 200 тисяч українських учнів у польських школах — це дає унікальний шанс на створення контрнаративу щодо домінантного наративу про історію України. Наративу, де буде місце для Симона Петлюри, на спільні культурні мотиви та взаємне натхнення, наприклад, Івана Франка, який звертався до польської літератури, чи Тараса Шевченка, котрий також апелював до польських романтичних взірців, а при цьому, як у вірші «До поляків», прагнув зрозуміти джерела ворожості між народами та висловлював сподівання на майбутнє поєднання».
Окрема стаття Кароля Грабяса присвячена проблемі поліетнічності Польщі — «Поліетнічність сама собою не складеться: Вправи з політичної уяви». На життя в Польщі очима українців пропонує подивитися український журналіст у Польщі Владислав Яценко (стаття «Поруч, але окремо»).
Часопис містить також кілька перекладів із творів Лесі України за авторством Збігнєва Дмітроца.
Інші матеріали присвячені також польсько-єврейським відносинам, ролі єпископату у житті костьолу, питанню різниці міжрелігійного діалогу жінок і чоловіків, свободі інтерпретації у вірі, ролі інституцій культури.
Więź/С.Ч.