Після майже ста днів неспровокованого нападу Росії на Україну, за оцінками ООН, загинуло щонайменше 4000 мирних жителів. Фактична кількість загиблих, безсумнівно, набагато вища. В опублікованому звіті йдеться, що звірства Росії в Україні рівносильні геноциду. Але на Заході все частіше з’являється думка, що жертви повинні вести переговори з вбивцями і погодитися на ще більше кровопролиття, щоб дати путіну «пропуск». Це образлива і небезпечна ілюзія, зазначає авторка.
Генрі Кіссінджер рекомендував Україні завершити війну, проявивши «мудрість» і повернувшись до «status quo ante». Іншими словами, вона має відмовитися від вже окупованих Росією територій Криму та Донбасу в нагороду за розв’язання бійні та спричинення кризи біженців.
Практики реальної політики повинні зрозуміти, що Україна бореться не лише за територію, як у настільній грі, а й за людей, які там живуть. Назва Буча залишиться в пам’яті назавжди як місце страшних військових злочинів, скоєних російськими окупантами. З кожного місця, зайнятого путінськими військами, випливає нищівний список тортур, зґвалтувань, вбивств і зникнень. Цивільна та критична інфраструктура навмисно атакується, а цілі міста, такі як Маріуполь, непридатні для проживання. Коли українці чують, що вони мають «віддати» свою територію, це означає відмову від наших земляків, підкреслює Олександра Матвійчук.
У цьому вторгненні ніколи не йшлося про лише території, це масштабна соціальна інженерія режиму, який не вірить в існування української ідентичності чи державності. На відеозаписах, опублікованих у Telegram-каналах, знятих в нині окупованих Херсонській та Запорізькій областях, видно переляканих мешканців, які змушені декламувати вимушені зізнання, і підтверджують, що вони «пройшли повний курс денацифікації». Це схоже на промивання мізків уйгурським мусульманам китайським урядом у концентраційних таборах Сіньцзяна. Але, вочевидь, Україна має віддати наших людей цим мучителям в ім’я неіснуючої «переговорної угоди» з Росією. Якщо життя українців не викликає достатнього занепокоєння, щоб діяти, я звернуся до прагматизму політиків, наголошує у своїй статті українська правозахисниця Олександра Матвійчук.
Війна в Україні почалася не у 2022 році, а у 2014 році, коли російські війська незаконно захопили Крим, Донецьк і Луганськ при несміливій реакції міжнародної спільноти. Чи такий обережний підхід якимось чином підживив апетит путіна? Почавши з бомбардувань мирних жителів Алеппо, далі – використання хімічної зброї на вулицях Англії й насамкінець спонсорування жорстокого придушення протестів білоруською диктатурою. Він очолив глобальну кампанію дестабілізації та робитиме це надалі, якщо не зіткнеться з рішучою протидією.
У лексиконі путіна немає компромісу. Ми знаємо це з обманів, які він чинить щодо своїх громадян. Початкова військова мета Кремля полягала в тому, щоб за лічені дні окупувати всю Україну, і майже точно, якби вдалося це зробити – наступними були б такі країни, як Молдова та Казахстан. Це все ще може бути так. Те, чого просять Кіссінджер, деякі європейські та інші уряди, це поступки, які підвищать загрозу безпеки.
Можливо, це правда, що інфляція є набагато більшою проблемою для виборців і що збої на світових продовольчих та енергетичних ринках, ймовірно, посиляться. Але припущення, що це якоюсь мірою вина впертості України, а не наслідок російської блокади десятків мільйонів тонн зерна, є неправильним розумінням того, що відбувається на наших очах.
Не слід казати українцям домовлятися про своє існування в умовах кампанії геноциду. Останніми днями я спілкувався з представниками захисників прав людини у Сирії та Лівії, де російські війська та найманці безкарно сіють смерть. Світ не може допустити, щоб Україну додали до цього списку. Бо ми не будемо останніми. Усі ті, хто прикриває цинізм так званим прагматизмом, повинні повернутися до школи й вивчити, що єдиний спосіб перемогти тирана – це протистояти йому, підкреслює Олександра Матвійчук.
Rz/М.Я.