12 листопада прах трьох президентів 2 Речі Посполитої у вигнанні урочисто поховали у Мавзолеї Президнентів у храмі Провидіння Господнього у Варшаві.
Вони вели свою країну до свободи і незалежності, навіть тоді, коли де факто і де юре Польща перебувала під окупацією радянського режиму в часи ПНР.
Говоримо про це із доктором наук із Військово-морської академії в Ґдині Маріушем Кардасом.
Значення президентури, урядів у вигнанні для історії Речіпосполитої є надзвичайно важливим. Уряди Республіки Польща в еміграції давали тяглість, відчуття тривалості функціонування тієї країни. А події, які сталися на початку 90-х років, а саме – передача президентських клейнодів від представників другої Речіпосполитої новій демократично обраній владі після згідно з традицією, усталеною квітневою конституцією 1935 року. Тут говоримо про президентуру Президента Леха Валенси. І це спричинило те, що сьогодні ми можемо говорити про польську державу, яка не припинила існування попри те, що владу в країні захопили комуністи, а по суті, совєцкий союз. Це створює певні проблеми для істориків, які дискутують, як саме оцінювати державність країни, яку ми називаємо Польською Народною Республікою.
Шостого листопада в Нью Арку, Великобританії, відбулися урочистості прощання з президентами Польщі на еміграції. Їх буде перевезено в ці найважливіші для поляків дні перенесено і поховано до Мавзолею президентів у Варшаві. Це прощання мало важливе значення. Адже вшановано президентів, які були символами тривалості та легітимності існування польсьської держави.
«Інституціональне продовження, а саме так це треба називати, і також правова Другої Речі Посполитої, відігравала величезну роль для свідомої частини польського суспільства, яке бачило в їх діяльності шанс на відновлення польської Незалежності. Хоча, з прагматичної точки зору, це було певною ілюзією. Моє покоління добре пам’ятає період 60-70х років, коли ми не бачили шансів на те, щоби совєцкий союз програв Холодну війну і припинив своє існування, що мало би дати можливість польській державі позбутися комуністичної окупації. Функція президента в еміграції була важливою для цілої групи поляків, які після 1945 року опинилися в еміграції. Бо разом із такими до певної міри, диванними функціями, вони все ж відбивалися на житті еміграції, яка підтримувала діяльність, наприклад, опозиції в польській народній республіці, комуністичні Польщі».
Це складно зрозуміти, каже Маріуш Кардас. Попри таке означення диванний уряд, вони все ж відігравали надзвичайну політичну роль як політичний тил для Польщі, яка залишилася під радянською окупацією. Президенти на еміграції були представниками державності і для діаспори польської за кордоном, і для громадян окупованої комуністами Польщі.
«Період радянської окупації Польщі є часом, який треба сприймати по-різному. В залежності від того, як та країна функціонувала, як сателіт совєцкої країни. Треба чітко розуміти, що перші еміграційні уряди кінця 40-років і початку 50-х мало важливий вплив на життя еміграції, а також суспільства, яке ще залишалося в самій Польщі, яке жило надією на те, що вдасться відновити Незалежність, і що вдасться не підпорядкуватися совєцькій системі, совєцькій державі. Звісно, це не вдалося. Роки ж 60-70-ті – це час підтримки еміграції, але також уже помітний вплив, який мав Лондон – тобто, польський уряд у Лондоні, на допомогу, яку можна було організувати для опозиції, нової опозиції, ка яка почала відроджуватися і наприкінці 70-80х років трансформувалася в так звану демократичну опозицію, а згодом і стала початком «Солідарності», яка була не стільки союзом профспілок, а, як ми тепер розуміємо, організовувала людей в контексті громадянського руху. Адже на початках до Солідарності записалося близько 10 мільйонів людей. Тобто, більшість дорослого населення тодішньої Польщі».
Першим президентом в еміграції був Владислав Рачкевіч. Це був один із найвідоміших політиків Другої Речіпосполитої. Перед тим, як став президентом, тричі був міністром внутрішніх справ Польщі. Був воєводою Білостоцьким і Поморським, був також Маршалком Сенату.
Після евакуації 1939 року, був делегований з місією допомоги до Польщі, допомоги, яку надавала діаспора. Згідно з квітневою конституцією, був призначений у 1939 році Ігнацієм Мосціцьким прездидентом ресіпубліки Польща.
«Період його управління припав, можна сказати, на найважчий час Другої світової війни. Завданням його, вочевидь, було об’єднати польську еміграцію, розділену і репрезентовану ліберальними пілсудчиками, яку він представляв, і демократичною опозицією, головним представником якої був прем’єр Владислав Сікорський. Треба визнати, що він зумів дійти компромісу із опозицією, передавши Сікорському частину своїх повноважень згідно з конституцією. Він негативно оцінював підписану Сікорським з Іваном Майським угоду, підписану без його відома, це навіть призвело до певної кризи, Рачкевич грозився піти у відставку. Але цього не сталося. І до кінця війни, до 1947 року, був номінально тим, хто консолідував поляків на боротьбу з німецьким окупантом».
Перед своєю смертю призначив своїм наступником Августа Залевського. Це було дуже контроверсійне рішення, що призвело до кризи в середовищі польської еміграції. Бо згідно з усіма угодами, цей пост мав посісти Томаш Арцішевський із соціалістичної партії.
«Август Залевський, другий Президент Речіпосполитої на еміграції, був представником «твердої пілсучизни», консервативної. Досвідчений дипломат, сенатор, до 1932 року був міністром закордонних справ. Також був міністром закордонних справ під час другої світової війни в уряді Сікорського. Президентом був призначений 9 червня 1947 року, і обіймав цю посаду впрожовж 25 років. Найдовше з усіх президентів в історії країни. Його президентство асоціюється, на жаль, з поглибленням поділів серед польської еміграції. Зокрема через те, що після 7-річної каденції, яка була визначена конституцією, не подав у відставку і продовжив її на неокреслений термін. Це, звісно, викликало певну реакцію серед еміграційної опозицію. Було створено так звану раду трьох, якій еміграційна опозиція надала президентські повноваження. До неї увійшли спершу Владислав Андерс, Томаш Арцішевський і Едвард Рачинський. Август Залевський помер 7 квітня 1972 року».
Смерть Залевського поставила край розколу емігрантської опозиції, раду трьох було розпущено, а опозиція визнала президентом Станіслава Островського, якого на цю посаду призначив перед смертю Август Залеський.
«Станіслав Островський, черговий президент у вигнанні, лікар за освітою, ветеран польських легіонів і війни з більшовицькою росією, 1919-1920 років, посол на Сейм 2 Речіпосполитої, а тиакож багаторічним президентом міста Львова. Він залишався у місті аж до капітуляції, до 22 вересня 1939 року, після чого був арештований НКВД. Був звільнений під амністію після пакту Сікорського-Майського, доєднався до армії Андерса, з якою вийшов з совєцького союзу, пройшовши з нею весь бойовий шлях у складі другого корпусу. Був обраний президентом Речіпосполитої на еміграції 9 квітня 1972 року, і через 7 років покинув свою посаду».
Його наступник, досвідчений воєнний дипломат Едвард Рачинський, 1932 року, наприклад, був призначений польським представником у Лізі Націй. У 1935-1945 роках був польським Послом у Лондоні. Його можна вважати найважливішим співтворцем польської зовнішньої політики. Варто зазначити, що в серпні 1944 року безуспішно, на жаль, апелював до країн альянсу щодо допомоги Варшавському повстанню.
«Він став президентом 8 квітня 1979 року, усвідомлюючи, що він не має великого впливу на міжнародну політику, старався долучатися до діяльності на зміну ситуації в Польщі, зокрема, активно підтримуючи діяльність демократичної опозиції. Після закінчення каденції, звільнив посаду 1986 року».
Після Едварда Рачинського посаду президента Польщі в еміграції обіймає Казімєж Саббат. Ветеран оборонної війни 1939, служив у з’єднаннях бронетанкової дивізії генерала Мачка, воював у Нідерландах в 1944-1945 роках. Після війни почав займатися економічною діяльністю, став підприємцем.
Останнім президентом Речіпосполитої на еміграції був Ришард Качоровський. Він своїм рішенням і передав клейноди і повноваження президента демократично обраному Лєхові Валенсі у Королівському замку в грудні 1990 року. Ришард Качоровський трагічно загинув під Смоленськом, коли у складі польської делегації летів на вшанування жертв Катинської трагедії.
Розмовляв Володимир Гарматюк.
Слухайте матеріал у звуковому форматі у доданому файлі