Фотокореспондент із Закопаного Вітольд Добровольський після початку повномасштабної війни Росії проти України вирішив стати волонтером. Він був серед групи польових медиків, які зголосилися поїхати на Схід, щоб рятувати поранених солдатів і цивільних. В 2014 році Вітольд Добровольський вже був в Україні у розпал Революції Гідності та, коли розпочався локальний конфлікт на сході країни.
Про цей досвід, а також про те, як змінилася Україна за ці 9 років Віктор Добровольский розповів Польському радіо для України.
— Пане Вітольде, хотілось би для початку спитати, як ви вирішили приїхати в Київ у 2014, що спонукало вас долучитись до Революції Гідності?
— Я приїхав на Майдан в кінці лютого 2014-го. Я поїхав туди для того, аби побачити на власні очі, що відбувається в Україні, і дати безпосередньо власну оцінку подіям. Оскільки на цю тему тоді було чимало неоднозначної інформації. І з сьогоднішньої перспективи я вже розумію, що це була антиукраїнська проросійська пропаганда. До поїздки до Києва для мене не було очевидним, що протестуючі виборюють право на демократію. Не зрозуміло це було, в першу чергу, через історичні протиріччя, як, наприклад, шлях УПА, чи героїзування Бандери. Це викликало суперечки у польської спільноти. І хотів просто для себе з'ясувати, чи насправді, так як нав’язувала російська пропаганда, українці вороже налаштовані проти Польщі. А виявилося, що зовсім навпаки, українці були за європейську інтеграцію і я не стикався на Майдані з антипольськими настроями. Тож я був свідком народження українського народу у масштабному розумінні, ширшої свідомості та ідентифікації українців.
— Вже 9 років минуло від вашого першого візиту, як ви оцінюєте зміни в Україні, як, на вашу думку, на суспільство вплинула Революція Гідності і війна, спочатку локальна на сході, а потім і повномасштабна?
— Звичайно, мені здається, що Майдан справді розпочав процес українізації України і ментального відмежування від Росії, усвідомлення українців, що насправді не так багато речей пов'язують ці два дуже різні народи. Хоча історично Україна упродовж століть перебувала під владою Росії. І, зрештою, українці усвідомили, що вони не є частиною того світу і боролися за те, аби вивільнитися і будувати власну національну і незалежну державу. Аби самотужки вирішувати свою долю, а не чекати на дозвіл щодо різних повноважень від Росії. Звичайно, за ці роки Україна змінилася разюче. Бо тоді ще були розмови про східний і західний поділ України, а потім виявилося, що воювати за Україну на Донбасі пішли в першу чергу вихідці зі східного регіону. Українці почали масово переходити на українську мову, зокрема, і на східних територіях. Відродилася національна свідомість України. Як бачимо, Росія не хотіла дозволяти українцям самостійно вирішувати свою долю. На жаль, через це і триває війна. Те, що зараз діється на фронті — це черговий етап війни. І повномасштабне вторгнення, можна сказати, українцями стримано і подолане. Хоча, звичайно, є території під тимчасовою окупацією. Але я особисто не маю сумнівів, що хоч і не найближчими тижнями, але упродовж найближчих тижнів українці перейдуть до активного наступу і зможуть вибити росіян зі своїх територій. Я аплодую мужнім українським військовим, українському народу. Вірю і хочу, аби вони перемогли ворога, щоб ця війна не закінчилася стримуванням вогню, і російські війська не залишилися на території України і так само в Криму.
— Чи не було страху, їхати на схід України у 2014-му, бачачи все, що там відбувається справжня війна?
— Звичайно, страх був. Але цей страх вдалося пережити. Тобто, коли падають бомби, або працює артилерія ворога, то такий страх дозволяє у відповідний момент швидко сховатися, або людина також може піти в інший бік, і бути неймовірно відважною, а в певний момент може не звернути уваги. Це досить складне питання, бо люди, які досить довго перебувають на лінії вогню, просто звикають до цього. І не може бути небезпечно. Для мене виїзди на схід був кілька етапними. Перший мій приїзд на Донбас відбувся в травні 2014 року і можу сказати, що за кожним новим приїздом туди я спостерігав те, як конфлікт розвивався і розгортався все більше і більше. Можу додати, що спочатку на Майдан я поїхав як документаліст. Тоді навіть серйозно не думав про журналістику. Але мій перший виїзд на схід сформував моє подальше професійне життя, я став воєнним фотокореспондентом, і не буду приховувати, що маю нині вже певні успіхи у цій справі. В минулому році я вже не хотів їхати в Україну, як фотожурналіст. Тому що й так сотні фотографів приїхали із різних країн. Я зрозумів, що цього разу я вже ніяк не допоможу Україні своїм фотоапаратом. І вирішив побути медичним волонтером.
— Ви фіксували не тільки в Україні. Мені здається, що робота воєнного кореспондента є дуже складною, не тільки тому що це просто небезпечно. Весь світ, на жаль, може бачити фото зруйнованих будинків, вбитих людей. І власне вони є важливими бо це і фіксація воєнних злочинів, це демонстрація усьому світі того пекла, що відбувається в Україні, те беззаконня, яке чинить Росія. Але впевнена, що це дуже непросто фотографувати людину, яку щойно витягнули з-під завалів, а що найстрашніше - людину, яка щойно втратила когось із близьких. Гадаю, що у всіх кадри із Маріуполя, Краматорська, Вінниці, Кременчука, Харківщини...
— Це не є легка праця, а дуже важка. І психічно виснажлива. Через це військові кореспонденти мають часто такі самі психологічні проблеми, як військові, які воювали. Хоча камера часом дозволяє дещо дистанціюватися від того, що відбувається навколо, але все одно, побачені нами образи повертаються до нас. Тож звичайно, це непроста і нерідко неприємна справа, але в гарячих точках ніби розумієш свою місію, бо так світ може побачити те, що насправді відбувається в Україні та інших місцях, де є військові конфлікти. І щоб світ це усвідомлював. Я особисто не мав ніколи таких психологічних проблем від своєї діяльності, але зустрічав багатьох журналістів, які все це складно переживали і мали психологічні проблеми. Але все ж долали їх і знову поверталися на війну. Деяки з них впадали в залежність від цього.
Запрошуємо слухати звуковий аудіофайл
Христина Срібняк
