Окрім бандурного мистецтва, яке присутнє в академічних закладах освіти і яке ні для кого не є незнаним, є ще група людей, які відроджують кобзарські традиції, так, як це було сотні років тому. Відомо, що останні лірники, наприклад, на Волині грали ще в 60-х роках ХХ століття. Однак потім ця традиція дещо занепала. Лише тепер її продовжують - через фестивалі, книжки, розповіді і до передання цього мистецтва незрячим людям, так, як це було колись.
Кобзар Ярослав Крисько – один з тих, хто, з одного боку, активно грає і співає на старосвітській бандурі, є учасником колективу «Хорея Козацька», шукає цікавий давній український репертуар, але також займається музичною освітою серед незрячих.
- Думовий епос зафіксований майже весь. Найвеличніша праця на цю тему – це двотомник Катерини Грушевської, доньки Михайла Грушевського. На жаль, тираж другого тому був знищений практично весь, але в нас є кілька екземплярів. Щодо мелодій, то переважно ми співаємо за Георгієм Ткаченком, за Миколою Будником. Це – приклад живого, усного передання інформації, традиції, способу гри. Хоча зараз я намагаюся відтворити думу так, як це було зафіксовано на валках. Це теж клопітка праця, тому що на валках ці записи зіпсували, є скрип і шум, але добре, що вони вже оцифровані і частина вже є у вільному доступі на Вікімедії, а саме йдеться про «Колекцію фонографічних валків Філарета Колесси». Це він на слух зафіксував мелодії, він їх проаналізував, він їх розклав, можна сказати на літери, ноти, на атоми. І ця його праця для мене є найвеличнішою на цю тему. Багато кантів, псальмів, які дійшли до нас у рукописах, друкованих виданнях, також в усній формі. Танцювальна музика також є, і на валках, і з усних переказів, - розповідає про кобзарсько-лірницький репертуар Ярослав Крисько.
- Як зараз в Україні виглядає кобзарський рух, передання традиції незрячим людям? Яка твоя участь у цьому?
- Всі братчики в цеху – зрячі (В Україні існують три кобзарсько-лірницькі цехи – Київський, Львівський і Харківський – М.К.). Але це не наш хліб. Це хліб – незрячих людей і це їхня традиція. Тому у мене була мрія навчити когось з незрячих. Цьому допомогли зйомки фільму «Поводир». Тоді на роль кобзарів планувалися зрячі люди, але після перших проб стало зрозуміло, що зрячий ніколи незрячого не зіграє. І тому вони пішли на цей крок, що стали підбирати по всій Україні незрячих людей. І так вийшло, що хлопець зі Львова погодився зніматися у цьому фільмі. Але його роль передбачала, що він має грати на інструменті. І мене попросили позайматися з ним і навчити його. За кілька місяців він мав навчитися грати хоча б один твір. Я трохи доводив до пуття його інструмент. Цікавий момент про те, як вчити незрячого. Познайомившись зі світом незрячих, я взагалі був вражений, як ці люди живуть, наскільки в них все відпрацьовано, злагоджено, логічно, по відчуттях. І, власне, була інформація про обряд, що вчитель накладав руки на учня і так його вчив грати. Виявилось, все навпаки. Я тримаю руки на інструменті на струнах, а він має накласти, щоб відчути: великий палець до великого правої руки, вказівний до вказівного. Я граю і він чує, як рухаються руки, як перебираються. І наступний етап – це, коли він вже бере інструмент до рук, я йому ставлю пальці. І помаленько він вчиться відчувати інструмент, струни. Вчиться правильно защипувати, так, щоб орієнтуватися по струнах. Там важливим є не щипок, а ковзання зі струни, яка защипується, вона опирається на сусідню струну, як опора і орієнтир. Там своя наука. І так Тарас навчився грати і у фільмі він вже грає. Але в нього душа більше лягла до ліри. Тому він замовив ліру. Хоча на старосвітській бандурі він також грає.
- Але в цих трьох цехах – в Харкові, у Львові, Києві є ще учні?
- Так, звичайно. За один рік у нас висвятився один незрячий. Микола Товкайло сказав, що це вперше за сто років ми висвятили незрячого. Це нас вельми втішило і обнадіяло. Після того до братії долучився незрячий лірник і бандурист зі Львова Лайош Молнар, а той, кого ми першого висвятили, це був Олександр Триус з Ромен. Є бажаючі, є незрячі люди, які ще опановують репертуар. І ми чекаємо, адже не кожен, хто взяв в руки інструмент, має право бути кобзарем. Є певні ініціації, іспити. Але, як це не дивно, але ця традиція в Україні не така знана. Ми робимо все, аби поширити цю інформацію, ці інструменти, репертуар, про те, як це було насправді, а не так, як нам розповідали.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль