У межах фестивалю «Схід Культури. Інші Звучання» (Wschód Kultury. Inne Brzmienia) відбувся ряд супровідних заходів, які мали на меті показати і підтримати українську культуру.
Виставка плакатів Клубу Ілюстраторів «Pictoric» – «Support Ukraine PIC. Образ війни» діяла у самісінькому центрі Любліна на Площі по Фарі. Там Яна Стемпнєвич зустрілася із кураторкою виставки Емілією Кєтлінською-Дрозд з «Майстерні культури» («Warsztaty Kultury»). Тож запрошуємо пройтися цією виставкою і дізнатися про роботи, які на ній були показані.
- Я зустрічалася із Клубом Ілюстраторів «Pictoric» на фестивалі «Інші Звучання» у 2018 році, тоді, пам’ятаю, художниці проводили майстер-класи для дітей. А сьогодні я бачу дітей на плакатах, у воєнному контексті.
- Так, ми бачимо тут зовсім інший проєкт Клубу ілюстраторів «Pictoric» – Support Ukraine PIC. Образ війни». І це вже другий показ цього проєкту у нас у Любліні. Одразу після того, як Росія почала повномасштабну агресію, ми показували плакати, які було створено тоді. Натомість ці, що супроводжують фестиваль «Інші Звучання», на жаль, зовсім інші, оскільки ситуація війни триває і розвивається. Як ви зауважили, тут багато дітей – ми хочемо показати, що діти є основною жертвою того, що зараз відбувається.
Скажімо кілька слів, чим є «Pictoric»
- «Pictoric» — це Клуб ілюстраторів, який багато років тому створила Олена Старанчук. З нею Ви і мали нагоду зустрітися на попередніх випусках фестивалю. До клубу належить понад 30 графіків, переважно, з Києва, але з інших українських міст теж. Нині, знаю, що переважна більшість графіків виїхала до різних європейських країн, але чимало з них залишилося в Україні. «Pictoric» проводить багато проєктів, і ми ці проєкти підтримуємо , метою яких є презентація якісної української ілюстрації. Натомість коли говорити про цей конкретний проєкт, який ми маємо нагоду дивитися, то мета тут така, щоби за допомогою плакатів показати світу правдиву картину війни в Україні. Пікторік — це графіки, ілюстратори, і знаряддям їхньої діяльності є візуальне мистецтво. Пікторік створив проєкт – про нього можемо дізнатися на сайті https://www.supportukraine-pic.com/ І цей проєкт нараховує вже понад 150 праць.
- Хочу попросити, щоби ми пройшлися цією виставкою. Ми стоїмо з Вами перед плакатом, на якому зображена людина, котру добре всі знаємо.
- Це дві ілюстрації авторства Анни Саравіри, з нею Ви теж мали нагоду вже розмовляти. А тут бачимо пана Лаврова. Він, наче шоколадом, заливає свій народ пропагандою, неправдивою інформацією. Зверну увагу, що кожен ілюстратор з «Pictoric», а почав робити коментарі до своїх робіт. І на одному зі стендів ми публікуємо ці коментарі, тож глядач може дізнатися, що сам автор хотів нам сказати. Підійдемо до цього стенду. Я прочитаю коментар Анни Сарвіри. «Російська пропаганда кожного дня виробляє огидну брехню, маніпулює інформацією та історичним фактами. Після почутого потоку брехні, російське суспільство вже не хоче слухати вже правду, а чекає на брехню, солодку, як шоколад. Натомість російська дійсність нагадує шоколад тільки кольором». Ще одна важлива справа, на яку хочу звернути увагу, о ці коментарі є трьома мовами – польською, англійською та українською.
- Я би хотіла, щоби ми з Вами підійшли до плакату, який зробив на мене дуже сильне враження. Прочитаю підпис: «9 березня. Маріуполь». І ця робота дуже промовисто показує, що тоді відбулося. Бомбардування пологового будинку...
- На початку нашої розмови я сказала, що ми вдруге показуємо цей проєкт. Перші плакати з лютого і березня плакати були зовсім інші... А потім стався Маріуполь, сталася Буча і це все зображено на плакатах... Так, праця, на яку Ви звернули увагу, дуже промовиста. Не приховую, що мені важко про неї говорити, оскільки я сама – мама, і мені важко говорити про те, що війна робить з українськими дітьми, як вона забирає їхнє дитинство.
- А часто – і життя, і саме про це розповідає плакат. На ньому бачимо лелеку, який у дзьобі несе порожню колиску.
- Так, лелека має у дзьобі порожню колиску, з якої вилітає ангельська постать немовляти. Це праця Оксани Драчковської. Ілюстратори «Pictoric»-а наголошують, що одне – це подивитися новини в телевізорі, а зовсім друге – їхні роботи, котрі розповідають про події, обличчя війни. Ці плакати залишаються з нами, а наших серцях.
- А яка Ваш — не скажу улюблений (через важкий емоційний тягар цих робіт) - а але плакат, до якого Ви повертаєтеся, і перед яким Ви частіше зупиняєтесь?
- Ось ці. Перед нами – чотири роботи Наталії Шульги. Мені подобається її стиль, я багато читала про цю художницю. Наталія за освітою архітекторка, а мені подобаються плакати архітекторів – вони мають цікаву конструкцію. Тут, на працях Наталії, бачимо вагітну жінку, на яку летять бомби, навколо неї – дим. Ви знаєте, що тільки у Київській області від початку повномасштабної російської агресії народилося 1300 дітей? Життя, хоча воно діється у ненормальній ситуації, це життя триває і стаються речі, які статися повинні. Ця робота Наталії – саме про перемогу життя. Хочу звернути увагу ще на один плакат Наталії Шульги. Він до мене промовляє дуже сильно, і ця робота має польський акцент. До Любліна, до Польщі приїхало багато громадян України, а ця робота показує саме такий аспект війни. Бачимо фрагмент вікна і долоню, яка торкається скла цього вікна в жесті прощання.
- Розкажіть, будь ласка, про співпрацю «Майстерні культури» та «Pictoric»-а. Ц виставка, якою ми з Вами ходимо в центрі Любліна, не є першим ефектом співпраці. Вона триває вже багато років і в її межах було показано чимало цікавих проєктів.
- Багато років тому ми показали виставку першого проєкту «Пікторіка» «Yellow&Blue». Це був 2018 рік, а сам проєкт триває від 2016 року. У 2018 році ми показали близько 30 робіт, а цього року, в межах фестивалю, показуємо цих робіт понад 90. Ці дві виставки контрастують одна з одною. «Образ війни» – це Україна, яка бореться із російською агресією, це війна, це трагедія. Натомість «Yellow&Blue» – це Україна, яку художники бачать, яку хочуть мати, з її смішними цікавинками, гумором... Наприклад, побачимо на тих працях найдовший тролейбусний маршрут на Кримі, побачимо дерево життя, або славнозвісні маршрутки та не менш славнозвісні українські балкони. Це кольорова Україна, яку ми всі хочемо бачити. Ми думаємо про художників, ми їх підтримуємо і віримо, що Україна незабаром так виглядатиме, що ми зможемо поїхати і її таку побачити, і що буде нормально.
Запрошую послухати розмову у доданому файлі
Яна Стемпнєвич