Цьогоріч все трішки інакше. По-перше, багато хто так і не може вийти зі своїх комфортних закамарків, або перетворив їх на укриття, по-друге ми цьогоріч втратили УКФ, ну як втратили, УКФ існує, проте всі культурні дофінансування переспрямували на оборону. Це без перебільшення посилює масштабну гуманітарну катастрофу в країні. По-третє, inter arma tacent musae - музи мовчать, коли звучать гармати. Творити в час, коли над тобою літають ракети складно.
На початку серпня український культуролог, письменник, автор подкасту Станція 451 Олександр Михед провів на своїй сторінці у Фейсбук невеличке опитування. Він написав: «Дорогі друзі творчих професій, Розкажіть, будь ласка, що у вас мало з’явитися, чи втілитися в 2022? Які проекти ми, які вже мали бути втілені, не побачимо, не почуємо найближчим часом? Почну з себе. 20 епізодів нового подкасту про Україну очима іноземців від Х століття і дотепер. Ну і новий нонфікшн. А що у вас хорошого мало бути в альтернативному таймлайні?»
Окрім переліченого, у цій війні Олександр втратив свою домівку - його будинок в Гостомелі був варварськи зруйнований і кімнатами, в яких раніше писалися книжки і обдумувалися ідеї нових випусків подкастів зараз гуляє вітер. Протягом двох дім під дописом Олександра появилося 329 коментарів. 329 відкладених ідей. 329 втрачених причин зустрітися цього року у всіх можливих містах Сходу, Заходу, Півночі та Півдня. 329 втрачених можливостей для українських дизайнерів, медійників, рекламних агенцій, кейтерингових компаній, фірм-перевізників, заробити кошти на розвиток власного бізнесу. Це наслідки, з якими нам ще доведеться змагатися після перемоги. Олександр Михед згадує термін «альтернативний таймлайн». В своєму інтерв’ю 2019 року для програми Романа Чайки «ЗаЧайком» він говорить зокрема про паралельні реальності та інформаційні бульбашки. На момент Майдану стріми для нас були чимось новим, абсолютно незвіданою територією, поняття інформаційної бульбашки ще не проникло в публічний дискурс, Олександр Михед зокрема розповідає про свою Розмову із стрімером Олександром Аронцем, котрий ділився враженнями про свій восьмигодинний стрім з майдану: «Коли Аронець відвів очі від екрану телефону після 8 годинного стріму - розповідає Михед, - його накрила хвиля розуміння, на скільки ширшим є все те, що відбувається довкола».
Ми поспілкувалися із Олександром Михедом у червні цього року, стосовно його актуальної візії реальності.
Ти казав тебе цікавить реальність. Тематика реальності, тематика об'єктивності. Тепер хочу запитати про твій погляд на ці речі з теперішньої ситуації. Про стріми, про медійність, про представлення реальності. Як ти можеш прокоментувати зараз?
В момент, коли ми спілкуємось зараз прилетіли 2 ракети в Кременчук. Вчора в Києві я прокинувся від вибухів. Я чув, як прилетіло в Київ і як російські окупанти хотіли денацифікувати 9-ти поверхівку і дитячий будинок. Це єдине, про що я можу думати наразі і цей інтерес до реальності, який тоді в якихось-там мистецьких, наукових спробах щось там переосмислити - це все повністю нівелюється, коли починається реальність виживання, режим виживання цілої нації. Я думаю, що в цій реальності, в якій ми живемо вже від початку гібридної війни і з загостренням повномасштабного вторгнення росії на наші території, я думаю, що це єдина та реальність, яка представляє інтерес і та, яка має значення. І мистецтво, блогерство, якась діяльність креативна, якщо вона не працює на перемогу наразі, а під цим я маю на увазі: підтримку бадьорості, створення правильних наративів, роботу з міжнародною аудиторією, збір коштів на ЗСУ, або підтримку волонтерів і тд. То якщо ці проекти не виконують такої функції - вони мені здаються не важливими, не цікавими. Це випробування реальністю, яке проходять зараз книжки, які були написані до того. Це випробування реальністю повномасштабного вторгнення, яке проходить кожен артист, кожен лідер думок. Тому, що, якщо цей лідер думок не використовує свій майданчик для того, щоб розповідати про війну в Україні, то який він лідер думок?
Ось приблизно така відповідь на питання зацікавлення реальністю. Тому, що, якщо раніше можна було говорити по реальність, яка розкладається на різну к-сть наративів, бульбашок і тд, то зараз реальність - вона одна. Ми всі об'єднані одним грем, ми всі переселенці так чи інакше. Бо дехто переселився через втрачені домівки, а дехто переселився з комфортної реальності у ту реальність в якій живе Донецька і Луганська області з 2014 року. Те саме стосується внутрішнього переміщення по ідентичностям - по тому, коли частина людей, для них не був майдан таким каталізатором того, щоб задуматись над своєю ідентичністю. Для них не було АТО, гібридна війна не була маркером до перших ракет, які прилетіли по їх житлових комплексах і тд. І з цього моменту починається переміщення їх по ідентичностям. І тому усе можливо від множинності ми прийшли до якоїсь моно-жахливої реальності, в якій ми всі перебуваємо. І зараз питання в тому, що ця реальність розпадається на купу своїх жахливих наративів і життєвих доль, в яких кожен вариться. Хто служить в тихшій точці, хто служить в повному жаху постійного вогню ворожого. Хтось опиняється в тилу, але роз’єднаний з родиною. І це з одного боку, ніби, і множинність реальності, а з іншого - це все спричинено лише росією і це все спричинено повномасштабним вторгненням.
Я теж думаю про таку річ трохи, як ти зараз. Ця тема, тема війни, зараз вона ніби перезаписує все, що було до того. Чи не відчуваєш ти таку небезпеку, що після перемоги ця тема війни дальше заполонить нашу наступну реальність? Я не знаю чи ти читав «Я звинувачую Аушвіц» і ці всі моменти, як реальність Аушвіца переноситься в реальність нащадків потім. Тобто, наскільки є така небезпека, що ми звернули, що ми зараз потрапляємо в таку яму?
Немає нічого важливішого за перемогу. Немає нічого важливішого за збереження пам'яті про ненависть, яка зараз лютую всередині в нас. І немає нічого важливішого після перемоги, як добивання росії, її ідеології, денацифікація і повний розвал імперії. Тому, що, якщо ми будемо робити вигляд, що перемога була якоюсь частковою і вона не включала у себе повний пакет винищення русні, то тоді через 8 років, через 12 років, через 5 років ми опинимось у тій самій ситуації повномасштабного вторгнення. І якщо це буде проміжковий мир, то цей проміжковий мир має бути використаний на підготовку населення, на реорганізацію суспільства, і не на вдавати те, що є щось важливіше, ніж війна, тому, що немає нічого важливішого, ніж завалити цього дракона і реформувати своє сприйняття того, що скоріше за все це реальність, у якій ми тепер будем жити з тими чи іншими поправками на «ми». Тому, я не боюсь того, що після перемоги це буде єдиним найважливішим. Я буду щасливий, якщо це буде найважливішим. Тому, що, так, ми більші, ми ширші, ми цікавіші, ніж те, у яких ситуаціях ми опинились, але 10-ок років я з радістю покладу на те, щоб світ не забував про злочини російської злочинної влади.
Дивися, ми були у такій ситуації самовпевнення. Коли нам здавалось, що це не може вже більше повторитися, не може з нами статися. Це точно не повториться. Навіть до останнього, навіть останні місяці, початок року, не вкладалося в голові, що це відбудеться. І воно далі не вкладається, скоріш за все, європейцям також - вони в тій самій своїй бульбашці. Як на твою думку, ми не пропрацювали, виходить, тобто, ми нічого не навчилися, виходить. Як людство, як Європа. Ми наново переживаємо фактично те, що, ти кажеш - незакінчені справи минулого. Я собі бачу так: можливо, цей рух, істерична конвульсія росії, те, що саме зараз вони вирішили зробити цей абсолютно дурацький крок. Можливо, є щось глобальніше, що відбувається з людством і вони, як архаїчна культура, вони розуміють, що вони вже відживають своє і це якась така конвульсія, щоб показати, що вони ще існують.
У момент, коли ми з тобою записуємо це відео, у США починається заборона абортів і починаються зовсім іншого плану процеси. Мені дуже складно зі свого повсякденного простору життя в Києві зараз мислити про те більші чи ширші це процеси. Я не знаю стосовно усіх оцих речей - незакінченних історій минулого, проекцій. Мені здається, що наслідком великим і жахливим того, що відбувається, буде ухил глобальний вправо, мілітаризація країн, збільшення бюджетів на оборону, на розробку зброї і закінчення такого ліберального світу, який виник від 11 вересня 2001 до 24 лютого 2022 от він якийсь такий. 21 рік - це вже покоління. Отут якийсь шифт дуже сильний відбувається. Якщо то був світ, який порушився на тому континенті і пішли якісь процеси незворотні з їхніми спецопераціями, вигаданими абсолютно, у Іраку, в Афганістані і наслідки, які це мало, у тому числі, із приходом Трампа, популістів і так далі, то зараз у нас починається ще дивніша хвиля в бік правого і того, що має бути озброєння і тд. Це реальність, в якій далі буде світ, так мені здається. Висновки можуть бути тільки такі. Якщо з'являються диктатори, які можуть анексувати території, то з'являються, які можуть знічев'я починати операції і Світ їх не може зупинити уже. Ми з тобою говорим і починається 5-ий місяць повномасштабного вторгнення. І Світ боїться, щоб тільки вони в це не вляпались тією мірою, яку в це вляпались ми.
Тобто, ти не віриш у геппі-енд, в те, що зло буде переможене повністю і нам більше ніколи не доведеться вертатися до цих питань?
Це дуже дивний психологічний процес, в якому є вищі точки, нижчі точки. В цей момент, коли ми з тобою говоримо, я дуже близький до низької точки, тому, що знов вчора удари по Києву, вихід наших із Северодонецька і прильоти по Кременчугу, але глобально очевидно, що ми вже виграли і, як каже товариш головнокомандувач наших збройних сил - Залужний, що уже соромно не буде. І свою перемогу ми уже здійснили і зрозуміло, що може і не рай на землі, але шось круте ми побудуєм тут, але от питання, якою ціною і тд. Існує велика імовірність того, що ті території, які ми знали, як Україну до 24-го, можливо, ми її більше такою не побачимо. Будуть інші форми існування України з іншими територіями і тд, тому, що це все величезна ціна тих втрат, які зараз несуть наші ЗСУ. Але ми віримо у перемогу і віримо в те, що оця цілісна реальність українського світу і за підтримки західних партнерів, що це все закінчиться тотальною поразкою. Можливо, дуже тотальною, можливо, частково тотальною. Але якщо не вірити в те, що це закінчиться крахом імперії, то я тоді не знаю взагалі, звідки брати сили на це все.
Пам’ять та амнезія. Посттравма та національна ідентичність.«Нація, яка не знає своєї історії - приречена її повторювати» - перефразовані Оксаною Забужко слова американського філософа Джорджа Сатаяна можемо протиставити змісту книги Міколая Ґрінберґа «Я звинувачую Аушвіц», в якому нащадки євреїв розповідають про те, як їм довелося переживати Аушвіц в своїх домашніх квартирах, з батьками, котрим вдалося врятуватися з таборів смерті, але які забрали з собою тінь таборів. Ця тінь оселилася в їхньому мирному світі. Війна, яка зараз відбувається в Україні страшніша хочу б через її беззмістовність і егоїстичність однієї особи, а заразом одного народу, які відібрали в цілої країни її звичне життя. Українці не шукали цієї війни, але зараз змушені із нею давати собі раду. І ми робимо це дуже майстерно, проте яка ж ідеальна формула, баланс поміж історичною пам’яттю і можливістю повернутися в наше довоєнне життя?
Про реальності з Олександром Михедом розмовляв Мирослав Трофимук