16 січня ініціатива Ukrainian Warchive — Фотоархів війни в Україні — відкрила фотовиставку в Херсоні «Разом — незламні». Це волонтерська ініціатива, в якої немає спонсорів: фотографи самі надали світлини, Укрзалізниця — приміщення вокзалу в Херсоні, Мистецький арсенал — виставкові стенди. Це перша в Україні виставка, яку організовує Ukrainian Warchive. Про цю виставку та в цілому про діяльність ініціативи в інтерв’ю Польському радіо для України розповіла співзасновниця Фотоархіву війни в Україні Катерина Сергацкова.
На початку нашої розмови вона зазначила, що відкриття виставки відбувалося в дуже непростих умовах, оскільки російські війська все ще продовжують обстрілювати Херсон.
Організатори виставки, куратори, які приїхали на місце і встановлювали виставку, розповідають, що на фоні постійно бахкало — таке життя в умовах війни в прифронтовому місті. Це було тяжко, але ми дуже хотіли відкрити виставку саме в Херсоні. Ми вже провели дві виставки за кордоном, у Швеції. Ми плануємо ще проводити в Європі фотовиставки, але для нас було важливо приїхати в Херсон, який звільнили. Насправді одразу, як звільнили Херсон, ми захотіли організувати цю виставку. Однак процес організації доволі довгий і складний, тому ми зробили це тільки зараз. Ми дуже хочемо, щоб ця виставка допомогла тим людям, які залишаються в Херсоні, відчути єдність з країною і побачити, що весь час, поки вони знаходилися під окупацією, країна за них боролася.
Катерина Сергацкова. Іван Чернічкін
На сайті Фотоархів війни в Україні сказано, що відвідувачі виставки матимуть змогу поділитися власними світлинами про життя в Херсоні під час окупації — найкращі фотографії стануть частиною нової експозиції. Я запитала у Катерини Сергацкової, чи вони вже отримали від херсонців перші світлини.
Цей процес не швидкий. Я точно знаю, що в Херсоні під час окупації залишалися, зокрема, митці, фотографи й журналісти. Часто вони зберігали анонімність, оскільки знаходитися під окупацією журналісту або фотографу, або людині, що має якесь відношення до ЗМІ, було небезпечно, тому що Росія переслідує журналістів так само, як і військових та активістів. Там вважають, що ті, хто можуть розказати про злочини, які коїть Росія, є їхніми ворогами.
Ми хочемо, щоб люди присилали нам свої фотографії того, як вони бачили місто. Це не обовʼязково має бути військова техніка чи люди в російському камуфляжі. Це можуть бути навіть прості речі. Є такі зміни в ландшафті, які відбуваються, коли хтось приходить і захоплює твою землю, щось змінюється. Зʼявляється нібито інший настрій. Ми хочемо збирати такі речі, щоб потім показати в Києві чи в інших містах України, як люди жили під окупацією, що вони бачили, які історії вони можуть розповісти, зокрема за допомогою візуального мистецтва.
На запитання про можливу виставку Фотоархіву війни в Україні у Польщі Катерина Сергацкова зазначила, що, на жаль, вони не планують такого заходу, оскільки поки не мають тут партнерів.
Я б дуже хотіла насправді, щоб у нас відбулася виставка у Польщі. Поки що планів таких немає. Якщо ж нас чують зацікавлені люди у Польщі, то я б дуже рекомендувала звернутися до нас. Ми можемо це обговорити. Ми зараз готуємо велику виставку про війну в Україні для Стокгольму. Її можна буде далі показувати в інших країнах. Тут головне — бажання приймаючої сторони.
Фотовиставка в Херсоні "Разом — незламні". Автори фото з виставки: Арсеній Герасименко, Євген Сафонов
Катерина Сергацкова більш детально розповіла про сам проєкт Фотоархів війни в Україні. Його ініціатори — фотографи, куратори та журналісти. Мета проєкту — зібрати світлини, зроблені за час війни як українськими, так й іноземними фотожурналістами.
Ми їх всі збираємо у архів, який невдовзі буде доступний онлайн для всіх охочих. Кожен зможе роздивитися фотографії, що будуть відсортовані по локаціях, по авторах і по різних категоріях; співставити ці фотографії, вивчити їх. Це проєкт як для широкої публіки, так і для дослідників. Ми промотуємо українську фотографію, щоб критики та дослідники та дослідниці фотографії, медійної частини війни мали доступ до найкращих світлин, які робляться зараз у нас в країні.
Інша складова нашої роботи — це виставкова діяльність. Ми намагаємося якомога ширше показувати фотографії з України в Європі. Ми вже — лише онлайн — робили це в Сполучених Штатах. Ми поступово розвиваємо мережу людей, які цікавляться українською фотографією або нічого про неї не знають. Це теж важливо. До (повномасштабного, — ред.) вторгнення про Україну в розрізі фотографії не так багато знали, на відміну від, наприклад, литовської фотографії, яка вже дуже відома у світі завдяки тому, що Литва активно займалася та просувала фотографію. В них є центри фотографії. Багато досліджень цьому присвячені. Наша ціль — зробити українську фотографію відомою та цікавою дослідникам.
Ще одна ціль Фотоархіву війни в Україні — це знайомити українців з новими фотографами та фотографками.
Часто і фотографи не всі знають одне одного, треба ще фотографів знайомити одне з одним. Це непростий процес. Ми вже зібрали фотографії близько 70 українських фотографів. Наша мета — до кінця цього року зібрати мінімум 300 фотографів. Фактично у нас в архіві буде більше 3000 знімків.
Глядач фотовиставки в Херсоні, яку організував Фотоархів війни в Україні. Автори фото з виставки: Арсеній Герасименко, Євген Сафонов
На завершення — радше філософське питання. У своїх есе про фотографію Сьюзен Зонтаґ пише наступне: «естетизуюча природа фотографії така, що фото стає засобом, що повідомляє про страждання, і зрештою їх нейтралізує. Камера зменшує, перетворює історію на видовище». Я попросила Катерину Сергацкову поділиться своїми роздумами з цього приводу.
Традиції за Зонтаґ досить дуже актуальні, хоча вона писала їх, коли ще не було такої діджиталізації і власне не було інтернету. Все одно фотографія як і візуальна культура дуже сильно впливає на сприйняття глядача. Часто люди роблять висновки про той чи інший конфлікт, ситуацію на основі фотографії, яку вони побачили. Я думаю, що фотографія може бути сильніше слів і від того, як фотограф зможе зловити кадр, наскільки вдалим буде цей кадр, залежить, чи він зможе змінити щось.
Останніми роками з розвитком діджитал зʼявилося дуже багато зображень, потокової інформації, яка постійно надходить за посередництвом ґаджетів, компʼютера. У звʼязку з цим зараз дуже рідко буває, що одна фотографія може зачепити величезну кількість людей одночасно. Це було можливо за часів розповсюдження друкованої преси. Зараз такого впливу у фотографії як медіума немає. Однак я думаю, що багато фотографій, що були зроблені українськими фотографами за цю війну стали в певному сенсі іконічними для світу, як, наприклад, фотографії Євгена Малолєткі з Маріуполя. Я, справді, дуже рада тому, що саме українські фотографи зʼявляються все частіше в світовій пресі.
Дар'я Юр'єва