ПR: Вітаю тебе, Збіґнєве, на хвилях Польського радіо для України.
Збіґнєв Дзяла: Вітаю всіх людей в Україні, котрі можуть нас слухати.
ПR: Я познайомився з RSC нещодавно. Тому для мене ця розмова теж буде своєрідним знайомством. З того, що я прочитав в інтернеті, ваша група була створена в тому ж році, коли в Польщі був введений військовий стан. Чи можеш розповісти, як все починалося?
Збіґнєв Дзяла: Це сталося трохи раніше, і в складі, в котрому ми пізніше грали. Наш гурт утворився в 1981 році, в часи солідарності в Польщі, і цікаво, що, наприклад, концерт, який ми заграли 13 грудня 1981 року, був цілком випадковим, бо якраз відбувався відбір на конкурс молодіжної пісні, і власне тоді нам вдалося зібратися в залі в Ряшеві на вул. Кохановського в міському осередку культури і заграти для учасників того відбору щось схоже на малий концерт, як «Зірка».
Тоді ми вже виступали під назвою RSC. Наші перші концерти ми грали під патронатом Ряшівської естради, це така державна інституція, яка організовувала концерти. Переломним для гурту став 1982 рік, коли ми заграли на фестивалі рок музики в Яроціні. Нас там дуже добре прийняли. Тоді фестиваль відбувався в амфітеатрі, котрий міг помістити 5-6 тис. осіб. І люди танцювали під наші пісні «Життя це театр» і «Ти крадеш мою душу». Ми зайняли тоді друге місце серед фаворитів публіки, а виграла місцева група, що мала багато фанів, під назвою «Рестрикція». Про «Рестрикцію» кілька наступних років нічого не було чути, а для нас, навпаки, то були дуже добрі часи. У 1983 році ми записали альбом для «Польських награнь», це найбільший польський лейбл звукозапису, альбом був проданий, якщо брати до уваги всі носії, в кількості десь 400 000 - 500 000. Точніше важко сказати, адже до цього зарахували і сингли, і магнітофонні касети. Отже, 1983 рік – найвдаліший для нашого гурту. Ми зіграли десь 150-200 концертів по всій Польщі. Ми звучали в ефірі «Пшебоїв», Трійки, Першого каналу Польського радіо. Це був справді чудовий для нас рік.
RSC під час концерту в Ряшеві 2022 року
ПR: Яка, на твою думку, причина такої вашої популярності – у 1981 заснували групу, а через два роки вже такий результат? Справа в музиці, котра так зайшла людям?
Збіґнєв Дзяла: Я вважаю, що це збіг різних випадковостей. Попри те, що наша музика не така вже й легка для сприйняття, ми якимось чином відрізнялися від інших команд, якоюсь своєю індивідуальністю. Крім того, на початку творчості ми були виконавцями «гімну поколінь» через пісню «Життя – це театр», названу в народі «Театр облуди», котру наші фани співали на концертах, котра до цього часу в багатьох асоціюється з нашим гуртом. І навіть зараз досить часто нам пишуть в соцмережах, що «Життя – це театр» – то наш найбільший хіт.
Але, звісно, у нас є багато інших пісень. «Рокмарафон», «Ти крадеш мою душу», «Музика семафорів», «Фабрика снів». Наша група мала свою індивідуальність. А крім того, тодішня політична ситуація в Польщі, нагадаю, що був військовий стан, спричинилася до того, що той фестиваль в Яроціні вважався – і до сьогодні вважається – маніфестом поколінь. Туди приїжджали люди з цілої Польщі, там було декілька тисяч осіб. Натомість в 1982 році було вже декілька десятків тисяч осіб, фестиваль відбувався на стадіоні, щоб якомога більше людей могли побачити це дійство.
І до цього часу моє покоління і покоління трохи молодших, тобто 50-60-річних, вважає себе дітьми Яроціна. Якщо подивитись на ФБ, чи інші соцмережі, можна зауважити, що досі людей об’єднує той Яроцін, ті рок-фестивалі. Адже це було чимось більшим, ніж просто прийти і послухати музику, це було життям цілого покоління, відчуттям того, що ми разом, щось подібне до Вудстока. Фани ототожнюють себе з улюбленими гуртами. Фани «Републіки», чи «Джему» досі є фанами цих команд. І нам пощастило бути в гроні гуртів, які молодь хотіла наслідувати.
Отже, це була не лише музична подія, але, може, навіть більше культурна, так, як кажеш, своєрідний «Вудсток». Після Вудстоку відбувалися різноманітні фестивалі в різних частинах світу, але Вудсток залишається найбільш знаковим. А в Польщі таким фестивалем став власне Яроцін, що став своєрідним місцем, де молодь відчула власну свободу і можливість вирватися на якийсь час з-під влади комуни. Люди не мали паспортів, але мали велике бажання відчути хоча б несправжню, сурогатну, але свободу.
ПR: Для мене Яроцін асоціюється більше з панком. А так, як ти про це розповідаєш, бачу, то не лише. Але як на мене, саме панкова музика несе найбільше протесту.
Збіґнєв Дзяла: Це змінювалося і еволюціонувало. В 70-х роках той фестиваль в Яроціні називався просто «Ритми молоді». У ньому брали участь гурти різноманітних напрямків. І власне рок був десь там збоку. Але все змінилося за участі кількох людей. Один з них це Вальтер Хелстовський. Фестиваль змінився на імпрезу поколінь, де молодь могла слухати музику, яку не крутили по радіо. Під кінець 70-х років до Польщі дійшла панк-музика, яка була музикою протесту, зокрема, протесту проти старих кумирів 70-х рр. типу Пінк Флойд та ін. і протиставлення себе їм. То була форма протесту, котра в майбутньому трохи змінила Яроцін і зробила ситуацію на фестивалі дещо напруженою. Адже панкові гурти ставали чимраз популярнішими і відповідали своєму призначенню. А іншим напрямкам відповідно довелося боротися за участь у фестивалі. Дійшло навіть до сутичок між панками та командами інших субкультур. Адже приїжджали туди хеві-металісти та інші. Під кінець 80-х – на поч. 90-х років виникло певне непорозуміння між організаторами фестивалю і навіть відбулася реорганізація, бо він в тій чи іншій формі існує до цього часу, але більше як комерційний проект. А в 80-х рр. це був фестиваль, що не був аж так орієнтований на панкову музику. Все змінюється, і пізніше саме панк заволодів цим проектом. Не було в тому великої користі для фестивалю, але так вже склалося.
Пропоную послухати ще один з наших найбільш відомих творів – «Ти крадеш мою душу». Ця пісня була написана в 1982 році. І тоді ж ми зіграли її на Яроцінському фестивалі.
RSC за лаштунками під час концерту в Ряшеві 2022 року
ПR: Я би хотів повернутися ще до тієї політичної ситуації і до того руху протесту, адже цей рух і цей фестиваль були саме тим середовищем протесту. Як ти вважаєш, чи сучасна рок-музика теж несе в собі протест, чи суспільство через лінь і перенасичення всім вже не здатне протестувати?
Збіґнєв Дзяла: Звісно, зараз зовсім інша ситуація. Рок-музика 80-х була феноменом, пов’язаним передовсім з політичною ситуацією, була протестом проти військового стану, проти комуністичного уряду. Але одночасно вона була розвагою, адже не мала на меті саме боротьбу з чимось. Музика має нести радість. І, наприклад, наша «Ти крадеш мою душу» не є політичним твором, а є звичайним висловленням почуттів між чоловіком і жінкою. І більшість наших пісень політично нейтральні. І якщо якусь з них і можна прив’язати до політики, то дуже відносно. Як автор текстів, я б не хотів, щоб вони мали політичну прив’язку, адже такі тексти тимчасові, вони актуальні в певний час, певний рік, а пізніше сприймаються як якась цікавинка з минулого, не більше. А коли текст написаний на вічну, метафоричну тематику, він має більше шансів на довгу популярність. В ті роки в Польщі було сіро та безнадійно. Через військовий стан багато людей виїхали до Німеччини, Австрії, і жили там в таборах, а пізніше рушали далі – до Австралії, Штатів, Канади, або залишалися в Західній Європі. Сьогодні ми бачимо іншу ситуацію. Свобода не має кордонів, зокрема, свобода слова. Раніше музичні вподобання людей у Польщі визначало радіо «Трійка». Вона відкривала групи, могла піднести групу на п’єдестал, і їх слухали, бо слухали «Трійку». Трохи теж це стосувалося Першої станції, але в основному - саме «Трійка» була так званим феноменом. Звісно, були в цьому і політичні віяння. Адже хтось дозволяв все це транслювати і таким чином люди мали можливість це чути. Бо без цього не було б нічого. Хіба що в аматорський спосіб копіювати касети. А сьогодні ситуація інша. Величезна кількість засобів масмедіа є причиною того, що люди слухають зовсім іншу музику, зовсім іншою є поп-музика. 40 років тому люди хотіли мати вибір. Слухати ту чи іншу музику, одягатися так, чи інакше, наслідувати того, чи іншого виконавця. Сьогодні люди мають цей вибір. Змінюється музика, змінюється музичний ринок. Ми як група RSC, повернулися на сцену в 2012 році і зрозуміло, що не будемо вже в топі, і не продамо вже багато дисків, адже зараз змінюються носії, заробляють переважно на стрімінгу в ютюбі, тобто потрібно мати скількись там тисяч переглядів і підписників. Але нам дуже приємно зустрічатися на репетиціях, грати тих кілька чи кілька десятків концертів за рік, і ще щось записувати. Це дуже нас тішить. Це фантастично, що ми все ще зустрічаємося і отримуємо від цього задоволення. Бо якби було інакше, ми не грали би, адже це не приносить заробітку, але гроші то, як відомо, не все.
ПR: Послухаймо «Роковий марафон». Адже він все ще триває. А потім я б хотів повернутись до джерел. Як все починалося?
Збіґнєв Дзяла: В мене вже було музичне минуле. В рр. 78-80 я писав пісні і грав у групі «Параметр» з мого рідного міста Ярослав. Ця група мала певний успіх, і в 1979 році ми взяли участь у фестивалі дебютів в Ополі. В ті часи вже було можливо, щоб аматорська група зіграла на такому фестивалі! Це був мій т. зв. музичний бекграунд. Але в 1979 році я вступив на навчання. А перед навчанням, в серпні 1979 року, я був на т. зв. робітничій практиці, треба було місяць відпрацювати на виробництві Аліма Гербер в Ряшеві. Там я познайомився з Анджеєм Виснявським, з котрим ми щось там разом прибирали, бо працювалося там переважно руками. Він вивчав економіку, а я право і адміністрацію. І під час розмови виявилося, що він грає, і я теж граю. І вже під час навчання в 1980 році ми сконтактувалися і він прийшов до мене з Пьотреком Спихальським і Анджеєм Щипком і ми вчортирьох почали творити групу. Був барабанник Яцек Райхель, нас тоді стало 5. Наймолодшим з нас був Вєшек Бавор, який вчився грати в музичній школі на скрипці. І стало нас 6. Пізніше до нас приєдналися Віктор Куцай і Міхал Кохманський, який змінив на барабанах Яцека Райхля і так нас стало сім. І в такому складі ми здобули певний успіх на польському ринку. Ми мали репетиційну базу на вулиці Кохановського у Ряшеві в міському центрі культури. І в 1971 році там ми почали грати. У 1982 році ми вже грали на концертах у кількох воєводствах на Підкарпатті. Ми грали того року на концерті разом із блюзовим гуртом Каса Хворих. Вони радше не співали, а грали інструментальну музику, були дуже популярні, на губній гармоніці там грав Рисєк Скиба. Ми заграли з ними кілька концертів, нас помітили і ми відправили свої записи на касеті на відбір на фестиваль в Яроціні. Ми пройшли, і з того все почалося. Нами заопікувалася Агенція польської джазової асоціації, її відділ у Бидгощі. Був менеджер Іренеуш Ковалевський, ми почали виступати на фестивалях – Картрок в Єленій Гурі, великий кількаденний фестиваль, був ще один фестиваль 2-3 денний в Лодзі, Роковіско. На цьому Роковіску ми отримали пропозицію запису альбому для Польських награнь, яку ми записали на початку 83 року і пізніше на збірнику польської фірми Савіто з’явилися дві наші пісні, пізніше ми записали касету, яка вийшла на платівці лише кілька років тому на фірмі Ґада Рекордс у Польщі. Це все тривало до 84 року. Тоді з’явилися персональні зміни – відійшов гітарист. Ми ще заграли на фестивалі в Ополі, Роковий марафон, в концерті Хіти року і перший етап діяльності групи на цьому завершився, бо я пішов до війська. На весь 85 рік.
Були ще певні особисті причини, бо відійшов наш гітарист Анджей Вішньовський, тож деякі проблеми між нами також почалися. Це все з причин втоми матеріалу. Бо ми заграли на той момент близько 200 концертів. Часом було їх по два на день, а якось, пам’ятаю, ми заграли три концерти. Це було якимсь чемпіонатом світу, справді. Словом, група занурилася у стан гібернації, який потривав кілька років.
ПR: Як було в Польщі з цензурою для музикантів?
Збіґнєв Дзяла: Цензура, звісно, була, і кожен текст, який виконувався на концерті, мав пройти цензуру. У мене навіть десь зберігся текст, друкований на машинці, де є печатка Головного управління контролю преси і видовищ. І треба було мати печатку. Звісно, гурти часом уникали цього. Мали печатки, але часом змінювали щось в текстах. І якісь нецензуровані пісні лунали. Ми наче не мали з тим аж таких проблем, бо наші тексти радше не були аж такі політичні.
ПR: Ну добре, але якою була ситуація в країні? Адже ти це пережив, спілкувався з музикантами, ви крутилися в тому середовищі.
RSC під час концерту в Ряшеві 2022 року
Збіґнєв Дзяла: Це все було дуже цікаво. Був ось такий топовий гурт Перфект. І на концертах люди співали «Хочемо бити Зомо» – зомо – це загін міліції особливого призначення. Переробляли їхні тексти. То були тексти, які народжувалися поза групами, бо народжувалося в публіці, на концерті, так реагували люди, і група часто не мала на то впливу. По-різному було. Певні речі з того часу збереглися. Наприклад, тексти групи Републіка і Ґжеґожа Цєховського. То були тексти метафоричні, універсальні і якщо були політичні, то дуже метафорично і делікатно. Є сьогодні щось дещо смішне, як явище комбатантства. Тобто, окремі гурти, які колись співали пісні цілковито нейтрального змісту, то тепер, через багато років, говорять, що вони були співцями антикомуністичних пісень. Це трохи перебільшення, тут амбіції беруть гору над змістом трохи. Трохи смішно це чути. Пісні мали певні місця, так звані шляґворти, які запам’ятовувалися, бо люди їх підхоплювали. По-різному було. Якщо якийсь гурт хотів, щоби його пісні крутили по радіо, то мав пройти цензуру. Доходило до різного. Є історія пов’язана з групою Маанам. Група відмовилася виступити на концерті для якоїсь організації режиму і вона зі списку хітів Марека Нєдзвєдзького зникла. І в ефірі лунали тільки мотиви на барабанах, але всі знали, про що йде мова. Така була реальність. Найкраще почувалися кабарети, які були тоді на піку популярності. Люди вихоплювали найменші алюзії. Раніше кабаре було алюзійним. Мудрим, літературним. Сьогодні це примітивний гумор. Тоді кожну алюзію вхоплювали, навіть нехотячи пущену артистом зі сцени. Такий був час.
ПR: Тобто, час алюзії минув, чи алюзія сьогодні інакша, інші теми піднімає?
Збіґнєв Дзяла: Звісно, що так. Я сьогодні трактую як феномен певні речі, які відбуваються в музиці. По 2000 роках в Польщі маємо ерупцію діскополо, найбільш примітивної музики. Думаю, в Україні також щось таке є. Натомість, якщо глянути на стрімінгові платформи, сьогодні там феномен виконавців таких, як, наприклад, Сана, дівчина, яка записує диск із поезією і має величезну аудиторію. Чи, наприклад, дует Цвіт Яблуні – брат і сестра. Це така поетична музика, яка дещо відсилає до Марека Ґрехути, до 70-х років. Тоді багато було такої музики. Тобто це співана поезія. І дуже добре, що є багато молоді сьогодні, яка слухає таку музику. Звісно, я не впадаю в істерику, що багато хто слухає дискополо, що, на жаль, є така у нас тенденція, що ці релізи мають велику аудиторію, а ті пісні, роблені на кейборді, на такому підвіконнику Касіо, як то кажуть, вони жахливі.
ПR: Чи можна говорити про певний феномен ряшівської рокової сцени, рокової ряшівської школи?
Збіґнєв Дзяла: Напевно, якщо мова йде про 80-ті роки особливо, то навіть тоді справді вживалося таке окреслення «ряшівська рокова сцена», або щось таке. Ми тоді були більш мейнстрімові. Натомість такі гурти як 1984, як 1 мільйон болгарів, Ноа Ноа і багато інших, то були такі групи нової хвилі, які ідентифікували себе з холодною хвилею, яка у 80-х роках дуже сильно рулила у всьому світі. Тож можна було про щось таке говорити. Були якісь критики, які намагалися відшукати в тому якісь знаки. Наприклад, дехто намагався знайти вплив того пам’ятника, який стоїть у нас в центрі Ряшева. Але була якась атмосфера відповідна. Знаєш, довший час Ряшів був таким трохи закинутим містом. Попри те, що були вже великі мікрорайони, площа ринок була вся років 40 тому підперта патиками, нічого там не було. Люди після заходу сонця не ходили там, особливо в центрі. Тепер же це метрополія. Тому раніше на тому тлі, що місто попри 100 тисяч мешканців, які там проживали, було таким трохи маргінальним, народжувалися певні музичні гурти, які в якомусь більшому місті могли просто не з’явитися. І це є феномен цього міста. Багато чого пригадується з тих часів. Якщо йдеться про ті групи, той рух, які мали певні політичні конотації, тобто це був сильний спротив, протест, було дуже антикомуністичне. Загалом у Ряшеві в 60-х роках на цій ряшівській основі з’явився гурт Блекаут, пізніше Брейкаут і Тадеуш Налепа, який з тих часів і дотепер вважається батьком польської рокової музики. Тож щось там відбувалося, що Тадеуш Налепа звідти вийшов з того міста. В 70-х роках мало що там відбувалося. Пізніше вже на початку 80-х років, ряшівська музична сцена – дуже цікаве явище. Для мене, 10-річного хлопця під кінець 60-х років, і я слухав Польське радіо, то на мене неймовірне враження справила пісня Брекаутів «Gdybyś kochał, hej». То був неймовріний їхній хіт. Який відрізнявся від того, що тоді грали в Польщі, тож це фантастична річ.
ПR: Чим ви надихалися творячи музику? Це все ж прогресив?
Збіґнєв Дзяла: Я слухав багато джазу, кантрі, як не парадоксально, співаної поезії, яку також практикував. Тобто, мені важливим був текст. Я знав, що текст має бути про щось. Натомість хлопці – Анджей, Пьотрек, чи інші слухали різну музику. Нас, можна сказати, вклали до шухлядки із назвою прогресивна музика. З чим я не надто погоджуюся. Бо трохи було там впливів групи Канзас, яку нам закидають. Звісно, десь так було частково, бо з одного боку скрипка, з іншого певні музичні звороти, гармонії, то напевно була певна інспірація Канзасом. Але з іншого боку, як ми зробили електронну версію Музики семафорів, то це було натхнення музикою нью-романтік чи трохи Електрік Лайт Оркестра. Я дуже не люблю тих жанрових рамок.
ПR: Ну власне, лиш хотів запитати. Всі ті класифікації трохи притягнуто за вуха. Їх завжди хтось вигадує.
Збіґнєв Дзяла: Ну так. Сьогодні є багато різної важкої і цікавої музики. Все можна знайти під рукою. 40-50 років тому, вініл, коли ти витягав з конверта, якщо тобі вдалося десь її дістати, не кажу вже про Польщу, бо в Польщі, якщо і з’являвся якийсь гурт, наприклад Прокол Харум, з якими ми кілька років тому заграли три великі концерти у Польщі, в турі ще з Гері Брукером. Це були такі родзинки – ті платівки іноземних топових виконавців. Натомість, якщо хтось із Заходу дістав платівку, витягав її з обгортки, з того конверта, це була майже як релігія. Вкладання її на програвач чи грамофон, увімкнення – це була несамовита меса. Сьогодні досить витягнути руку, клікнути мишкою і все маєш – в якій хочеш формі. Це тоді записано, а це такий варіант. І все є. І ця надмірність призводить до того, що важко сказати, хто в якому стилі працює, бо це трохи перестало мати значення. Це також цікаво по-своєму. А особливо музика популярна, так звана поп-рокова музика – є так багато різних відтінків, підвидів. Раніше, коли співав, скажімо, Айнгельберт Хампердінг, Том Джонс – це виконавці, які мали чудово поставлені голоси і це була музика середнього слухача. Натомість, важко сказати, що є сьогодні музикою такого слухача. Бо сьогодні є стільки різноманітних потічків, які вливаються в музичний потік, що сьогодні це все важко розкладати на категорії і вкладати в шухлядки. Цього вже немає.
ПR: А ти, кажеш, пробував співану поезію. Часом гурти виконували пісні на слова відомих поетів, як от СДМ. Ви брали чиїсь тексти чи це тільки ваші?
Збіґнєв Дзяла: Ні, ми співали пісні як RSC на мої слова. Всі тектси писав я. Однак, в тих моїх сольних проєктах, які я робив, я часом люблю заспівати пісні на слова Януша Шубера, ну і кілька пісень зробив на слова Кристини Ленковської. А от RSC співало авторський матеріал. Тексти мої, а музика різних учасників групи. Я раніше зі своїм першим гуртом Параметр зробив кілька різних версій для них. Таким головним текстом, який є дуже відомий в тому сенсі, що його виконують і виконували виконавці в тому числі диско поло і харери є перероблена мною на польську пісня «City of new orleans» Стіва Ґудмена, яку я назвав «Прощай Америко». І ця пісня є у всіх студентських пісенниках, ще з 79 чи 80 року. Її дуже багато разів переспівали. Я маю свої матеріали на стрімінгових платформах. Там можна знайти різні речі. Навіть часом такі біг-бендові. Такі, щоби асоціювалися зі стилем співаної поезії. З початку цього століття хоум рекордінг так пішов вперед, я настільки натренувався, що записую собі ті пісні як хобі. Вкидаю їх на платформи, маю відгуки. Не комерційна діяльність. Я не роблю це в стіл, а можу викладати в соціальні мережі. І я дуже радий цьому. Ну бо от ми у 87 чи 88 році записали матеріал для альбому, який ніколи не вийшов насправді. І тоді не було іншого виходу – брали матеріал, плівку, матрицю і їхалося до Варшави. Там ми ходили від студії до студії, шукали, де записатися. Врешті той альбом так і не вийшов. І вся наша робота, багаторічна, була марною.
Збіґнєв Дзяла під час концерту в Ряшеві 2022 року
Збіґнєв Дзяла: Ще є пісня натхненна тим, що у вас зараз в Україні відбувається. Вона називається «Метрополіс 29 11. 2022», а наприкінці я знайшов скоромовку українських дітей, які співали її в 30-х роках під час Голодомору. Я писав її, знаючи і бачачи, що відбувається в Україні. Адже я живу близько від кордону і не можу не перейматися тим, що відбувається. І я читав про Голодомор. І знайшов цей віршик – «А на хаті серп і молот, а у хаті смерть і голод. Ні корови ні свині, тільки сталін на стіні». І це мені так вбилося в пам'ять, що я не міг нічого з тим зробити. А ще подивився фільм, Аґнєшки Голланд про британського журналіста, який був у союзі і все сфотографував. Це неймовірні речі. Ненависть росіян і більшовиків до українців – це щось жахливе. Не знаю, чим вона викликана. І наступна пісня, яку я пишу, ще не завершена – «А потім настане мир» – також про вас, така трохи метафорична. Все те, що діється навколо мене, поруч з нами, неможливо бути байдужим.
ПR: Ти казав, що маєш досвід концерту в Україні. Я би ще хотів запитати про концерти на Ряшівській Естраді, де ви заграли разом з українськими дівчатами, загалом про вашу підтримку України.
Збіґнєв Дзяла: Вперше ми заграли в Україні у Львові, в Стрийськім парку в 1988 році, а другий концерт – у Трускавці. І власне той концерт у Трускавці був для нас якимсь космосом. З нами грали такі гурти, як Каезур, тобто панчури. Одягнені у шкіряні куртки, Ванька-Встанька, тобто панки, і ще Валькам електрік, тобто нью-романтик. У Трускавці є такий великий зал в будинку культури. Той зал був забитий людьми. Там сиділи різні національності з СрСр, багато старших людей, обвішаних медалями, адже всі хотіли одягтися на концерт святково. Там була, певно, з тисяча осіб. Ми почувалися досить добре з нашими піснями. А от панки типу Каезур, чи Ванька-встанька… то був якийсь сюр. А за кулісами ми чули, як звідкись ще долинала музика. Ми пішли подивитись, звідки та музика. А то був цілий такий розважальний комплекс. І бачимо, що є ще один зал, і там напевно з кілька тисяч осіб танцює на дискотеці. Тобто, тут концерт на тисячу осіб – всі повбирали медалі і чемно сидять, слухають, а поряд – декілька тисяч танцюють на дискотеці! Це було щось неймовірне! А ще ми зауважили, що вже тоді, в кінці 80-х, з’являлися такі речі, як українські прапори, відновлювався національний рух, і було помітно, що скоро срср прийде кінець. До сьогодні ми згадуємо це як дуже цікавий досвід. А в Ряшеві минулого, 2022 року, на Європейському стадіоні культури, де зустрілися різноманітні нації і культури, теж був цікавий досвід. Ми заспівали з двома українськими дівчатами. Одна з них – мила дівчина Соня Гарматюк, з якою ми виконали «Тіні 1984», і Валентина Масловська – вокалістка з Ряшева, котра теж виступала зі своєю командою «Речіталь». То був дуже класний обмін енергією! Ми з радістю згадуємо цей концерт.
Збіґнєв Дзяла і Соня Гарматюк під час концерту в Ряшеві 2022 року
ПR: Ви часто зустрічаєтесь на репетиціях. Чи працюєте ви над якимось новим матеріалом? Адже зараз вініли стають знову актуальними, отримують друге життя.
Збіґнєв Дзяла: Так, ми працюємо. Разом з тим ми не приховуємо, що дехто з нас має проблеми зі здоров’ям, адже ми вже в поважному віці. Я ще чуюся більш-менш добре. Важко нам це дається, але маємо в планах видати цього року один або два вініли зі старими нашими речами, котрі вже записані раніше. Вони вийдуть може цього року, а може наступного. Хочемо приурочити це до 40-річчя, чи 40 з чимось-річчя нашого гурту RSC і 40-річчя виходу нашого першого альбому. Це має бути грандіозна імпреза, з оркестром, запрошеними виконавцями і т.д. Зараз ми на етапі підготовки цього всього. Лише було би здоров’я.
У 2012 році була фантастична імпреза, де ми зустрілися в тому самому, 7-особовому складі і практично після двох репетицій заграли декілька наших пісень. І люди просто ошаленіли, чому ви більше не граєте?? Я зміксував треки з того нашого концерту. Бо якщо слухати кожну пісню окремо, можна було зауважити помилки і т.п., як на кожному концерті, особливо якщо група довго не грала разом. Натомість, якщо послухати це все загалом, можна відчути несамовиту енергетику, обмін енергіями, який був раніше хіба що в 1982. Це фантастично. І важливо, що вийшов диск з того концерту, де є теж інші гурти. То була чудова імпреза, де ми збирали гроші для нашого колеги Мацєка Мєрніка, котрий змагається з важкими хворобами.
ПR: На концерті влітку ви виконували багато пісень, присвячених людям, котрих вже немає з гуртом, чи взагалі більше немає.
Збіґнєв Дзяла: Як би там не було, за ці всі роки багато людей відійшло. І я хотів про них згадати і щось про них розповісти. Адже ми вже теж не молоді, і варто згадувати, бо в сучасному світі кожен ніби сам по собі, я сам в студії сиджу і щось там собі сам записую. Люди перестали зустрічатися, такі дивні часи.
В: Що б такого ти хотів заспівати, чого ще ніколи не виконував, і може навіть шкодуєш про це?
Збіґнєв Дзяла: Я написав дуже багато текстів. І зробив пісні в демо. Часто повертаюся до них, бо шкода текстів, вони справді здаються мені вартісними. Я трохи змінюю їх, аранжую. І пишу нові тексти, нові пісні. Звісно, я хотів би записати якомога більше пісень. Зараз займаюся піснями, які я б назвав присвятами. Наприклад, 30 років тому я написав пісню для своєї доньки, «Колисанку для Малґосі», написав теж для свого сина – «Пісенька для Матеуша». Теж є пісня, присвячена моєму братові, котрий трагічно загинув у 1987 році.
З цим пов’язана неймовірна історія. Хтось кинув мені на ФБ 15-хвилинне відео з концерту в Яроціні 1983 року. Я не надто уважно його переглядав, на перемотці. Але раптом потрапив на місце – на 14 хвилині і 8 секунд – де на 1,5 сек. з’являється мій брат, дуже знервований, бо був менеджером іншого гурту, з яким поїхав до Яроціна 1983 року. Я був шокований, що саме цей момент я не перемотав, адже так, як я дивився те відео, міг з легкістю це зробити. Я побачив у цьому якийсь фатум.
Слухайте розмову і музику в доданому звуковому файлі.
Розмовляв Володимир Гарматюк