У варшавському районі Охота (на вулиці Лєлєхівській, 5) знаходиться незвичайний і неповторний у своєму роді простір — Музей ікон та діюча при ньому польськомовна православна каплиця святого Ґжеґожа Перадзе, яка є його основною частиною. Названа вона на честь святого грузинського православного священика, архімандрита Григорія Перадзе. Докладніше про це місце та його діяльність Польському радіо для України розповів директор музею ікон, науковий співробітник факультету Artes Liberales Варшавського університету Віталій Міхальчук.
— Пане Віталію, Музей ікон, а також церква святого Григорія Перадзе є відносно молодими, вони відкрилися в листопаді 2011 року. Розкажіть, будь-ласка, про те, як це створювалося і трохи про саме місце, бо початково воно було не зовсім типовим для цих потреб.
— Ідея цього Музею ікон незвична з декількох причин. По-перше, це є перевтілене місце. Колись у цьому приміщенні знаходилася котельня, яка обігрівала місцевих жителів. Її переробили на церкву і тепер вона зігріває духовно людей, які хочуть молитися в православній церкві польською мовою. Це єдина така парафія Польської автокефальної православної церкви, де всі набоженства відбуваються польською мовою. І, окрім православних поляків, сюди приходять українці, білоруси, етнічні православні Польщі, які мають різну національну свідомість, але послуговуються польською як першою мовою. Інше перевтілення, яке здійснюється в цьому місці, це те, що церковна інституція, маленька парафія, стає музеєм ікон. Зазвичай церкви перетворюють на музеї, а тут навпаки, — церква із себе рождає музей. Це певне повернення культу до культури. На культурній мапі Варшави це місце стало не тільки осередком зацікавленням іконою, яке можна сприймати, як заглиблені у минуле традиції церкви, а й — натхненням для сучасного мистецтва. Ми проводимо спеціальні зустрічі, лекції, семінари, на яких ікона демонструє свою традицію, але й водночас можливість до інтуїції для сучасного мистецтва. Це можливість показати, що ікона є такою пластичною мовою, за допомогою якої можна створювати свій світ. Це, як мені здається, найважливіше питання сучасної ікони.
— Розкажіть, будь ласка, про засновників Музею ікон та церкви святого Григорія Перадзе.
— Засновниками музею є молоді люди, які 12 років тому звернулися до православного митрополита Варшавського і всієї Польщі архиєпископа Сави з проханням відкрити польськомовний приход. На чолі стояли великий православний богослов Генрик Папроцький, один із найкращих православних богословів в Польщі, який як душпастир почав вести це місце, а також митець Міхал Боґуцький. Міхал Боґуцький переоблаштував приміщення колишньої котельні на каплицю й стилістичного оформив її, йдучи за мистецькими інтуїціями Єжи Новосельського (Юрія Новосільського). Це великий польський митець аванґарду, іконописець, який зробив з ікони велике відкриття для мистецтва. Цього року Сейм Республіки Польща ухвалив рік, присвячений його сторіччю, і наш музей дуже анґажується в це, бо творчість і постать Новосельського патронує нашому музеєві. Йому належить ідея, що в стародавній традиції православної церкви знаходиться богатство, яке є не тільки археологічною традицією, яку можемо оглядати тільки в музеї, тільки описувати її як історичну спадщину, а що вона є також живою інтуїцією, яка перевтілює сучасне мистецтво, яка стається виразом і мовою, і надихає сучасних митців. Диво творчості Єжи Новосельського є у тому, що він зумів із мови ікони зробити особисто свою мову, в якій може бути зображено не тільки світ духовності і релігійності, як якогось сакрального ґетто, а це є мова, якою можна показати взагалі світ людини, її простори і відчуття іншої людини. Це є універсальний світ, в якому є і Бог, і людина з усім, що є людським.
— Наскільки я знаю, Музей ікон не має постійної експозиції, тож якою є спеціфика його функціонування?
— Моделлю цього музею є ідея живого музею, де експонати не знаходяться, як в Костниці. Ікона тут знаходиться у своєму живому осередку, осередку звуку, молитви, запаху літургічного. Ікона — це мистецтво, яке не обмежується границями дошки чи рами, це є концептуальне мистецтво, яке повинно бути інтегроване з тим, що відбувається за межами в літургічному середовищі. Тому нашим музейним приміщенням є каплиця, це наша стала експозиція, місце, де перехід від культу до культури є дуже плавним. І не маючи багатих колекцій ікон, ми можемо будувати концептуальні тимчасові експозиції, які, з одного боку, показують історію і традицію ікони. І для нас дуже важливо показати традицію давньої Речі Посполитої. Але ми показуємо в експозиціях роботи митців, які творять не сакральні ікони. Через релігійне середовище і радянську владу на сході ми звикли споглядати на церкву, на сакральне мистецтво як на якесь ґетто, яке є сховищем культури і поведінки, думок… Ми не можемо поглянути на це як на універсальний спосіб розуміння світу і його створення. У нас є дві можливості, або прийти до церкви і вийти, або стати фанатиком і вже нічого не бачити. Ми не вміємо відкрити церкву та її досвід, досвід духовний, мистецький так, щоб він описав весь універсум людського життя та почуттів.
Повну версію розмови запрошуємо слухати в прикріпленому аудіофайлі
Христина Срібняк