— Як вам здається, наскільки польським читачам зрозумілий український релігійний контекст? Адже в Польщі переважає католицизм, натомість в Україні дуже велике різноманіття християнських церков.
— Думаю, що контекст відомий насамперед спеціалістам, які займаються цими питаннями. Можливо, трохи — деяким більш активним католикам. Одне з таких завдань книжки — донести ці питання до читача. Хоча наклад невеликий, але ті, хто прочитає книгу, можливо, потім буде далі доносити. Один отець-професор уже використовує книгу в Люблінському католицькому університеті.
А чому польською? Це був докторат, який захищав я в Познані в університеті Адама Міцкевича. Він вийшов в оригіналі, в мові докторату. Наразі чекаю, коли буде переклад українською, тут він більш потрібний. Хоча йдеться не лише про Україну, не лише про греко-католиків і православних України. На це вказує сама назва: подвійна койнонія — це сопричастя з римським єпископом, Папою Римським, з одного боку, і з патріархом Константинополя з другого боку і, можливо, — тепер це дуже вразлива тема — з патріархом, який має найбільшу конфесію в Україні, — УПЦ МП. Поєднання мало б бути локальне, але його рівень — вселенський.
— Перехід УГКЦ і ПЦУ на новоюліанський церковний календар показав, що те, як церква собі уявляє свої процеси, і те, як суспільство їх бачить, відрізняється. Можливо, тут можна провести паралель з екуменізмом. У суспільстві є уявлення, що екуменізм — це об’єднання всіх християнських церков. А як на це дивиться церква? Чи, можливо, всі церкви трактують екуменізм по-різному?
— Звісно, по-різному. Католицька церква з центром у Римі, Константинополь, українські церкви — всі по-різному, різні підходи. Повернімось знову до історії. Взяти хоча б Берестейську унію, коли об’єднувалися Руська (Київська) церква і Римська. Одні думали одне про себе чи взагалі про об’єднання, а інші — інше. У Римі вважали, що до них приєднується частина церкви, яка колись була разом з ними, але відпала.
Під питанням — чи вважали в Римі церкву, яка приєднується, тобто Київську, повноправною церквою, чи взагалі не давали їй еклезіального статусу. Натомість, звичайно, єпископи, які приєднувалися до Риму, вважали себе церквою.
Тож різні підходи вже тоді були. Так само, звісно, і тепер: у Римі постійні шукання способів, як лише зустрітися б, натомість православні, особливо — московські, як зустрітися б. [...]
У вступі до книги я пишу таку коротеньку історію, що колись я продавав на книжковому форумі книжечку нашого одного отця, відомого екуменіста ХХ століття, і в мене питали про що ця книга. Коли я казав, що про екуменізм, то реагували скептично, тож потім я почав говорити, що про майбутнє церкви — тоді почали брати.
Отже, можливо, є знеохочення, що стільки десятиліть тривають розмови і відбуваються зустрічі, а й далі, як каже інший екуменіст ХХ століття Ів Конґар, є альєнація, відчуження. На його думку, відчуження між Сходом і Заходом має так само довгу історію, як саме християнство. [...]
— У чому тоді полягає ідея койнонії (сопричастя). Чому ви говорите про подвійну койнонію?
— Подвійна — це така умовна назва. І перше слово умовне, і друге умовне. Дехто це називає «подвійна лояльність». А якщо виходити зі змісту книги, то там йдеться й про потрійну койнонію, адже де-факто ми маємо три великі гілки плюс деякі дрібні. Із церков східного обряду, які виводяться з Володимирового хрещення, вийшла Київська церква, яка згодом стала митрополією, а відтак поділилась на православних і уніатів (греко-католиків), православні потім теж поділилися і потрапили під владу Москви. Тепер є ПЦУ, яке вже самостійне, але в єдності з Константинополем. Ідея сопричастя — в тому, щоб ці три гілки поєдналися між собою в єдину церкву з єдиним центром, з єдиним синодом, з єдиним главою, митрополитом або патріархом (це не надто важливо), одночасно зберігаючи єдність зі своїм центром. Тобто греко-католики зберігають єдність з римським єпископом, ПЦУ — з Константинополем, УПЦ МП — з патріархом Москви (війна підкоригувала ці різні підходи). [...]
Ось така досить фантастична ідея, яка мала вже в історії ХХ ст. спроби реалізації. Мелхітська церква є і греко-католицька, і православна — подібно, як і в нас. У 70-х роках ХХ ст. була спроба об’єднатися, але Рим її відкинув як неприйнятну з погляду еклезіології (вчення про церкву). А в 1993 році під час зустрічі православних і католиків у Баламанді було вирішено, що відтепер методом об’єднання не може бути унія (в минулому значенні, тобто приєднання якоїсь східної церкви до Риму, як було під час Флорентійської або Берестейської унії).
Отже, наразі подвійне сопричастя — це одна з моделей, як зберегти єдність зі своїми центрами, а на локальному рівні об’єднатись. Цей проєкт дуже промував свого часу Любомир Гузар і перед тим майже всі голови греко-католиків: і Йосиф Сліпий, і Любачівський, і Шептицький до них. А у XVII ст. схожі спроби робив і Петро Могила, православний митрополит Києва, і зі сторони уніатів — митрополит Йосиф Велямин-Рутський.
Цілу розмову можна послухати в доданому аудіофайлі
Розмовляла й підготувала матеріал Олена Руда