31 серпня в Лімерику стартує 40 Ірландська бієнале сучасного мистецтва, EVA International, яка триватиме до 29 жовтня. На ній будуть представлені вже відомі та нещодавно спеціально створені предмети мистецтва понад 50 ірландських та міжнародних художників. Окрім звичних галерей і музеїв, бієнале відбуватиметься в 17 місцях по всьому Лімерику. Про «Гостьову програму» EVA International, в якій візьмуть участь митці з 20 країн світу, Польському радіо для України розповів її куратор, головний куратор Музею сучасного мистецтва Себастіан Ціхоцький.
— Себастіане, я чекала на цю розмову близько року, адже те, що ти будеш куратором Гостьової програми 40 Ірландської бієнале сучасного мистецтва я дізналася, ще минулого серпня. Розкажи будь ласка докладніше про неї, я читала, що вона є однією з найстаріших у Європі, що спеціалізується на сучасному мистецтві.
— Так, це бієнале, яку ініціювало мистецьке середовище в Лімерику в Ірландії в 1970-х роках. І вона вже проходить в сороковий раз. Амбіції були такими, аби кожні два роки показувати важливі, цікаві, нові мистецькі явища з усього світу. Дійсно, в Європі заходів такого типу, з такою давньою традицією і довгою історією не дуже багато. Цікаво те, що це ініціатива — мистецька і за нею не стояло жодної організації чи установи. Щороку, у тогочасному фестивальному режимі були представлені роботи переважно з Ірландії, але в 1990-х EVA International, така назва бієнале, почала представляти художників з усіх континентів. Але в цих програмах були помітні сліпі плями, тобто відсутність Центральної Європи, це було видно в останні роки. Я сподіваюся, що цього року це помітно зміниться.
— Чи в цій бієнале митці з різних країн світу беруть участь індивідуально? Адже є різні форми, а зокрема, коли якусь країну на заході представляє проєкт, представлений від національного павільйону?
— Так, цікаво, що цей світ бієнале, а їх зараз у світі — кілька десятків, можна організувати за національним принципом, як, наприклад, найстаріша, найвідоміша Венеціанська бієнале, коли є національні павільйони і обирається особа, яка представляє певну країну. Але є й інші моделі, скажімо, більш демократичні і більше схожі на дерегуляцію цієї системи, де є просто окремі люди, які переважно представляють свою творчість і свій голос. І такого типу організацію ми можемо побачити на бієнале в Лімерику, яка відкриється 31 серпня. Ми побачимо роботи митців із понад 20 країн. Я зосередився переважно на тих мистецьких колах, які знаю. Також я хотів показати власні відносини, власний досвід з різними мистецькими середовищами, а, серед іншого, з українським, яке за останні роки, особливо після лютого 2022 року, стало для мене дуже важливим. І також ті відносини та розмови, які ми маємо тут, при Музеї сучасного мистецтва у Варшаві, у Солідарному домі культури «Соняшник», стали для мене дуже важливими. Тож я хотів, щоб цей голос був сильно почутий.
— Поговоримо детальніше про тему цьогорічної бієнале. Вона звучить як «The Gleaners Society». Що це означає, бо ж існує чимало трактувань слова «gleaning» в різних контекстах, і чи ти як куратор самостійно встановлював таке гасло.
— Займаючись мистецтвом, я дуже часто зосереджуюсь на моментах, коли митці і мисткині, працюючи поза світом мистецтва, займаються політичним активізмом, сільським господарством, наукою… І ці питання, пов’язані з натуральним середовищем, виробництвом продуктів харчування, екологією є мені найближчими. В цьому випадку мене цікавило — право на колоски, тобто англійський термін «gleaning», який стосується історичного права, згадуваного в Біблії. Тобто права, коли люди, які не володіють власною землею, могли збирати залишки врожаю, солому, зерно, яке пізніше, особливо в середньовічному законодавстві в Європі, також було поширене на інші питання. «Gleaning», ці залишки також стосуються водоростей, різних видів корисних копалин, тобто збирання залишків людьми, — як це встановлено в європейському законодавстві, — вдовами, сиротами, вигнанцями. Мені здавалося, що цей елемент, це щось настільки міцно вкорінене в таких країнах, як Ірландія чи Франція, таке право ділитися з особами, є дуже цікавим і у нашому світі, в якому ми стикаємося з проблемою голоду, що також є результатом війн, імперіалістичних прагнень, про що ми знаємо з історії Ірландії, Бангладеша, з історії України, і що знову повторюється на наших очах. Мені здавалося, що це був дуже цікавий ключ, але такі залишки на полі як метафора спільного використання ресурсів, також спільного блага, також були для мене ключем до відбору індивідуальних мистецьких робіт. І, звичайно, змістом, з яким ознайомилися запрошені до участі на цій виставці люди. Бієнале, звичайно, не є ілюстративною, вона не є ілюстрацією моїх тез, а саме бачення такого суспільства майбутнього, яке спирається на більш справедливі, збудовані на емпатії стосунки між людьми та природним середовищем, серед інших видів у цьому світі, який є світом, сформованим після економіки викопного палива, у цьому світі, який є післявоєнним світом, після такого вугільного фашизму. Мені здається, що це те, що можна розкручувати і розглядати у світі мистецтва чи у сфері уявлень про майбутнє, і до чого приєдналися кілька десятків людей, запрошених взяти участь у цій виставці.
— Продовжуючи тему ідеї бієнале, то вона проходитиме не в одному місці, а матиме багато різних локацій, які можуть здаватися навіть нетиповими для цього, як наприклад собор. Чи це також твоя концепція та відповідно, в яких жанрах можна буде побачити конкурсні проєкти?
— Працюючи в Ірландії та неодноразово відвідуючи місто Лімерик, я хотів максимально наблизитися до повсякденного досвіду, щоб ця бієнале стала частиною повсякденної діяльності, щоденних ритуалів, щоб вона також слугувала місцевим громадам. Звідси і рішення розпорошити її по місту, використовувати простори, які ми не асоціюємо з мистецтвом, які не є виставковими просторами. Окрім художніх галерей, бієнале також відбувається в таких місцях, як початкова школа, діючий собор, університет. А також магазинах, або вегетаріанському ресторані. Це місця, де можна зустріти мистецтво, яке часто дещо закамуфльоване, тобто воно є частиною цієї інфраструктури. Наприклад, робота британської художниці Навін Дж. Доссос, це мурал всередині вегетаріанського ресторану, який також є фіксацією досліджень, пошуку саме цих залишків, збирання різних видів їстівних рослин у регіоні. Отже, з одного боку, це живопис, — мистецька інсталяція, а з іншого — щось дуже функціональне, що має службовий характер. Тому, відповідаючи на твоє запитання про жанри і різновиди представлених робіт, — вони дуже різноманітні. У нас є досить багато фільмів, а також робіт, що спираються на фотографії, документи, а також скульптури та картини. Включно з групою абсолютно нових картин Сани Шахмурадової-Танської, художниці, яка народилася в Одесі, а зараз живе в Києві та провела два місяці в Дубліні у 2022 році на запрошення бієнале та Музею сучасного мистецтва в Дубліні, де вона працювала над новою серією картин, присвячених історії голоду, порівнюючи документи, різні види звітів та фотографії з України та Ірландії.
— Ти є багаторічним куратором Музею сучасного мистецтва у Варшаві, а також співпрацюєш з музеями і галереями інших країн. Яким є твій новий досвід кураторства бієнале і маючи його, як ти думаєш, чи наблизив він тебе до розуміння того, чим є сучасне мистецтво сьогодні?
— Це дуже цікаве питання. Звичайно, сучасне мистецтво складно визначити і вхопити. Але в свої кураторській діяльності я намагаюся уникати сучасного мистецтва як жанру. Тобто, мене цікавить мистецтво взагалі, мистецтво, яке не завжди є сучасним, як жанр. Мистецтво, яке не завжди створюють художники, тобто створюють люди, які не мають художньої освіти. Мистецтво, яке ми бачимо, або з яким ми стикаємося в не мистецьких установах, а у таких ситуаціях, як сад, як політичний протест, освіта, тому мені просто цікаво мистецтво, як щось, що важко визначити, як поділитися ним іншими галузями людської діяльності. У своїй роботі я дуже часто звертаюся до праць чи текстів Єжи Людвінського, польського теоретика критики, письменника, людини, яка мала великий вплив на концептуальне мистецтво в Польщі. У 1970-х роках Єжи Людвінський використовував термін «пост-мистецтво» чи мистецтво епохи «пост-мистецтва», що означало не стільки те, що мистецтво закінчилося, а те, що знаходимося ми у такому моменті, коли те, чим займаємося, потребує трохи інших визначень. Можливо, це вже не мистецтво, яким ми уявляли, можливо, це зовсім інший вид діяльності, але який, безсумнівно, має більший вплив на реальність, тому що мистецтво може існувати в абсолютно різних середовищах, таких як Інтернет, наприклад, а також різні типи політичних і соціальних організацій, таких як політичний активізм, екологія та сільське господарство. Можемо з цим мистецтвом стикатися в менш святковий спосіб, це означає, що мистецтво може бути частиною нашого повсякденного досвіду, тому я не хотів би визначати сучасне мистецтво, я б трохи втік від сучасного мистецтва як певного виду художньої творчості, швидше б шукати такі моменти, коли мистецтво може бути частиною інших систем, ніби частиною інших відносин, також частиною формування знань, частиною отримання певного досвіду, але також сферою людської діяльності, яка дозволяє нам уявити світ інакше. Ми страждаємо, стикаючись із різними проблемами, катастрофами, із війною, кліматичною кризою, ми страждаємо від браку уяви. Ми не можемо уявити інший світ, ми не можемо уявити організовану в інакший спосіб економіку, ми не можемо уявити, що ми не можемо уявити світ, який не базується на національних державах, тому я думаю, що в мистецтві можна отримати саме цей тип фантазії, але також і цей тип знання. Тож так, звичайно, я також намагаюся поєднати, як ти згадала, цей досвід роботи в Громадському публічному музеї, який має власну колекцію, який має власну будівлю. Ми збираємось переїхати до дуже великої нової будівлі у самому центрі міста, тому це, безсумнівно, інший тип роботи, ніж на бієнале в Ірландії, яка є більш розсередженою, більш партійною, яка вимагає проникнення в різні типи просторів, які раніше не асоціювалися з мистецтвом у все.
— Мені здається, що загалом мистецтво складається із сукупності різниць у досвіді і практиках, у різних поглядах і опозиції, і саме в цьому діалозі. А як, на твою думку, розвивався цей проект Солідарного дому культури «Соняшник».
— Я думаю, що це чудовий приклад пост-мистецької діяльності. Мистецтво – це те, що роблять художники. Але часто ці речі не є витворами мистецтва, які можна повісити на стіну, або поставити на постамент. Я думаю, що СДК «Соняшник» також був такою ініціативою, яка живилася уявою, енергією, мистецькими відносинами. Виявляється, що навички, якими володіють, наприклад, Тарас Ґембік чи Юлія Кривич, організовують людей навколо ідеї, мобілізують їх, інколи дають їм якісь божевільні ідеї, які раптом виявляються дуже реальними та ефективними. Це є прикладом такого типу дії. Ці типи енергії часто суперечать енергіям установам та організаціям, які віддають перевагу таким типам програм, діяльності, якої є передбачуваною, має дуже чітку тривалість, бюджет тощо. Але в той же час ми стикаємося з реальністю, яку неможливо повністю визначити, не можна сказати, що війна закінчиться через рік, ми не знаємо. Неможливо сказати, скільки людей потребуватиме допомоги, чи взагалі комусь потрібна буде допомога. I СДК «Соняшник» – це ініціатива, яка народилася як щось дуже безпосереднє, імпровізоване, але засноване на попередніх стосунках людей, які співпрацюють з музеєм, і які мали співпрацю з різними середовищами у Варшавіі, але також поза ними, які мали взаємини з колами в Україні. СДК «Соняшник» став місцем, яке може бути більше схожим на мозковий центр, але це місце, де в основному проводяться зустрічі та лекції, де люди просто думають про майбутнє, де обговорюють його. І я думаю, що це також є роллю музею, робота, яка має на меті розповісти, заохотити до певних ідей, посилити голос. Я пам’ятаю промову, яку президент Володимир Зеленський записав для відкриття українського павільйону на Венеціанській бієнале. Вона була дуже красномовно і мені здається, що це один із тих людей, які чудово знають, для чого потрібне мистецтво. Було зрозуміло, що була похвала художніх практик, мистецтва як чогось, що дає більше, ніж журналістика. Воно дає більше, ніж просто фотографію з передової. Це інструмент, який спокушає, який змінює ставлення, який стимулює уяву.
Запрошуємо слухати аудіоверсію розмови
Христина Срібняк