«Вистава українською мовою, п'ятдесят хвилин суцільного тексту, на основі двох творів — "Циганська муза" Ліни Костенко і "Катерина" Тараса Шевченка. Там, зрештою, про таку непросту жіночу долю. Долю жінки, якій треба бути пластичною, сильною до обставин і локацій, і зрештою ці жінки або витримують, або ні.
Складнощі у створенні вистави були в тому, що в одній особі я мала бути режисером, продюсером, сценаристом, акторкою, відповідати за музичне і світлове оформлення. Я повинна була бути глобально єдиним митцем цілого цього дійства, перформансу і монодрами. Це було одночасно і складно, і цікаво.
Мій чоловік режисер, він воював, але через травму звільнився, тож зараз ми разом плануємо наситити цю виставу більшою кількістю режисерських сенсів, рішень. Вона трансформується від акторської до режисерської роботи. І, сподіваюсь, буде жити за кордоном, бо там є речі, які потрібно сказати іноземцям сьогодні.
"Нам потрібне слово, без слова ми стоячі як вода", — це те, що я хотіла б сказати українцям за кордоном, які досі тут послуговуються російською. Бо наше слово — це наша зброя, як в межах країни, так і за кордоном.
В цих творах піднята також тема історичної пам'яті. І друга така фраза Ліни Костенко — "але ж, але ж, але ж народ не вибирають і сам ти тільки брунька у нього на гіллі, для нього і живуть, за нього і вмирають, ох не тому, що він найкращий на землі". Цей меседж треба зрештою засвоїти й нашим громадянам і громадянам інших країн. Бачите, нам речі історичні постійно потрібно проживати знову, і знову, бо ми забуваємо важливі пункти нашої історичної перспективи. Ми — це і поляки, й німці, й австрійці, й українці. Ми акцентуємось на тому, що не важливе, а справді важливе не пускаємо пунктиром в життя, а треба було б», — розповідає Лілія Кривець.
Більше про виставу і життя у вимушеній міграції слухайте в доданому звуковому файлі.
Євгенія Мотрич.