Дослідники з Інституту мистецтва Польської академії наук здійснили на Підляшші насправді сенсаційне відкриття – виявили іконостас XVII століття, що впродовж останніх 150 років зберігався на стриху парафії у Новоберезові неподалік Гайнівки.
Проф. Збіґнєв Міхальчик та Пьотр Ямський, співавтори цього відкриття, розповідають про знахідку та її значення у розмові з Антоном Марчинським.
---
Розмовляємо, отже, про це неймовірне відкриття, іконостас, який ви відкрили для світу. І відкриття, як розумію, було цілком несподіване, а тим додатково цінне? Чи, однак, воно було результатом пошуків, що ґрунтувалися на якихось підозрах, що щось таке існує чи може існувати та збереглося?
Говорить професор Збіґнєв Міхальчик:
- Ми представляємо Інститут мистецтва Польської академії наук, що вже декілька десятків років видає наукову серію «Katalog zabytków sztuki w Polsce» (укр. «Каталог мистецьких пам’яток у Польщі»). І ми зараз працюємо у кількох повітах на Підляшші, зокрема у Гайнівському повіті. І там у рамках наших інвентаризаційних праць, наскільки це можливо, ми намагаємося дістатися всіх можливих закамарків, тобто і на стрихи, якісь комірчини тощо, бо там дуже часто зберігаються, складаються у більшому чи меншому порядку чи безладі об’єкти, що вже вийшли з використання, що перестали подобатися або з якихось причин перестали відповідати теперішнім вимогам. Часом ми не знаходимо на стрихах нічого, а часом це неймовірні речі. Та ніколи ми ще не знайшли реліктів, об’єктів, що мали б настільки виняткове значення.
Продовжує Пьотр Ямський:
- Іконостас, знайдений у Новоберезові, винятковий з кількох причин. По-перше, це майже збережена, на 60 відсотків, структура. На українському радіо не треба пояснювати, чим є іконостас. Але ми тут маємо об’єкт шириною 8,5-9 метрів, а заввишки – понад 7. Це вже свідчить про масштаб. Друга справа така, що майже 150 років він не був відомий нікому з дослідників, знавців навіть місцевої історії – відтоді, як його розібрали та сховали на стриху тієї ж церкви. І третім аргументом (а їх могло би бути й більше) на користь того, що він винятково важливий, є час, коли його було створено – це об’єкт XVII сторіччя, що, ймовірно, не має аналогів на терені колишнього Князівства Литовського. А на додаток, фрагментами він дуже гарно написаний, насправді висококласно, з середовища, якого ми наразі не ідентифікували, бо немає аналогів.
- Йдеться про XVII сторіччя. Чи вже відомо або ж, може, є якісь підстави ствердити, що цей іконостас був створений як цілісний комплекс, чи він формувався із плином часу, у міру можливості? І незалежно від цього, чи можна тут щось ствердно сказати про іконописців, а принаймні про школу, що її репрезентували? Пьотре, ти кажеш про те, що середовище ще невідоме, не вдалося ще його дослідити. Але яку школу, які напрямки цей іконостас представляє? Бо напевно можна побачити з фото, що тут присутній дуже характерний для нашої частини Європи відхід від візантійського іконопису. Можливо, це якось більше відповідає тому типу ікони, що був характерний для України, наприклад?
Професор Збіґнєв Міхальчик:
- По-перше, якщо йдеться про аналоги, коли йдеться про хронологію, про час створення, більше чогось такого напевно могло б існувати на землях України, на колишніх південно-східних теренах Речі Посполитої, бо там таких об’єктів збереглося більше завдяки тому, що там, де ці землі входили не до складу Російської імперії, а були під австро-угорським пануванням, (такі об’єкти – ред.) не знищувалися в такому обсязі, як на захоплених Росією теренах. Натомість, якщо йдеться про датування, то ми були б тут дуже обережні, тому що багато орнаментальних рішень вказує на першу половину, приблизно другу чверть XVII сторіччя. А фундація першої церкви, яка вже не існує, відбулася 1617-1618 року. Це був час фундації, що зовсім не означає, що іконостас мусить походити з того часу. Він міг з’явитися вже після Потопу, бо певні форми могли бути тут спізнілими та походити з другої половини XVII століття, з його третьої чверті. Може теж бути, що поміняли, наприклад, царські врата, які можуть походити з третьої-четвертої чверті XVII сторіччя. Натомість, якщо йдеться про школу, то на теперішньому етапі ми цього не знаємо. І справді, коли йдеться про спосіб малювання, то ви чудово бачите, що він відрізняється від візантійської традиції. Ми також не виключаємо, – це дуже-дуже обережне припущення, – що над цим об’єктом могла працювати майстерня, а може й кілька майстерень, що співпрацювали одна з одною, що, можливо, виконували як католицькі, православні, так і, – тут треба вжити цього слова, – уніатські (замовлення – ред.). Бо теж треба пам’ятати, що ця церква була однією з перших, що були засновані після проголошення Берестейської унії.
Пьотр Ямський:
- Коли б шукати митців, що могли створити цей твір, то через те, що бракує аналогів, це може бути і люблінський напрямок, і напрямок Берестя-Литовського, цілковито загадковий для нас, як і напрямок Вільнюський. Ми також не виключаємо, що існувала школа десь на Підляшші, майстерні, що могли писати такого роду ікони чи виконувати дерев’яний орнамент. Ми сподіваємося, що поволі це з’ясовуватимемо. Ми – це середовище істориків мистецтва, що займаються цією галуззю. І за декілька років, після змістовних досліджень над кожним з елементів іконостасу, ми напевно знатимемо більше. А чи вдасться з’ясувати, хто його створив? Підозрюю, що ні.
- Але ж не може бути так, що у пустці, у вакуумі з’являється така перлина? Чи, натомість, в околиці з’являлися якісь підказки, котрі б дозволяли визначити шлях, де шукати далі, чого шукати?
Професор Збіґнєв Міхальчик:
- Наразі таких підказок ми не знаємо. Натомість, кажучи про авторство… Напевно, таких авторів тут було більше. Напевно ікони Місцевого чину і Деісусного чину вийшли з-під однієї руки. Лики тут часто є майже двійниками. Ми, на жаль, не знаємо, як виглядав Святковий чин, бо з нього нічого не збереглося. Коли він був втрачений? Ці ікони напевно були меншими. Чи вони були втрачені у XIX сторіччі, чи у ХХ – ми цього зовсім не знаємо. З-під іншої руки вийшов напевно найвищий ряд – Апостольський. Натомість відповідність, застосовані орнаментальні форми у всіх рядах свідчать про те, що вони походять з того самого часу. Загадковими тут є порушення симетрії. Але ця реконструкція, своєю чергою, була проведена із використанням знайдених інвентарних записів XVIII сторіччя, тож вони дають певне уявлення про те, як це виглядало. Можливо, ми ще знайдемо якісь аналоги, бо спосіб малювання деяких фігур тут дуже характерний. І, коли йдеться про кола (походження – ред.), то аргументом, що для когось може бути аргументом на користь дещо пізнішого датування, можуть бути оксидентальні риси, тобто звернення радше до західної, ніж до східної традиції. Проте не забуваймо, що така відома, просто неймовірна пам’ятка, як іконостас у соборі в Супраслі, при місцевому монастирі, походив з 40-х років XVII сторіччя, тобто ще з першої половини цього сторіччя. Але насправді вся його структура, як різьбярська, так і живописна, була виконана в західному дусі, бо його створили у Ґданську. А про такі ближчі середовища першої половини XVII сторіччя, як Вільнюс і Берестя, ми на теперішньому етапі практично нічого не знаємо. Тому у певному сенсі ми тут відкриваємо щось, про що кажемо, що воно не має аналогів. Тому теж так тяжко на теперішньому етапі проводити дослідження. Хоча, з іншого боку, напевно нам багато що розкажуть технологічні дослідження. Може, нам вдасться з’ясувати, коли було зрізане дерево, на якому малювали ікони, чи писали, як це називають у східній традиції. Це все ще перед нами, і я маю надію, що це, з нашої перспективи, ще не початок дослідження цього іконостасу, а лише вступ до нього. І напевно (це відбуватиметься – ред.) в інтенсивній дискусії з іншими дослідниками східних конфесій у колишній Речі Посполитій.
- Тоді технічне питання, що стосується стану цього іконостасу. Бачимо, що багато його фрагментів знищено. Напевно, він вимагає дуже серйозної реставраційної роботи. Як, отже, сьогодні виглядає ситуація із ним? В якому він фактично стані? Чого це завдання вимагає?
Говорить Пьотр Ямський:
- Впродовж багаторічної роботи з каталогування пам’яток ми постійно співпрацюємо з людьми, що займаються реставрацією і в теорії, і на практиці. У зв’язку з цим, коли виявили цей об’єкт, ми вже знали, що не можемо його переносити, аби, наприклад, зробити ліпше фото, мати ліпше освітлення. Аби його роздивитися. Тому мінімально, на 2-3 метри, ми його перенесли з-під скісного даху і не чистили. Бо це вже не завдання історика мистецтва, людини, що працює над каталогом, але професіоналів з реставрації. Наступним кроком, який слід зробити відразу після оголошення цього відкриття, – є подбати про збереження об’єкта, тобто професійно перенести його до місця, де зберігатиметься вологість і температура впродовж довшого часу, кількох місяців, аби згодом, після розробки реставраційної програми, можна було б приступити до справжньої реставрації. Це 2-3 роки, аби все зберегти і дослідити, а відтак намагатися здійснити реконструкцію цього об’єкта. Реконструкцію не на екрані комп’ютера, але у реальності. Це, зрозуміло, вимагає великих коштів. Саме тому, зокрема, ми вирішили поінформувати медіа про цю подію, бо тут мають з’явитися серйозні фінансові засоби, що гарантують професіоналізм на кожному етапі. Бо інших таких об’єктів просто немає. Ми маємо надію, що ще щось знайдеться на Підляшші, але це справді подія для знавців, дослідників, істориків мистецтва, пов’язаного зі Східною Церквою. Тому й поготів треба до нього підійти дуже професійно, – я ще раз повторю це слово.
- Декілька днів тому це відкриття було публічно оголошене у Білостоці. Є вже теж публікація на цю тему – своєрідний анонс досліджень. Розкажіть про це, будь ласка. А також я би хотів попросити вас розповісти про інтерес, викликаний цим відкриттям як серед мистецтвознавців, так і серед людей чи установ, що могли б розвиток цього проекту підтримати.
Професор Збіґнєв Міхальчик:
- Я, можливо, скажу насамперед одну річ про публікацію, бо ми почуваємося зобов’язані назвати в ефірі назву «Biuletynu Historii Sztuki» (укр. «Бюлетеню історії мистецтва»), що є одним з найважливіших часописів у галузі мистецтвознавства у Польщі. Цей номер є у продажі, а за якийсь час буде теж доступний онлайн, отже ми звернемося, маю надію, до широкого грона істориків мистецтва не лише у Польщі, але також в Білорусі, в Україні. Я маю надію, що ця дискусія розвиватиметься. Ми також розповідатимемо про це на онлайн-семінарі нашого інституту, дату якого ми ще узгоджуємо. Натомість, чи було зацікавлення? Я гадаю, що зацікавлення було дуже велике. І для нас дуже-дуже цінне, що це були різні осередки, і деякі з них вже дають нам дуже цінну зворотну інформацію щодо локального значення цього об’єкта. Наприклад, нам стало відомо, – і це, можливо, недостатньо виразно прозвучало в статті, – що насправді люди, котрі живуть на цих теренах, у певному сенсі у портретах фундаторів бачать насправді своїх прапрапрадідів. Отже, ми маємо справу із зовсім не частим прикладом об’єкта, що не лише є королівською чи магнатською фундацією, але у певному сенсі є справою тих людей, що тут жили. Це дуже цінне, і я би хотів на цьому наголосити, коли ми про це говоримо в ефірі радіо Української секції, тобто тих людей, що тут локально мешкали. Я не хочу тут входити в питання української чи білоруської ідентичності, бо ми є спеціалістами у чомусь іншому. Проте важливо, що це твір предків тих людей, котрі й надалі живуть на цьому терені. Це теж для нас дуже важливе.
Пьотр Ямський:
- Цікаво, що одним з фундаторів цього іконостасу була особа із прізвищем Мороз чи Морозович. І це прізвище до сьогодні існує в околицях Новоберезова. Ми, зрештою, не сказали, де це Новоберезово є. А для Української секції цікавим може бути й те, що воно розташоване за кільканадцять кілометрів від Черемхи, наприклад. І в Гайнівському повіті мешкає чимало місцевих українців, а за останні роки з’явилося й багато тих, що сюди приїхали. Коли ж ідеться про реакцію (на відкриття – ред.), то вона перевершила наші очікування. Це і кількість електронних листів, і кількість вподобайок у фейсбуці, кількість телефонних дзвінків від давніх друзів, яких це зворушило. Але також від людей, що професійно займаються культурною спадщиною. Ми маємо надію, що за декілька днів чи тижнів можна буде вже оголосити про початок реставраційних праць зі збереження цього об’єкта, і це буде справжнім успіхом нашого відкриття.
Антон Марчинський